L'officiel Спецпроекты Литературный конкурс L'Officiel Online Новелла недели: Володимир Ваку...

Спецпроекты Литературный конкурс L'Officiel Online

Новелла недели: Володимир Вакуленко-К, «Місто абсурду»

13 ноября
Новелла недели: Володимир Вакуленко-К, «Місто абсурду» Останнім часом Місту сниться один і той самий сон. Ніби на сірих долонях зникла важелезна бруківка, спина звільнилася від обвислих будинків, а на плечах немає погонів готелів. Місто – ніби людина: відчуває полегшення і дихає на повні груди пліснявим, вільготним, їдким повітрям своєї несонливої буттєвости. Що б не витало у тому повітрі, сьогодні місто тішиться

ill1

Останнім часом Місту сниться один і той самий сон. Ніби на сірих долонях зникла важелезна бруківка, спина звільнилася від обвислих будинків, а на плечах немає погонів готелів. Місто – ніби людина: відчуває полегшення і дихає на повні груди пліснявим, вільготним, їдким повітрям своєї несонливої буттєвости. Що б не витало у тому повітрі, сьогодні місто тішиться з того і прямує кудись у невідому долину, насолоджуючись малоходженою дорогою. Вітер по-рідному закручує довгі кучері і схиляється до вух, ніби хоче сказати: «Спи, ти сьогодні вільне!» Дорога підіймається десь до зеленої плями Погулянки, але ноги, залишаючи на ледь прозрілій траві сліди важелезних берців, неслухняно звертають кудись убік, до смуги дзеркально-смарагдових боліт. Чомусь місту надумалося йти напростець, і невідомо звідки з’являються на лоні болота чорні зуби корчів. Перший, другий… Йой, леле! Третій корч розкручується догори мокрим черевом, і Місто опиняється по шию в трясовині. На березі починають з’являтися люди – десятки, сотні, потім уже й тисячі. Якісь дітлахи тицяють кривими пальцями на тіло в багнюці і говорять: «Мамо, а можна, я камінчик кину?»

—    Не можна, най воно вже само втопне.

—    Але це так довго, а я хочу, щоб зараз! Хочу бульки по болоту побачити!

Для Міста минають секунди, години, дні, й нарешті його зусібіч охоплюють холодні сумні води. Місто втопло – і моментально ряскові кружечки загладжують м’яку порожнину в глибинах. На березі починає смачно пахнути шашличним димом, бахкають дешеві петарди та ріже навпіл небо веселий феєрверк. Гримлять музгурти барабанами, щоб не чулося людові примітивізму рим і слів, джазмени готуються до виступу, щоб відлабати за чужу подачку сповна, люди п’ють палене пиво з отруйними домішками, а дехто баламутить своє нутро згубним для нації етилово-священним напоєм. Раптово упевнений голос над усім цим, перекриваючи будь-які звуки навколо, оголошує: «А спонсором, що люб’язно надав болотяну багнюку для цього сакрального ритуалу, є корпорація «Культурне оновлення»! Для приїжджих приємна новина – завтра може мелькнути на дно і ваше місто! Слава нашої корпорації сягає небачених висот. На нашому рахунку Харків, Станіслав, Житомир, Юзівка та ще багато инших…» Під гучні оплески п’яні люди починають розповзатися хто куди, і скроплене зимним потом Місто… просинається, знову нав’ючуючи на себе гуркотливі автомобілі, будинки та готелі.

Як оновлене, чому його – з німецько-польськими будинками – хочуть псевдооновити? Чим і як? Внутрішній голос відказує Містові: «А що ти хотіло – майже все, що в тобі відбувається, є фікція. Просто декому треба омити брудні гроші, при цьому ховаючись за власні лозунги на кшталт: «Місто відкрите для світу, або культурна столиця країни!» Та само ж роздивися навкруги!»

ill2

Справді, щось важке постійно клекоче в грудях. Такого не було ні при австріяках, ані при ґебреях. Ієрархія вишиваних свят не була на ті часи заїждженою та заангажованою. Люди були по-справжньому щирими, відвертими, і мало хто проклинав іншого у спину. Але кому ж нині вигідно викидати бабло зі своєї кишені для того, щоб мене перетворити на «їхньокультурний» смітник? Ті бабки, за які ще доведеться неодноразово відмазуватися перед Столицею. Чому я, майже тисячолітньої давності, лишаюся таким же щирим і не потребую ніякого чищення моєї душі! А знаєте чому? Бо я вже старе щось змінювати! Тож чому найстаріша свиня харчить, що вона надмодерна? А урядовці (між иншим – теж переважно древнього віку або молоді, яким більше ніде заробити!) волають у рупор своїх губ: «Ось ідіть до нас, у нас прапорці – дивіться, які яскраві! Відреставруємо, надмалюємо і перефіґлюємо наше місто. Гляньте, який будиночок наша люба влада від-над-пере… одним словом, файний будиночок, а ми ще такий від-над-пере, ось тільки підтримайте нашого кандидата – старішої людини в світі вже не знайдете! Він був ув усіх партіях, у нього мандатів, що у місті банків!» Справді, від цих «від-над-пере-агітаторів» передоз інформації може статись, добре, що маршрутки через Кульпарківську часто їздять. Але чому ж той крикун не показує, що за фасадом Потьомкіна твориться? А за будинком смердючі смітники, ґрафіті на три літери та бомжі у викинутий унітаз пісяють. А на іншому боці намети агітаторів: костюмовані клоуни продають лохам халяву відомої неіснуючої фірми. Вони потім діляться поміж собов – жадоба серед пішаків буває рідко. Щоправда один обраний кандидат уже бажав з усіх тих торговців злупити подвійну мзду, але якось відлягло усе, коли шалені бакси «згоріли» в одному з моїх банків.

