L'officiel События В гостях у В гостях у: Центр Довженка

События В гостях у

В гостях у: Центр Довженка

12 мая
В гостях у: Центр Довженка «Все нормально – я працюю тут чотири місяці, а запам’ятала нарешті всі переходи пару тижнів тому», — заспокоює Іванна Лесик, маркетинг-директор Центру Довженка, дивлячись на наші справедливо шоковані обличчя, з якими ми слідуємо за нею заплутаними коридорами Центру. Серйозно: лабіринт коридорів, сходів, кімнат та переходів своєю складністю заслуговує на те, щоб посадити в його центр

1(1)

«Все нормально – я працюю тут чотири місяці, а запам’ятала нарешті всі переходи пару тижнів тому», — заспокоює Іванна Лесик, маркетинг-директор Центру Довженка, дивлячись на наші справедливо шоковані обличчя, з якими ми слідуємо за нею заплутаними коридорами Центру. Серйозно: лабіринт коридорів, сходів, кімнат та переходів своєю складністю заслуговує на те, щоб посадити в його центр Мінотавра та спокійно облишити там – не вибереться, і жодні Аріадни не допоможуть.

2

Іванна йде коридорами Центру швидко і впевнено: нашу подорож ми починаємо з даху багатоповерхової будівлі, з якого відкривається вражаюче амбівалентний вид — з одного боку – сірі будинки біля Голосіївської станції метро, з іншого – куди вистачає погляду, зелений килим з дерев парку. Горище, каже Іванна, практично готова локація для модних зйомок. І дійсно – ми проходимо повз хитросплетіння труб, на яке падає денне світло з невеликих вікон. Майже ідеальний лофт, важко не погодитись. «А на самому даху, по-моєму, буде класно проводити різні івенти та події влітку, — додає Іванна. – Ще є ідея зробити там невеличкий ресторанчик, навіть не обов’язково з повноцінною кухнею, а просто такий, щоб люди могли виходити й випити філіжанку кави або келих вина». Також серед планів на дах – місце проведення занять ранкової йоги. «Я вже веду переговори з представниками одного клубу, сподіваюсь, все вийде».

3

У Іванни та генерального директору Центру Довженка Івана Козленка в руках опинились чотирнадцять тисяч квадратних метрів, з яких на даний момент функціональну роль мають не більше 15%. Тож саме цим вони й займаються – намагаються вдихнути життя у громіздку будівлю на Васильківській вулиці, зробити з цієї величезної махіни місце, де обслуговуватимуться культурні проекти. І так, тематичне різноманіття дійсно вражає – приміром, поки ми рухаємось довгим коридором у бік ліфту, Іванна розповідає про дизайнерку одягу, що зацікавилась можливістю зробити тут ательє і шоурум. «Звичайно, — продовжує вона, відкриваючи двері на сходову клітку. — Поки що шоурум тут виглядатиме дивнувато, але, з іншого боку, залежить від дизайнера. В будь-якому випадку, коли все закрутиться, будь-що класне і креативне впишеться дуже органічно».

З боку ліфта доноситься крик невідомого походження:

— Ну, ви ідете? Тримаємо кабіну!

— Ідемо! – Іванна пришвидшує темп та встигає до ліфта. Ми, натурально, за нею, і вирушаємо на шостий поверх – дивитись на машини.

4

Праворуч від входу – натовп механізмів, призначення яких пересічній людині не вгадати ніколи – протягом приблизно двох хвилин ми зачаровано вивчали масивне скляне коло, більше схоже на артефакт з книжок Толкієна, аніж на дещо, що має практичне застосування. «Це агрегат, що шліфує плівку, — пояснює нам Іванна. — Пристрій, як кажуть, унікальний. Його зробили наші майстри, відповідно, йому в світі взагалі немає аналогів».

Блок машин, який ми вивчали, був фактично врятований керівництвом Центру – більшу частину механізмів почали розкрадати та здавати на металобрухт. «Коли я прийшла на роботу, це приміщення виглядало страшно – недоглянуте, брудне, підлога повністю засипана недопалками, — згадує Іванна, окидаючи залу оком. — А зараз я б хотіла зробити тут фітнес-залу якусь, абощо — мені ж мало йоги! Потужності неймовірні: системи зливу досі знаходяться у достатньо гарному стані для того, щоб встановити, скажімо, басейн».

