Вова Воротньов: «Десять років тому мені мама сказала: «Володю, для тебе професії ще не придумали»

Интервью
18.07.2017
ТЕКСТ: Настя Калита
ПОДЕЛИТЬСЯ
Художник, 38 років
ПОДЕЛИТЬСЯ

З художником Вовою Воротньовим ми зустрілися біля центрального залізничного вокзалу Києва, звідки вирішили піти по трьох місцях, що важливі для Вови, в першу чергу у контексті його акції ЗА/С ХІД. Обраними локаціями для нашої прогулянки стали зали білетних кас вокзалу, бар біля секонд-хенду, де возвеличуються неонові букви з написом Samsung, а також річка Либідь.

Проект ЗА/С ХІД розпочався 28 квітня, коли Воротньов вийшов зі свого рідного міста Червонограда й пройшов тисячу кілометрів з метою принести шмат вугілля у Лисичанськ. Через 35 днів наміри художника збулися – порода опинилася там, де мала бути.

– Якимось чином ЗА/С ХІД готувався сам собою. Я багато їздив, бродив по Європі та Україні, спав на вокзалах, коли був графіті-райтером, і саме цей досвід я вирішив нашарувати на здійснений перформанс, щоб зробити його більш насиченим.

Відразу біля станції метро «Вокзальна» я дізнаюся про головні складові акції та важливість проекту для самого Вови.

– Тут не можна сказати, що було головніше – пройти тисячу кілометрів, чи донести вугілля, – продовжує він. – Я вирішив зав’язати в один вузол ряд різних сингулярностей. Інший фактор – якби не було ніяких проблем на сході України і територія не була би гарячою точкою, де йде війна, звичайно, акція не мала би сенсу. Це традиційний жест дару, який перегукується з ритуалом примирення. Важливо розуміти: якби не було Донбасу в тому вигляді, в якому він зараз є, цей проект взагалі не мав би ніякого сенсу і я б його не починав.

– Ти багато говориш про те, що акція – художня та ні в якому разу не політична. Та, погодься, що більшість сприймає її саме через другу призму, – цікавлюся я.

– Я не кажу «ні в якому разі». Будь-яка мистецька акція – політична, ми не можемо втекти від політики. Культура – це політика, мистецтво – це політика. Однак, політично у вузькому сенсі я свою акцію не артикулюю.

Для Воротньова проект ЗА/С ХІД став визначним як у професійному, так і в особистісному плані. Похід потребував максимально інтенсивної роботи, яка зрештою віддалила художника на тисячу кілометрів від українського та світового контексту.

– Не хочеться вживати слово magnum opus, тому що я ще живий, але все-таки акція стала найбільш скомплікованою та складною, незважаючи на свою простоту. Після такого ти вже не можеш повернутися в попередній стан, цей досвід віддаляє тебе на тисячу кілометрів, не тільки тому, що це дистанція між містами, які я об’єднав своїми ногами, але й від мого попереднього стану та зв’язків. Багато чого після цієї роботи від мене віддалилося на тисячу кілометрів. Мені стало байдуже. Може, це ненадовго, але я став в певному сенсі автономною творчою одиницею.

Вова акцентує увагу на тому, що не перебуває у пошуку будь-якої аудиторії, не намагається будь-кому сподобатися та не хоче бути залежним.

– Таке є слово філософське «суверен». Безумовно, в такій дрібниці, як моя ситуація, вживати його не можна, але з’явилась в мене якась ментальна суверенність. До цього я вважав, що вона теж була, але насправді ні. Зараз я більш схильний про себе так думати. Переконаний, що наступить ентропія і це все розвіється, тому що такі речі треба повторювати.

Акцію подібного характеру Воротньов повторювати більше не збирається, але вважає, що до формату time taking, який потребує певних зусиль від людини, треба звертатися кожному, аби змогти витягнути себе з болота.

– Коли ти перебуваєш в ситуації, що називається hermit, тобто відлюдника або мандруючого монаха, то дуже чітко бачиш всі свої хиби. Я це все побачив в собі попередньому і зараз маю ілюзію, що став якимось чином сильнішим. Надіюся, що цей досвід ляже цеглиною в якийсь фундамент. У мене з’явилося більш автономності, тому що досвід хоч і розвіюється, але щось таки залишається.

