Валентин Васянович: «Рівень чорного» - це імпровізація всліпу. Без сценарію, без бюджету, без нічого»

Интервью
24.08.2017
ТЕКСТ: Йовановська Анастасія
ПОДЕЛИТЬСЯ
ПОДЕЛИТЬСЯ

Валентин Васянович, оператор фільму Мирослава Слабошпицького "Плем'я" та режисер фільмів "Присмерк", "Проти сонця", та "Креденс", розповів L'Officiel Online про свою нову повнометражну стрічку “Рівень чорного“, яку видвинули на премію «Оскар» в номінації «Найкращий фільм іноземною мовою».

Також Васяновіч розповів про те, як починав  кар'єру, розкрив нові імена українського кінематографу та пояснив, як працює пітчингова система в Україні, яка допомагає знімати більше локального кіно. 

Прем'єра фільму “Рівень чорного“ відбудеться 31 серпня, а поки дізнайтеся більше про видатного українского оператора та режисера.

Про фільм “Рівень чорного“

“Рівень чорного” - фільм про самотність у великому місті, про втрату близьких, коханих, батьків і про те, щоб не задепресувати на цьому етапі, а рухатися далі. Ідея, про що саме буде кіно, з’явилася під час зйомок фільму. Я почав знімати без жодного сценарію, без розуміння, про що буде фільм, як він буде виглядати стилістично, в якому жанрі буде зроблений, - ми просто почали знімати. В цьому була внутрішня потреба.

На головну роль я запросив свого приятеля, фотографа Костю Мохнача. Він дуже органічно виглядав в кадрі, мав гарну пластику і найголовніше багато вільного часу. Фотограф - це професія вікова: коли з’являються нові люди, молоді, більш сучасні, більш трендові, вони починають витискати з модної професії старших людей. Їх все рідше запрошують у глянцеві журнали та комерційні проекти. Фотографам старшого віку не завжди вистачає хисту та енергії триматися на відповідному рівні і молодь витискає їх у нішу репортажної, весільної та святково-побутової фотографії. Схоже саме це і відбулося з Костею, але з іншого боку з’являється багато вільного часу, котрий можна витратити на більш цікаві речі, наприклад знятись в кіно.

Ми почали знімати без жодної ідеї. Їздили по місту, зупинялись на різних локаціях, я знаходив кіногенічну фактуру, просив Костю стати на фоні. Пропонував якісь обставини, Костя їх виконував. Це виглядало дуже органічно. Правда, я не був впевнений до кінця, що з цього вийде фільм, але після того, як ми зняли півтора-два десятки сцен, і я виклав їх на таймлайн, все склеїлося і я зрозумів, що роблю фільм про самотність. Я побачив структуру і просто довів історію до кінця, відзнявши ще півтора десятка сцен. Кіно відбулося, тому що моїм методом був документальний ресерч з подальшою трансформацією матеріалу в ігровий формат.

Рівень чорного - суцільна імпровізація та рух навпомацки у цілковитій темряві. Без сценарію, без бюджету, без нічого. Мені дуже сподобалось йти цим шляхом, але це важко емоційно, тому що ніколи не знаєш, буде кіно чи його не буде. Але це дуже корисний і класний досвід.

 

 

Про те, з чого починалась кар'єра

Я народився в Житомирі. Мій батько - музикант, диригент, він був дуже інтегрований в музикальне середовище. Коли мені було 14, я пішов навчатися в музичне училище по класу фортепіано, а на 4 курсі зрозумів, що небо не дало мені таланту.

Паралельно я займався фотографією: я фотографував під час пар, робив портрети. Пам’ятаю, батько одного разу їздив до Києва по справах і привіз мені вступний листок: правила вступу на операторський, де на першому місці була фотографія. Я взяв свої роботи та поїхав на консультацію до Олексія Прокопенка, який вважався найкращим оператором-педагогом. Він, чесно кажучи, не був у захваті від моїх робіт.