Раніше в цьому приміщенні стояли машини вагою понад чотирнадцять тон, вони закатували негативи на плівку. На весь Радянський союз ця фабрика була другою за масштабами виробництва – тут друкувались не тільки ті фільми, що знімались на наших студіях, але й індійське, німецьке кіно – коротше кажучи, все те, що йшло в кінотеатрах, закатували саме тут. «Більшість з цих фільмів збереглась, — каже Іванна. — Ми хотіли б навіть робити тематичні покази – скажімо, влаштувати вечір показів всіх цих індійських стрічок, що залишились в архівах, на даху, з келихами вина».

5

Далі ми вирушаємо у залу, що є практично повним віддзеркаленням попередньої: в них Центр розташував машини, що і досі функціонують, це сучасне французьке обладнання, яке, на жаль, поки що стоїть без справи – немає замовлень. Проте керівництво не втрачає оптимізму – Іванна проводить нас до гігантського агрегату з безліччю фантазійних жовтих труб: «Дивіться, які фотогенічні, який антураж!»

Дорогою до наступного приміщення, так званої експозиційної зали, Іванна перераховує кінопокази, що проходили під патронатом Центру. «Останній показ фільму, що ми робили, був на відкритті Книжкового Арсеналу. Це був «Арсенал» Олександра Довженка, а саундтрек до нього написав британський музикант Гай Бартелл. На цьому прикладі ми наочно побачили, як круто давати працювати над нашим кіно іноземцям – у них свіжий, незамилений погляд, вони дивляться на мистецтво під іншим кутом». Ще Центр випустив DVD-трилогію Довженка, в яку увійшли стрічки «Звенигора-Арсенал-Земля». Обкладинки для видання намалювала білоруська художниця, а все той же Гай Бартелл написав музику.

6(1)

В експозиційній залі прямо по центру стоїть піаніно – його Довженкові подарувало агенство «Ухо», що не так давно проводило там концерт. Іванна з особливою ніжністю говорить про це приміщення: «Подивіться на підлогу – вона абсолютно унікальна, створена із спеціальної цегли, ви не уявляєте, як довго ми її відмивали, щоб вона набула більш-менш пристойного вигляду! Наші будівельники хотіли робити стяжку, по-моєму, це єдиний прийнятний для них прийом в індустріальному дизайні, але я заборонила. А цю плитку, на стінах, довелось оббивати буквально за день до концерту – від масштабів відмивання нами підлоги та вологості повітря плитка розм’якла і почала відпадати, довелось реанімувати її. Знаєте, не хотілось, щоб когось з музикантів вбило».

Надалі цю залу планується використовувати для проведення виставок, різноманітних проектів та лекцій. Приміщення, в цілому, практично готове для цього — звукорежисер, що працював з Центром Довженка над концертом, сказав, що акустика в залі неймовірна, проте залишилось ще зробити щось з вікнами, якимось чином ізолювати їх від сторонніх звуків.

7

Наступна зала своєю витягнутою прямокутною формою має щось спільне із вагоном-рестораном. Іванні ця асоціація зрозуміла – не чекаючи, поки ми її озвучимо, вона зізнається, що саме тут їй хочеться зробити якийсь бар, на кшталт «Паровозу» в кінотеатрі «Київ. «Встановити екран на всю стіну, транслювати там фільми, — мрійливо протягує вона, демонструючи жестами, де саме знаходитиметься екран. — Витяжні системи, що встановлені у 80-х роках, жодного дня не працювали – шкода просто неймовірно. І ви подивіться на стіну, на всі ці арматури – це ж практично готовий дизайн».