До ходьби Вова готувався у Києві: крокував по 10 кілометрів від цирку до західного виходу з Києва – станції метро «Академмістечко». Норматив у 30 кілометрів був обраний ним невипадково – такою є середня відстань між містами в Україні. Іноді через фактори туристичного характеру Вова проходив у результаті трохи менше – 20 кілометрів, а іншим разом доводилося йти довше, так як дистанція між певними містами складає 40 або 45 кілометрів.

– Це не спортивний проект, не хайкінг, – продовжує Воротньов. – Якби це був спорт, я би дуже педантично ставився до того, щоб лінія ходи була неперервною. Я йшов пунктиром: якісь дистанції проїжджав на транспорті, щоби встигнути в готель, наприклад, вписатися. Саме тому цей пунктир є досить кривим, але якщо все порахувати, то відчутного чітінгу не було.

Спеціально до акції ЗА/С ХІД Вова розробив окремий мерч: його символом став пам'ятник шахтарю «Гімн праці» 1978 року.

– Пам’ятник, зроблений львівським скульптором Йосипом Садовським в Червонограді, я вважаю найкращим на шахтарську тематику в світі. Кажу це на серйозі, тому що я перелопатив весь інтернет на тематику шахтарських монументів і кращого шахтаря не бачив ні вживу, ні в мережі. В ньому немає класицистської сталінської соцреалістичної вульгарності і фальші. Він дуже переконливий. Тому я вирішив зробити його символом мерчу.

Глядач долучався до проекту за допомогою фотографій та відео, які Вова постійно публікував на сторінках у Facebook і Instagram.

– До Дніпра все було дуже легко. В тебе вибудовується ланцюжок з міст, де можна вибирати, куди йти. Коли доходиш до Дніпра і йдеш на Лівобережжя, то там простір розширяється і дуже важко планувати щось. Відстань між містами стає ширшою та маршрут починає сам себе диктувати. У мене не було навігатора, який би казав мені: «After one hundred meters turn left». Я таку штуку не включав, просто дивися по картах і прораховував сам шлях.

– Я читала, що ти заблукав у лісі. Розкажи, як вибрався.

– Це було в заповіднику, який називається «Мале Полісся», тобто це такий гігантський ліс, який знаходиться під Хмельницькою АЕС, між Острогом, Славутою, Шепетівкою й Заславом. От він отакий гігантський, – показує Вова, розводячи руками. – У мене сіли всі девайси, і я думав, що все зрозуміло, куди йти, але трошки не розрахував, наскільки це великий простір. Коли почало сонце сідати, я вирішив орієнтуватись по найелементарнішим речам: бачу сонце — значить, там захід, а мені йти треба на схід. Пішов і чудом вийшов під вечір в місто. Тільки зовсім не в те, куди прямував.

– Тобто ти встиг вийти до того, як потемнішало?

– Так, але ноги почали відмовляти, і я зробив собі вихідний. Всього в мене було три вихідних: два з них аварійні, тому що я не міг іти, ноги почали набрякати та з’явилось багато травм. Спочатку я йшов з важким рюкзаком, а потім в процесі його облегшував. Частину багажу висилав вперед «Новою поштою», а потім плюнув і взагалі відправив все у Київ. А ще один вихідний був рекреаційний – у Полтаві. Я вирішив зробити собі туристичний відгул.

На самому початку шляху в рюкзаку Вова ніс запасний одяг, від якого пізніше вирішив відмовитися, й на похід собі залишив тільки базові речі.

– Мені було все одно на охайність, – говорить він. – Я вже став таким лісовичком, якому було не до вестиментарних преференцій. Мусив полегшити ношу, тому що була сильне навантаження на коліна і я би просто не дійшов.

– Чому ти обрав саме це місце для зустрічі?  – нарешті питаю я у Воротньова про вокзал.

– Я потягнув вас на вокзал, тому що мені цей об’єкт важливий з різних причин. В часи Черновецького, коли в Києві було мало нічних барів і все закривалось опівночі, то вокзал сам ставав нічним клубом, який працює нон-стоп. Якщо в місті скучно, можна прийти сюди і потусуватись. Я виріс в шахтарському місті, і там не особливо було що робити. Також ходив на вокзал, дивився на поїзди і відчував якийсь екшн, життя.

