L'officiel Личности Колумнисты Паризькі есеї Ірени Карпи: «Мі...

Личности Колумнисты

Паризькі есеї Ірени Карпи: «Мікадо»

Продовжуємо публікацію есеїв нашої улюбленої Ірени Карпи
Читайте та стежте: сьогодні про дивний заклад «Мікадо»

29 сентября
Паризькі есеї Ірени Карпи: «Мікадо» Продовжуємо публікацію есеїв нашої улюбленої Ірени Карпи Читайте та стежте: сьогодні про дивний заклад «Мікадо»

На бульварі Монпарнас стояв дивний заклад «Мікадо», одна з незчисленних псевдояпонських кухонь у власності спритних китайців. Рита щодня повз нього проходила дорогою на роботу. Великі вікна заскленої тераси завше були завішані бамбуковими (очеретяними?) килимками. Такі продаються в найдешевшій їх версії у будівельних супермаркетах. Всі вікна, крім одного, були глухими і темними. Завжди. Як там було всередині, хтозна. Лише у шпарку в сутінках зали можна було розгледіти величезну тацю, повну яскравих драконових фруктів. Судячи з незмінності їх конфігурації − пластмасових. Втім, інколи на верхівці драконової гори з’являлося кілька бананів, що мали властивість підгнивати за кілька наступних днів. Значить, плин часу був для «Мікадо» властивим. Як і діяльність бактерій.


В єдиному вікні, що не було затуленим, можна було побачити і людей. Незмінну пару китайців. Старого чоловіка і чоловіка молодого. Останній мав дуже дивні пропорції. Ні, він не був карликом чи калікою. Просто він мав велику дитячу голову, дуже при цьому задумливу й серйозну, на дрібному тілі. Такими були пупсики в радянському «Дитячому світі». Малий завжди дивився в вічність і в нікуди. Він мовчав. Старий також мовчав. Вони отак от двоє щоранку мовчки сиділи за столом. Без жодного відвідувача. Без вивішеного назовні меню. Без відчинених дверей чи бодай вікон, крізь які можна було би розгледіти, з чого зроблені столи в «Мікадо» і скільки їх там є.

karpa1

Деколи на тлі мовчазної пари бовваніла жінка в білому халаті й санітарному чепці: такою, згідно з нормами, мала би бути працівниця кухні. Отже, в «Мікадо» щось готувалося, на додачу до пластмасових драконових фруктів і підгнилих бананів, навантажених функціями календаря.

Про що вони мовчали? Що вони писали у своєму товстому зошиті? На кого щоранку чекали, розглядаючи перехожих і дивлячись крізь них?

У Рити щоранку була нова версія.

– Це китайська мафія. Займаються людським трафіком, продають людей на органи і в проституцію (що теж на органи) і додають у стовпчик прибуток.

– Це продавці героїну. Вони просто чекають тут наступної партії, котру жінка в гігієнічному чепці акуратно розфасує крихітними целофановими пакетиками і запакує їх, розрізавши розпеченим ножем.

– Це нелегальні працедавці. Насправді ніяка в них не кухня, а цілий підпільний цех швачок, що з ранку до ночі відшивають тут підробку «Шанель» і «Жіванші», переймаючись одним: аби їхні шви не вийшли кращими за оригінал. Той, як відомо, відшивається в Китаї.

– Рита так звикла до незмінності облич «Мікадо», що одного ранку, коли закритими виявилися геть усі вікна, вона відчула напад неусвідомленої паніки. Щось у світі змінилося, щось було не так. І не понеділок наче. І не канікули. І не раніша година, ніж зазвичай. Що з ними сталося? Накрила поліція чи, аби доказати, що вони таки правдиві японці, старий і молодий китайці вдалися до саморобного сеппуку?..

karpa2

Яка дурня, струснула головою Рита і швидше закрокувала до пішохідного переходу на розі Монпарнасу й рю де Севр. Що за дурні звички ми в собі виробляємо, що за беззмістовні ритуали. Рівно ж нічого не зміниться у житті китайців з «Мікадо», якщо її, Риту, одного ранку зіб’є машина. Буде той же потік ранкових перехожих дорогою до метро Duroc без кави тейк-евей, бо це ж не Нью-Йорк, але інколи з журналом Stylist в руках, бо його роздають безкоштовно, а такі речі в Парижі люблять. Будуть ті самі бабусі в капелюшках і з яскравою помадою розглядати в автобусі номер 70 руки жінки з надто ідеальним манікюром і діамантами, аби їздити в автобусі. В госпіталь хворих дітей будуть з виттям приїздити карети швидкої допомоги, а в бік інвалідів, з іще гіршим завиванням, — поліцейські машини, про які злі язики тут кажуть, що це так копи, вони ж фліки, пробивають собі найскоріший шлях через пробки. Собаки, схожі на своїх хазяїв, будуть накладати ті ж купи на невблаганний, без жодної травиночки, асфальт, і хазяї, зітхнувши, прибиратимуть собаче лайно у пакетик, вкотре радіючи, що купили собі нині модного в Парижі джека-рассела замість якого-небудь ньюфаундленда, де купа була би солідніша. Ітиме й припинятиметься дощ. Виходитиме сонце. Ті ж люди, що вчора скаржилися на противний дощ, сьогодні скаржитимуться на настирне сонце, і тільки в кафе їх смол-ток не чутимуть, бо за шибками в них вакуум і чи просто інший вимір.

І нічого не зміниться в житті Рити, якщо пупсика депортують, а старий вигідно ожениться на французькій вдові з Альцгеймером. Хіба що бананів не докладатимуть на гору пластмасових фруктів. Хіба що зміниться картинка в жанрі дитячої гри на спостережливість «Знайди п’ять відмінностей у цих двох малюнках».

karpa3

А так-то пульсуватимуть ті ж маленькі ритми й безглузді в своєму обґрунтуванні розпорядки днів звичайних людей, таких самих, як і вона, платників податків. Буде той самий вуличний запах, що в кожного міста є свій. Зяятимуть тріщинами ті ж побиті під час останніх демонстрацій проти нового закону «Про працю» вітрини, стікатиме кривавими патьоками засохла фарба демонстрантських графіті (Tourists go home, refugees welcome! Je casse donc je suis!). З кав′ярень виповзатиме той же, що завжди, слабкий запах рідкої, як незв’язна брехня, кави з молоком.

Наступного ранку вікно було відкритим. Двоє китайців на місці. Жінка в чепці протирала драконові фрукти від пилу. Це була перша дія в її виконанні, яку Рита коли-небудь бачила. Ресторан називався тепер Mai Do. Рита посміхнулася. Все на місці, якщо на місці твій коан.

 

Подпишитесь на «L’Officiel»

Модный дайджест на вашу почту каждую субботу

смотреть еще