Але ж були часи, коли все вирішувало не бабло і люди виборювали собі не піар, а свобідну країну. І неприязнь до непокірного народу ще й досі розпльовує туберкульоз сибірського холоду. Скільки тоді після москальського «оновлення» було зруйновано і розбито! Ще й досі похмурі таблички на каплицях нагадують про ті часи. А вже сьогодні інші насолоджуються піаром (і солідними дивідендами!) від встановлення пам’ятників на честь справжніх героїв нації. Але герої плачуть бронзовими і кам’яними слізьми, бачачи, що за те, за що боролись, тепер соромно. Напівсита нація, посивілі діди без будь-якого соціального статусу, ситі мордяки мажорів і сміття, сміття, сміття… Вельмишановного героя країни досі (вже пам’ятником) охороняють менти за вказівкою вічно живого таємного маршала КГБ & НКВД. А раптом знову з німцями почне рятувати мене від занепаду? Власне, його ж маршальською рукою, швидше за все, розігнано панків біля «Жаби», на черзі – студенти, що мирно вилежуються на зелені «клюмби біля великого Франка», не забудуть і про тусовку біля «Коника», і той же маршал зі своєю бандою моментом перейменують сленґову «Жабу» на заїждженого попсою й агітацією Шевченка, а «Коника» повернуть князю Данилу. І навіть прикріплять до нього караула у вигляді пам’ятника його нелюбому синові Леву… А там недовго лишиться, щоб і університет закрили…

Старі кабінетні воші борються за кожен квадрат вільної аудиторії, затято не звільняючи місця для молоді. Але й після кожної смерті існує на вакантне місце хабар. І парять юні мозки викладачі, насолоджуючись щоденними студентськими невдалими спробами знайти заданий матеріял. Вузівську програму теж від-над-пере-оновили: вставили в порожнини власного глузду іноземні імена, щоб виглядати велемудро перед зеленими абітурієнтами, втиснули довжелезні плани в мізерні навчальні години й тижні, щоб у результаті до п’ятого курсу студва ледь не зсунулася дахом. І задля чого? Серед старперів на першій своїй роботі не знаходячи однодумців, вона обвинувачена врешті, що нічого не вміє робити, звільнена, і ось уже спеціалісти підмітають мої судини-вулиці, ліплять на мої долоні квадрати бруківки, фарбують шевелюри моїх будинків у фантастичні кольори, клеять на мою обмиту дощами шкіру псевдотатуаж агіток… А решта, та, що з червоними дипломами, стоїть на біржі… Ні в тих, ні в інших не стало чи то грошей, чи то зв’язків, щоби вдертися на коритні місця. Зате мажорним діткам можна запросто замовити диплом через Інтернет, навіть не навчаючись і не бігаючи по аудиторіях.

Багацько студентів їхало до Києва під час помаранчевої революції. І переважно не за гроші. Зараз натомість виринуло назовні найстрашніше – зневіра. Церква перестала захищати людей, а з тих прихожан, що ще ходили до храму, намагалася злупити якомога більшу офіру. Парафіяни забували про справжнє, йшли до соборів похвалитися своїми новими суконками, нафарбованим волоссям і лише за старою звичкою віталися: «Слава Ісусу!», тримаючи за спиною камінь у вікно сусіда. А вийшовши з храму й відійшовши на якусь віддаль, уже й полаятися собі дозволяли, і поклясти досхочу. А що? Ласкаво просимо до пекла! – і всі готують пересмаженики, знаючи свою неминучу долю наперед.

…Якось растаманистий поляк, фотографуючи «Олівець», із захватом прошепотів: «Я відчуваю, як у цьому місті б’ється серце правди!» Зробив знімки і розчинився десь серед юрби. Ще не одного Ґонґадзе буде вбито, поки не розкрутиться правда їхнього «культурного оновлення»!

Подпишитесь на «L’Officiel»

Модный дайджест на вашу почту каждую субботу

смотреть еще