Я іноді просто слухаю оголошення електричок у різні напрямки – ці назви відкривають мені якісь горизонти. Хочеться поїхати скрізь, тому я нікуди не їду, а просто залишаю за собою таку можливість: чисту потенцію. Люблю почитати розклад, їх я читаю як поеми. Центральний вокзал – перероблений конструктивізм, він виглядає досить провінційно, як в кожному місті кожен радянський вокзал від Чопа до Владивостока. З одної сторони, тут є пишність з колонами, – показує Вова на білетні каси з високими білими колонами, куди ми зайшли почитати розклад, – а з іншої – сірість та занедбаність. Дуже подобається.

– Ти багато де говориш, що Київ – какофонія. Чому?

– Я давно обрав для себе культурний вектор Anti-Urban – так називається альбом української харківської блек-метал групи Drudkh. Ще я називаю його gentrifuge: є відцентровий (центрифужний) рух, а я придумав термін gentrifuge, від  gentrify. Це означає «облагородження» якоїсь території, а в моєму значенні все «благородне» має втікати з центру. Взагалі дуже неправильно, що великі міста, особливо Київ, вважаються згустком культури, що це якась столиця і простір тут більш культурний, ніж у провінції. Основна проблема в тому, що я не люблю пострадянські великі міста, особливо Київ. Люблю і не люблю водночас – така досить амбівалентна позиція, просто в столиці дуже багато нашарувань нуворіш такої позитивної, в поганому сенсі, вульгарності.

Вова провів нас через зал білетних кас, схожий на галерею з колонадами, й вивів до залізничних колій у, як сам художник її назвав, точку гіпертрешу. Вокзал бачиться йому живим організмом, який ніколи не спить, а в певні години треш у ньому то концентрується, то розсмоктується. Величні колони, які начебто з іншого часу, Вова називає пірсом, що забирає всі удари хвиль на себе.

– Ти пройшов через величезну частину країни. Можеш розказати про свої враження та зроблені висновки після побаченого на різних територіях?

– Україна – пістрява. Кожен регіон має свій культурний бекграунд, і це помітно. Коли йшов між трьома містами – Червоноградом, Радеховом та Бродами – то там явний австрійський heritage, оскільки це колишня Австрійська імперія, і атмосфера відчувається в архітектурі та людях. Деколи я проводив собі паралелі з якоюсь Італією або Сицилією: висушені худенькі католицькі бабусі в чорному одязі, дуже смиренні такі, це все нагадувало католицьку Південну Італію.

Далі приходиш на Волинь чи Поділля, де видно спадок Російської імперії, але при цьому територія й надалі залишається Правобережною Україною, в якій також відчутні сліди Речі Посполитої, та культура вже інакша.

Центральна Україна – це якесь дике поле: не настільки насичена територія, не густо населена й має великі простори.

Коли переходиш Дніпро, то потрапляєш в зону індустріалізації, де те ж саме дике поле центральної України, але на яке нанизаний радянський період індустріалізації і пострадянської деіндустріалізації, тому що пізніше індустрія втратила своє значення і почала деградувати.

На Правобережжі в містах присутня традиція магдебурзького права: є розвиток від села до міста та певна традиційна структура. Звичайно, не в такому вигляді, як в Європі, але можна побачити традиційний європейський план міста.

Весь Донбас – це metropolitan area, агломерація. Там майже немає сіл: ти дивишся на «село», а насправді це шахтарське селище. Уся територія дуже організована, тому що інфраструктура й населені пункти переважно були засновані й розвивались як придаток до індустрії. Донбас перескочив певний традиційний етап розвитку населеного пункту.

Акція ЗА/С ХІД базувалася на підтримці друзів: не тільки фінансовій, але й адміністративній. Проект був організований за підтримки ініціативи «ДЕ НЕ ДЕ», яка й надала бюджет на здійснення походу. Вова окремо акцентує увагу на тому, що допомога була неформальною. Художнику не потрібно було носити жодні комерційні знаки або відмічати грантодавця.

