L'officiel Личности Белая рубашка Біла сорочка: Сергій Жадан

Личности Белая рубашка

Біла сорочка: Сергій Жадан

Про екранізацію «Ворошиловграду»
Про письменництво
Про кохання

21 марта
Біла сорочка: Сергій Жадан Про екранізацію «Ворошиловграду» Про письменництво Про кохання

ZHADAN__done

Якби я мав відповіді на всі питання, то, очевидно, писав би не романи, а проповіді.

Мені здається, я знаю, як зароджується письменництво. Воно вихоплюється з повітря. Себто, це абсолютно алогічна річ. Найцікавіші та найбільш справжні штуки не виникають раціонально, їхню появу неможливо запрограмувати. Письменник може відчувати біль, може відчувати дискомфорт, щастя, ейфорію – що завгодно. А може й нічого не відчувати взагалі – сидиш, і тобі раптом приходять у голову слова. І ти їх просто починаєш записувати.

Розмовна мова героїв – це гостра проблема української культури, кіно і літератури зокрема. Під час роботи над екранізацією «Ворошиловграду» це один з моментів, що нами активно обговорювався. У нас була дилема, якою мовою мають говорити персонажі: українською чи російською. Але потім ми подумали: ну, насправді, якщо робити реалістичний продукт, то на територіях, які описані у книзі, люди ніколи не говорять чистою мовою. Це межева, прикордонна, транзитна зона. І на мові це також відбивається.

Публічна людина може висловлювати свої політичні погляди. Її думка навіть може на когось впливати. Вона, ця думка, може допомогти чи підказати. Але творча людина не зобов’язана це робити. І творча людина, і не творча людина нікому нічого не винна.

Найскладнішим у процесі адаптації «Ворошиловграду» — відмовитись від певних ліній, персонажів, розділів. Якщо тобі подобається книга і ти живеш нею, то сприймаєш її світ як цілісність. А тут, раптом, постає потреба від якихось складових цього світу відмовлятись. І так, ти її урізаєш, але кожної складової тобі шкода. Втім, інакше нічого не вийде.

Зараз з’являється новий вид цензури. Скажімо, ця історія з Sunsay, Андрієм Запорожцем, якому влаштовують обструкцію з приводу того, що він живе в Росії і грає там концерти. Але він ніколи не робив антиукраїнських заяв, ніколи не займався антидержавною діяльністю. Втім, хтось вважає за доцільне блокувати саме його. Що видається мені не надто симпатичним. Ну, немає у нього політичної позиції. Зате у нього геніальний голос.

У країні війна, країна воює, у нас окупували частину території. Ігнорувати це, робити вигляд, що цього не відбувається – дивно, щонайменше. Я б так не зміг. Але є люди, що займають іншу позицію. А позиції можуть бути різні, і це необхідно враховувати. Одностайна думка може бути лише у фашистському суспільстві.

Існує усталена думка про поетів, як про таких асоціальних типів, які незрозуміло як живуть, харчуються амброзією та трояндовими пелюстками, сидять у себе на Парнасі й до реального життя жодного стосунку не мають. Або, навпаки, письменник уявляється як такий собі пророк, що висловлює народні сподівання та образи. Умовно, є типаж «пушкіна», який у циліндрі спілкується з музами, та типаж «шевченка», який страждає за народ і тягне свого хреста, аби вивести народ з пустелі. На мою думку, це і є два головні письменницькі психотипи у вітчизняній читацькій уяві.

Я звик до того, що від мене чекають порад. Але в більшості випадків порад у мене немає. Чомусь прийнято вважати, що письменник знає трохи більше за всіх інших. Але він не обов’язково має щось знати, він навіть може не розуміти, про що він пише.

Шкода буде, якщо «Ворошиловград» потрапить не в ту, умовно кажучи, нішу, якщо він буде трактований, як проста соціально-побутова історія, що «пояснює війну на Донбасі». Я вже бачив якісь такі заяви: мовляв, цей роман пояснює, чому почалася війна. Ні, він не пояснює. Він ставить багато питань, і там є речі, з яких можна зробити певні висновки. Але не більше.