З кінця зали відлуння доносить ритмічні звуки гри на барабанах. З німим питанням дивимось на Іванну – вона радісно плескає в долоні і згадує: «О, а це ж наша перша ластівка – гурт DVOE, вони тут репетирують. Зайдемо до них у гості?» Ми, звичайно, погоджуємось і йдемо на звук, почуваючи себе героями екшн-фільму: коли навколо тебе – таємниче і прекрасне індустріальне приміщення, а рухаєшся ти під мелодійні звуки, що повністю пронизують поверх, по-іншому не виходить.

Іванна обережно стукає у високі двері, і ми заходимо. «Артем, вибач, що без попередження, ми просто йшли на звук барабанів», — сміється вона і вітається з Артемом Угодніковим, музикантом з колективу DVOE, що з подивом дивиться на несподіваних візитерів. Ця кімната наповнена приглушеним теплим світлом, в ній відчувається дія, певний життєвий пульс; поки Артем з Іванною обговорюють організаційні моменти типу проведення в репетиційній базі Інтернету, ми роздивляємось високі стіни та білий перфорований екран, на якому, схоже, раніше комісії з якості та цензури передивлялись кіно.

9

Наш наступний пункт – архіви з плівками. Там нас зустрічає Ніна Михайлівна, яка працює в Центрі вже більше сорока років. Вона підводить нас до високого стелажу, догори забитого «консервами» з плівками, як їх називає Іванна. Ми питаємо, скільки фільмів в одному стелажі, на що Ніна Михайлівна, в очах якої застигло співчуття, яке професіонали відчувають до аматорів, пояснює: «Один фільм – це не одна коробка. Це ж у нас вихідні матеріали, а не позитиви. В одному місці ми зберігаємо і негатив, і звукові доріжки на різних мовах і талонну копію. Таким чином, іноді фільм займає цілий стелаж, а іноді й декілька».

«Запах тут у вас дуже приємний» — чуємо голос Іванни, поки блукаємо лісами зі стелажів, тут і там відмічаючи знайомі назви українського та радянського кіно.

«Вам приємний? Ви що!» — не погоджується Ніна Михайлівна.

«А, ні, ну, звичайно, якщо тут пропрацювати десять років і більше…», — сміється Іванна. Ми дякуємо Ніні Михайлівні і рухаємось далі.

«Ніна Михайлівна працює тут з 1969 року, — каже Іванна, проводячи нас до кінозали. — Для неї ці архіви – як діти, вони з колегами неймовірно радіють, що тут нарешті вирує життя, бо вони ж всі тут довгий час сиділи, знаєте, як Рапунзель у вежі».

11

Кінозал розташовано на першому поверсі; велика кімната розділена надвоє високим червоним парканом. «Нам неймовірно шкода дивитись на ці приміщення і усвідомлювати, що їх залишили у занепаді і вони повільно, але вірно руйнуються, — Іванна зупиняється біля стіни і обводить приміщення рукою – І ми почали свою роботу з масового прибирання – наприклад, тут, у нашому імпровізованому кінозалі, вся підлога була в уривках плівок, якихось пакетах та ще у бо-зна чому. Слухайте, — згадує вона. – А ходімо, я познайомлю вас із нашим директором Іваном. Він у нас класний, молодий та красивий».

0(1)

Іванна не обманює – директор Центру Довженка Іван Козленко правда і молодий, і красивий, що, звичайно, одним махом вбиває в нашій жіночій команді останні крихти критичності. Тим більше, що той факт, що Іван обійняв посаду у консервативному державному закладі і активно змінює вектор його роботи, є, як нам хочеться думати, моментом і тенденційним, і хрестоматійним.

«Наша молода команда почала формуватись у 2011 році, коли я прийшов на посаду, але повна комплектація закінчилась чотири чи п’ять місяців тому: ми розширили напрямки діяльності, скажімо, зробили відділ закордонної промоції, — каже Іван. — Ми активно хочемо виходити за рамки просто архівної діяльності, займаємось продакшном, багато чого друкуємо – колекції, книжки і так далі. Також займаємось дистриб’юцією українського контенту за кордоном. Окремо працює відділ науковців – вони вивчають наші архіви, бо в них зберігається просто безліч всього, у тому числі нами ще не дослідженого. Це і є наші наймолодші відділи – в них працюють люди, яким ще навіть не виповнилось тридцяти років».