Але з часом я почав розуміти, що таке композиція, світло, що з початку треба думати, а потім знімати. Короче кажучи, вступив. Але не через те, що в мене були яскраві операторські здібності, а скоріше через те, що добре знав історію мистецтв. На співбесіді я з легкістю відповів на всі питання по образотворчому мистецтву і зробив короткий екскурс по літературних і музичних течіях означеного в білеті періоду. Олексій Юхимович з підозрою на мене подивися і сказав: - Щось ти занадто розумний для оператора. Але поставив п’ятірку і по сумі балів я поступив.

За 5 років навчання на операторському факультеті, я пробував працювати з різними режисерами, але розумів, що вони не дуже тямлять в кіно. І тоді подумав, що треба поступити ще раз і отримати освіту режисера. По закінченню інституту, завдяки моєму вчителю Олександру Ковалю, я мав можливість знімати документальне кіно, але з часом з’явилось бажання рухатись далі вже у напрямку ігрового кіно. В мене якимось чином з’явився в руках листок - “Умови вступу до Школи режисерської майстерності Анджея Вайди” у Польщі. Там можна було отримати грант на навчання. Звісно, я отримав цей листок за день до дедлайну і якимось магічним чином, не знаючи польської мови, пройшов співбесіду.

Я завжди отримую задоволення від процесу. Мені подобається цей адреналін, він дуже специфічний, від нього дуже швидко виникає сильна залежність. Тому ти йдеш далі знімати, навіть якщо ти не знаєш, що саме хочеш отримати.

 

Про глядачів

У Франції в школі є предмет "Кіно" - так, як географія, математика, і вони вивчають історію кіно. Вони вирощують підготовленого глядача. Коли вони йдуть у кінотеатр, вони розуміють тенденції в кіно, мову кіно, вони це все сприймають. З вересня будуть стартувати кожний місяць 2 прем’єри українського кіно, це дуже важливо, бо це є міжнародний стандарт: мають бути 2 прем’єри національного кіно щомісяця. Тоді, за якийсь певний час, за 2-3 роки, з’явиться необхідна кількість постійного глядача.

Про пітчингову систему

Система пітчингу працює у всіх цивілізованих європейських країнах. В нас теж вона почала абсолютно прозоро працювати - все транслюється в інтернеті. Є комісія, в яку відбирають 15 експертів, туди входять представники від телебачення, кінематографісти, кінокритики. На першому етапі конкурсу у минулому році було відібрано 150 проектів, а подали 300. На другому етапі треба виступити і розповісти про свій проект, і якщо в тебе дійсно якісний фільм, якщо ти дійсно розумієш, як його довести до кінця і як він буде фінансуватися, - проект отримає підтримку.

Державне кіно взагалі для багатьох інституцій зараз є прикладом, як треба прозоро і ефективно працювати. Але у Держкіно є і вороги. Наприклад деякі телеканали, котрі закупили російських серіалів, порушуючи закон, а Держкіно не видало їм прокатне посвідчення на ці серіали.

 

Нові імена в українському кіно

Імена в українському кіно, за якими майбутнє, - це Роман Бондарчук - фільм “Вулкан”, Марина Степанська, чудовий дебют «Стрімголов», Аркадій Непиталюк, який зняв комедійний вестерн “Припутні”, Філіп Сотниченко та багато інших.

Нові імена з’являються, тому що кіно фінансується державою. Якщо закрити фінансування, комерційна модель працювати не буде. Вона неможлива. Вона неможлива і в інших розвинених європейських країнах. Европейське кіно виконує роль культурного маркеру країни, і ця функція є надважливою. Комерційна модель можлива в Китаї та Індії, де проживає мільярд населення, і звісно в Америці, для котрої весь світ є ринком і аудиторією. Невеликі країни, як ми, - це тільки держпідтримка. Або держава може створити кінофонди, прописати закони і джерела, з яких наповняться ці кінофонди, щоб це не були прямі державні гроші.

Я раджу подивитись:

"Мовчазне сяйво" Карлоса Рейгадаса, "Тропічна хвороба" Апічатпонга Вирасетакула, “Патерсон” Джима Джармуша.

 

ПОДЕЛИТЬСЯ
На сайте доступны аудиозаписи статей, подкасты и рекомендации стилистов в аудио-формате. Такие материалы отмечены соответствующим знаком(слева).