L'officiel Спецпроекты Неделя наслаждений 6 чувственных и волнительных о...

Спецпроекты Неделя наслаждений

6 чувственных и волнительных отрывков из украинской классики

17 июня
6 чувственных и волнительных отрывков из украинской классики Украинским классикам не были чужды ни любовь, ни наслаждения, ни чувственность. Как оказалось, понятия секса и первого неловкого, но горячего свидания знакомы даже им . И эти произведения читать не менее интересно, чем любой другой женский роман про «…Чейза, который схватил её за руку, и что-то тёплое заструилось между ними». Мы собрали для вас самые волнительные

poet-ukr-all

Украинским классикам не были чужды ни любовь, ни наслаждения, ни чувственность. Как оказалось, понятия секса и первого неловкого, но горячего свидания знакомы даже им . И эти произведения читать не менее интересно, чем любой другой женский роман про «…Чейза, который схватил её за руку, и что-то тёплое заструилось между ними».

Мы собрали для вас самые волнительные моменты из прозы и поэзии. Леся Украинка, Юрий Яновский и Павло Тычина заведут вас на ночь глядя, заставят краснеть, а может, кто-то и до слёз доведёт. Или еще до чего.

poet-ukr-kob

 «Меланхолійний вальс»

Не знаю чому, я неустанно дивилася на неï. Мене неначе тягло до неï, неначе силувало вiддати ïй цiлу свою iстоту на услугу або й ще бiльше: вiддати всю яснiсть своєï душi, натхнути ïï тим. Сама не знаю, що таке тягло мене до неï…

«Коли б оглянулася! Коли б оглянулася! — думала я неустанно. — Чи я не бачила ïï вже давнiше? Мусила бачити вже, коли сидiла передо мною в другiм рядi… Коли б обернулася!..» Вона обернулася. Саме в тiй хвилi обернулася перший раз сього вечора й глянула менi просто в очi. Великим, здивованим, майже допитливим поглядом…

Я застидалася i опустила погляд.

Вона не оберталася вже бiльше сього вечора.

По годинi вийшла скорше вiд мене й зникла менi з очей.

poet-ukr-yan

«Майстер корабля»

На мою руку обережно лягла її рука й так залишилась. Я почав ворушити пальцями, помалу пестити жіночу руку. Тайах нахилилася до мене, й я нахилявся до неї. Її волосся лоскотало мені вухо.

Я нахиляюся до Сева й пропоную йому свої послуги. А через те, що між нами сидить Тайах, вона відхиляється трохи назад, коли я розмовляю з Севом над її коліньми. Я під сурдинку кажу Севу кілька зайвих слів, що не мають зв’язку з моєю пропозицією. Вони передають моє сприймання Тайах. Вона й собі хоче слухати й нахиляється до наших голів, її груди торкаються тоді моєї руки. Я не ворушу ліктем, щоб залишити враження випадковості. Я чую пульсацію крові на шкірі руки.

Ми рушили йти додому і зустріли в порту Тайах. Вона тримала капелюх, і її золоте волосся куйовдив вітер. Одежі на ній наче зовсім не було — так вітер дмухав на легку тканину. Ми взялись за руки і потягли Тайах за собою на мол. Це було веселе біснування. Ми щось кричали, вибігши на мол, і були, як паруси, що кожної хвилини можуть знятися в повітря і попливти один за одним у радісну морську безвість. Тайах щось співала, але хрипливі нотки почувалися в її голосі, немов хотіло прорватися ридання. Вона кинулася мені на шию і жагуче поцілувала в губи, притулившися всім тілом. Потім вона поцілувала Сева.

poet-ukr-tuc-n

З Кримського циклу. «Пляж». М. Рильському

З гори вона збігла і гола лягла, –

не знає, не знає, не знає чому –

Жагуче коліна сумні розвела

і сонце приймає, як мужа.

poet-ukr-n

Із циклу «ЗОК»

ІІІ

Пестила мене

Шепотіла:

Гарно.

Шепотіла в ухо:

Мій.

Гладила й шепотіла:

Скажи.

А після говорила:

Ти – чужий.

Прощались –

Цілувала, цілувала.

Я гніваюсь.

Ти знала,

Що я не забуду тебе.

IV

Перса твої

Мої:

Я їх цілував.