13

Спочатку Іван працював в суто архівному відділі; він, за його словами, був трохи репресований, бо в першу чергу Центр Довженка – це фабрика, і люди тут мислять в індустріальних масштабах. Проте практика показала, що виробництво плівок рано чи пізно відійде в історію, тож зараз архіви – це найбільша і головна частина роботи Центру. «Я давно розумів, що діяльність Центру необхідно переорієнтувати з індустріальної на постіндустріальну, де треба виробляти смисли, а не форми і матеріали. Ми намагались робити це протягом усіх трьох років, що я тут працюю; ми створювали контент – і «Коло дзиґи», і «Короткі метри», всі ці проекти були спрямовані на створення контенту».

15

На основі архівів та машин, з якими ми познайомились раніше, що Центр зберігає як спадок, планується музей кіно. «Звичайно, — стримано посміхається Іван. – З цією махіною можна було б взагалі нічого не робити, як не робили протягом багатьох років, але навіть просто утримання її від ентропії потребує величезних ресурсів. Тож чому б не зробити так, щоб вона обслуговувала культурні проекти? Ми переосмислили своє призначення, заявили про себе як про майбутній мистецький кластер та намагаємось насичувати Центр культурними проектами».

Основна мета кластеру – це сприяння розвитку креативних індустрій. Іван впевнений, що після революції вони розвиваються вражаючими, космічними масштабами і, безумовно, потребують і місця, і реалізації. «В нас все це є, і ми хочемо допомагати», — додає він. Архіви, за концепцією розвитку Центру Довженка – це те, що формує політику культурної пам’яті, оскільки, на жаль, сьогодні дійсно існує певна амнезія. «Але зосереджуватись тільки на минулому не можна, нам це зрозуміло. Саме тому архівну діяльність ми хочемо перемежовувати з якимись сучасними ініціативами, утворюючи таке собі синергетичне поле, щоб центр існував як резервуар творчих потенцій».

14

З проектів, які планується започаткувати в Центрі і, – кінозал, і, можливо, навіть не один. На даний момент вже існують два невеличких зали на шістдесять місць, і зараз планується їхня реновація разом з фестивалем «86». На першому поверсі, у кімнаті з високим червоним забором, робитимуть відносно велику залу, приблизно на сто п’ятдесят – сто шістдесят місць. Також існує експозиційна зона, де проводитимуться різноманітні івенти. І, звичайно, музей кіно – ми давно його плануємо, і зараз вже розуміємо, що коштів ми на це не назбираємо, але у нас є експонати, і ми дуже хочемо показати їх місту і країні.

І це – лише ті проекти, що Центр планує реалізувати власноруч, але є й такі, що вони проводитимуть разом у партнерстві з різноманітними творчими групами. «Ми не висуваємо  жодних тематичних вимог до людей, що хочуть працювати з нами в рамках кластеру, — розповів Іван. — Ми народжуємо спільні проекти. Скажімо, зараз ми співпрацюємо з художнім музеєм, що робить тематичну виставку про шістдесятників. Ми робитимемо для них кінематографічний супровід, і, можливо, частина виставки пройде у нас, а частина – в музеї, бо там не так багато простору. У рамках спільних проектів ми все-таки більше відповідаємо на запит, аніж формуємо його».

Також у команди існує проект редизайну вхідної групи та цоколя – аж до третього поверху. Зараз в розробці знаходиться проект, що вирішить багато питань як з точки зору дизайну, так і з можливостей керування трафіком людей. «Ми багато розмірковуємо про те, як мають взаємодіяти між собою простори, — пояснює Іван. — Коротше кажучи, до третього поверху ми повністю переосмислюємо простір як публічну локацію. Він буде з вільним доступом, тут розмістяться коворкінги, галереї і так далі».

Іванна допомагає нам знайти вихід з Центру – ми охоче і вкотре визнали свою абсолютно географічну неспроможність. «Дякуємо за цікавість до нас», — посміхається вона і тисне руки. Дякуємо за те, що цікаві.

10

Подпишитесь на «L’Officiel»

Модный дайджест на вашу почту каждую субботу

смотреть еще