– Парадоксальним чином я прихильник комерційного спонсорства, тому що він хоче всього лиш брендувати тебе, зробити з тебе рекламний щит. Іноді я не проти бути рекламним щитом. Для цього проекту купив собі кросівки Saucony, в той час як вони відмовились від спонсорства. Відповідно, без їхнього спонсорства я їх все одно рекламував. Офіційний грант чи інституційний спонсор – це ще гірше, тому що вимагає чіткого фідбеку і артикульованої «корисності» для суспільства.

Від батьків Вова намагався, наскільки міг, приховувати ЗА/С ХІД, але довго це тривати, звичайно, не могло. У пресі Червонограда з самого початку проекту вийшов матеріал. Тоді, як і прогнозував художник, батьки відмовилися сприймати цю інформацію.

– Батько взагалі нічого не зрозумів. Мати, коли дізналася, сказала: «Ти кудись вугілля віз?». Кажу: «Я не віз, я ніс», а вона: «Ти що, дурний? Як, ногами?». Відповідно, вони витісняють інформацію, яку не можуть осягнути або не хочуть розуміти.

– Що батьки кажуть про те, чим ти займаєшся?

– Я зрозумів, що я художник, і я не рвуся доводити це всім. Мені все одно, хто я. Десять років тому мені мама сказала: «Володю, для тебе професії ще не придумали». Відповідно, от є я – людина без професії. Ця універсальність створює дистанцію від усього, яка в той же момент приближає тебе до всього.

Чому було обране саме вугілля і два шахтарських міста, Вова пояснює своїм індивідуальним бекграундом. Художник виріс у Червонограді, між териконами. Шахтарське діло він називає, з одної сторони, квінтесенцією найскладнішої фізичної праці, а з іншої – тим, що стає вже нікому не потрібним й вмирає, на думку Воротньова. Відбувається це, за його словами, не від того, що хтось за злим умислом капіталізму закриває шахти, а тому, що кожна річ, якою б інтенсивною вона не була, рано чи пізно зникає. У сучасному світі шахтарська справа втратила свою передову функцію й символічність.

– Виявляється, зараз не треба більше важко працювати. Чи це плюс, чи це мінус – неясно. Я, як сучасний прекарій, переважно працюю в комп’ютері. Відчуваю дисбаланс при відсутності фізичного навантаження. Тому кожен раз, коли відходжу від монітора, то пускаюся у дослідження фізичної реальності навколо.

– Чому ти позиціонуєш себе як «київський фланер»?

– Мій бекграунд – графіті, вандалізм. Я досліджував місто, бродив і мав мету, як виправдання, – знайти місце, де можна щось намалювати, зробити інтервенцію. Коли перестав займатися графіті, то залишився мені тільки вид міської хореографії – безцільне бродіння по місту. Місто – книга, ти коли ходиш, то читаєш оточення, знаки. Дивіться, там вище уже Samsung, «цивілізація», – тут же проілюстрував сказане Вова, вказуючи рукою на величезні літери.

Цю зиму Вова провів у Нью-Йорку, де досліджував парки. Більш за все його вразили пустирі та огороджені території для будування великих торгових центрів, які, як він вважає, є прикладами ідеальних парків у місті. Скажімо, в Києві наглядним взірцем гарного парку художник назвав гігантський пустир у районі Республіканського стадіону.

– Що таке парк? Це сплав людського втручання і природи, стихії. Власне, оці пустирі під забудову мають культурний вимір, людське втручання, тому що людина має наміри там щось будувати і в той же час там відбувається буяння стихії. Так природа стає цікавою.

– Пам'ятаю, в одному інтерв'ю ти сказав, що для своєї акції ти сам є рамкою. Що це значить?

– Не тільки лабіринт може бути рівною лінією, але й рамка – однією лінією. Тут важлива не прямокутна структура, а стик різних гетерогенних факторів. Наприклад, природа стає природою тільки тоді, коли вона стикається з людиною, бо сама для себе вона не існує. Так само Україна – це культурний простір, який існує сам по собі і без мене. Я провожу цю лінію. Грубо кажучи, коли вітер здуває газету зі столу, то ти рукою її притискаєш. Я тут виступив рамкою чи стержнем, на який нанизалися випадкові речі, які знайшли себе в певній структурі. Без цього – це лише набір розрізнених феноменів.