Письменників питають про все: про політику, про парламент, про євроінтеграцію, про ціни на нафту. Проблема у тому, що у багатьох випадках письменник говорить про проблему не як політичний експерт: він говорить, як людина творча, людина з суб’єктивною точкою зору, а її думка трактується, як якийсь політологічний коментар. Іноді знаходжу свої старі інтерв’ю і розумію, які дурниці говорив. Хай не дурниці, але речі, які міг би сказати будь-який «пересічний громадянин». Але питають чомусь мене. Скажімо, «що ви думаєте про реформування парламенту?» Ну що я думаю? Я думаю те саме, що водій таксі. В мене інформації про це рівно стільки ж, скільки у нього. На рівні політичної аналітики ми знаходимось в однакових умовах.

Коли ми з Ярославом [Лодигіним, режиссером «Ворошиловграду» — прим. ред.] ще планували робити серіал за цією книгою, він починався з того, що українська армія входить у визволене місто. Ми намагались розібратися, хто з персонажів роману на чиєму боці воював. Це теж цікаве питання. Думаю, що Герман, головний герой, сьогодні би мав дуже багато роботи. Насправді, протягом роману з ним відбувається дуже серйозна трансформація. З певного вакууму він повертається в реальне життя.

Якщо хочеться писати, треба писати. Це такий собі принцип сродної праці Григорія Сковороди, дуже простий і мудрий. Хочеш щось робити, подобається тобі це робити, знаходиш себе в цьому – роби. Не подобається – спробуй знайти щось інше. В світі є стільки чудових занять, стільки цікавого і нереалізованого, що на всіх нас вистачить роботи.

Є така загальновідома думка про те, що все, що пишеться, пишеться або про війну, або про любов. Біблія, за великим рахунком – теж історії про війну і любов.

«Ворошиловград» – це зашифрована історія про пророка Йону, який намагається уникнути своєї долі, шляху, який йому накреслений Господом. Але Господь його вчасно б’є по голові і спрямовує, коли той відходить з наміченої дороги. В результаті все це дає очікуваний позитивний результат. Тобто, герой знаходить себе.

Футбол – це не драма. Це, скоріше, оперета. Він прекрасний тим, що в будь-який момент, якщо тобі щось не сподобалось, ти можеш вимкнути телевізор, і в твоєму житті нічого не зміниться.  І в будь-який момент можна піти з поля, якщо ти не професійний футболіст. Втім, навіть, якщо професійний – все одно можна піти.

За двадцять з чимось років заняття літературою в мене було кілька спроб писати твори разом із кимось. І це був саме той випадок, коли люди заважали одне одному. Бо для мене письменництво – це страшенно інтимне заняття. Як чистити зуби. Важко ж чистити зуби комусь іншому.

Від твоєї любові, від того, як ти для себе розставляєш речі в голові, залежить все. Любов рухає всім. Не виключно любов чоловіка до жінки і не виключно якісь речі, пов’язані з сексом. Очевидно, йдеться про ширшу емоційну складову. Про твої почуття, про твої вподобання, про те, що тебе наснажує, про те, що примушує тебе щось робити. Любов – це те, що розлите в повітрі. І дуже важливо, вмієш ти її з повітря виловлювати, чи не вмієш. Чи вмієш ти з нею працювати, чи не вмієш.

Письменник неможливий без егоїзму. Він, до певної міри, має бути сконцентрований і зациклений на собі. Інакше ти не напишеш книгу. Я, звісно, теж егоїст. Не думаю, що це добре, але це та річ, з якою слід миритися, якщо хочеш писати.

В персонажах, про яких я пишу, в людях, з якими спілкуюся, я бачу багато оптимізму, віри, надії. Розумію, що ці слова можуть звучати пафосно, але для мене вони пафос утратили. Коли дивишся на людину, яка ставить перед собою якісь неможливі завдання, і в багатьох випадках здійснює їх, то розумієш, що в словах «віра», «надія», «любов», «ніжність» нічого пафосного немає. Їх потрібно частіше проговорювати, бо саме вони нами рухають, саме вони допомагають нам щось робити. В своїх персонажах я бачу це доволі часто. Можливо, мені просто щастить.

Подпишитесь на «L’Officiel»

Модный дайджест на вашу почту каждую субботу

смотреть еще