Ноги твої

Мої:

Я їх пестив.

Між твоїх стеген

Мох.

Тіло твоє

Моє:

Воно тремтіло.

Ти –

Моя:

Ти віддалась.

poet-ukr-l

Леся Українка до Сергія Мержинського, «Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами…»

Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами, ти, мій бідний, зів’ялий квіте! Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію. І ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але невідмінно, невідборонно нагадують вони мені про те, що моє серце віщує і чому я вірити не хочу, не можу. Мій друже, любий мій друже, створений для мене, як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я знаю інше життя? О, я знала ще інше життя, повне якогось різкого, пройнятого жалем і тугою щастя, що палило мене, і мучило, і заставляло заламувати руки і битись, битись об землю, в дикому бажанні згинути, зникнути з сього світу, де щастя і горе так божевільно сплелись… А потім і щастя, і горе обірвались так раптом, як дитяче ридання, і я побачила тебе. Я бачила тебе і раніше, але не так прозоро, а тепер я пішла до тебе всею душею, як сплакана дитина іде в обійми того, хто її жалує. Се нічого, що ти не обіймав мене ніколи, се нічого, що між нами не було і спогаду про поцілунки, о, я піду до тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших поцілунків! Тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині. Тільки ти вмієш рятувати мене від самої себе. Все, що мене томить, все, що мене мучить, я знаю, ти здіймеш своєю тонкою тремтячою рукою, – вона тремтить, як струна, – все, що тьмарить мені душу, ти проженеш променем твоїх блискучих очей, – ох, у тривких до життя людей таких очей не буває! Се очі з іншої країни…

Мій друже, мій друже, нащо твої листи так пахнуть, як зів’ялі троянди?

Мій друже, мій друже, чому ж я не можу, коли так, облити рук твоїх, рук твоїх, що, мов струни, тремтять, своїми гарячими слізьми?

Мій друже, мій друже, невже я одинока згину? О, візьми мене з собою, і нехай над нами в’януть білі троянди!

Візьми мене з собою.

Ти, може, маєш яку іншу мрію, де мене немає? О дорогий мій! Я створю тобі світ, новий світ нової мрії. Я ж для тебе почала нову мрію життя, я для тебе вмерла і воскресла. Візьми мене з собою. Я так боюся жити! Ціною нових молодощів і то я не хочу життя. Візьми, візьми мене з собою, ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і згубимось обоє помалу, вдалині. А на тім місці, де ми були в житті, нехай троянди в’януть, в’януть і пахнуть, як твої любі листи, мій друже…

Крізь темряву у простір я простягаю руки до тебе: візьми, візьми мене з собою, се буде мій рятунок. О, рятуй мене, любий!

І нехай в’януть білі й рожеві, червоні й блакитні троянди.

7.11.1900

poet-ukr-dov

«Земля»

Василь i  Наталка  стоять  бiля  перелазу.  Дослухаючись  у  невиразнiм захватi до всього, що вiдбувалося в них, мовчки побрались вони за  руки  i широко вiдкритими  очима  вдивляються  в  навколишнiй  надзвичайний  свiт: яблунi, верби, клуня, горшки  на  тину,  старий  в’яз  –  всi  речi  стали незнайомими,  набравши  зовсiм  iншого  узагальненого  нiчнога  вигляду  i почавши жити якимсь окремим таємним життям.

Так звичайнi слова, сполученi волею автора в урочистi ряди, обертаються часом в поеми, сповненi нового хвилюючого змiсту.

– Яке дивне все, правда?

– Еге.

– А чого ти, Василю, одвертаєшся од мене вдень?  –  несмiливо  запитала Наталка.

– Аж i ти одвертаєшся. Правда ж, ти одвертаєшся?

– Так я сором’язлива. Менi чомусь удень буває соромно тебе.

– I менi.

– Правда?

– Їй-богу. А от увечерi мене щось неначе так тягне до тебе, Наталю.

– I мене. Так тягне. Все думаю – коли б уже вечiр…

Цього  вечора  у Василя i Наталки, може, ще й не вистачило б смiливостi обнятись, але тут у пригодi їм став споконвiчний дiвочий помiчник – страх.

Подпишитесь на «L’Officiel»

Модный дайджест на вашу почту каждую субботу

смотреть еще