– Люди по-різному інтерпретували твій проект, але тобі плювати на це, як ти сам багато де говорив. А яка твоя доля відповідальності як художника в тому, як народ сприймає та розуміє твої роботи?

– Віялом інтерпретацій керувати не можна. Можна щось передбачати, відрефлексувати цілий ряд тлумачень, але при зміні контексту з’являються нові. Не те щоб мені байдуже, але контролювати це немає сенсу. Акція і так гіперартикульована. Перевернути зовсім з ніг на голову навряд чи вийде. Я про всі ці інтерпретації свідомий та знаю, куди вони можуть завести. Тому мені байдуже.

Психологічно перші два тижні походу, незважаючи на набряки та перші травми, далися Вові легко. Під кінець шляху його почала охоплювати паніка, яка з'явилася через страх не дійти в потрібний пункт. Кожна травма виводила з себе.

– Коли йдеш далі, то кожен неправильний рух створює все сильніше побоювання колапсу. На початку я йшов одухотвореним, в мене була ейфорія. Потім вона, звісно, розвіялась. Під кінець в мене почалась моральна паніка. Взагалі стало нудно йти.

Воротньов додає, що до того моменту, як він дійшов до Білої Церкви, пам'ятав кожний свій день у деталях, а пізніше вже не міг згадати, де був учора.

– Почалося похмілля від початкової ейфорії. Найгірше було йти від Черкас до Полтави і далі на схід. Коли ж я потрапив до Донбасу, в мене освіжився механізм цікавості. Донбас знову викликав у мені дослідницький інтерес. На центральній Україні дуже великі дистанції та багато природи, а природа дуже швидко набридає. Якби я йшов по природі і це був туристичний хайкінг, то я би знудився вже на першому тижні. Мене розважала культура, я переходив з міста в місто, яке кожне мало свій характер. Йти вздовж залізниці або по лісу – це просто тортура. Я деколи йшов і просто відбивав палками ритм, щоб відмірювати час. Навіть у кінці курити почав, тому що психологічно не виносив цю монотонність. Ще співав!

Вові дошкуляли й фізичні травми: мозолі, набряки на сухожиллях і біль у колінах. Остання з них ліквідувалася після облегшення багажу.

– Я навіть боявся ввечері дивитися на стопи. Я просто didn’t want to know що там. І варіанту лікуватися не було, треба було йти далі.

На шляху до річки Либідь Вова розповідає про те, що художник не обов'язково має малювати, так як ця практика стала достатньо сумнівною і непотрібною сучасній культурі. Художник, за думкою Воротньова, має створювати предмети, а не репрезентувати реальність на площині.

– Я вчився в художній школі і дуже не любив малювати, мене просто шляки трафляли, коли малював натюрморт. Я просто кидав пензлик і розважав друзів, малюючи комікси та перетворюючи все це в балаган. Таке продовжувалось і у школі. Через тягу до візуальної комунікації поза інституціональними рамками мене викинуло в сферу графіті й вандалізму. З часом вандалізм затягнув мене в область сучасного мистецтва.

Я колись наштовхувався на таку фетишизацію художника: «Ти – не художник, а той – художник». Ради бога! Я не намагаюся ним бути. Амплуа сучасного художника – це поле, де можна все. Мені абсолютно байдуже, хто я: художник, режисер чи хореограф, – абсолютно не має ніякого значення, хто я такий. Мене цікавить створення специфічних інформаційних об’єктів. Трибуна сучасного мистецтва, вона якраз і дозволяє цю практику. Я, скоріше, contemporary artist мимоволі, а не те, щоб я конкретно хотів ним бути. Мені все одно. Я займаюсь тим, чим займаюсь, а яким чином це означувати – то другорядна річ.

Текст: Настя Калита

Фотограф: Леша Гоц

ПОДЕЛИТЬСЯ
ВЕЩЬ ДНЯ
17.11.2017
GUCCI
ШЕРСТЯНОЙ СВИТЕР
На сайте доступны аудиозаписи статей, подкасты и рекомендации стилистов в аудио-формате. Такие материалы отмечены соответствующим знаком(слева).