Новий сингл Христини Соловій «Друга ночі» став черговим кроком у її великому проєкті, присвяченому українським 90-м. Разом із прем'єрою пісні співачка представила кліп, побудований на алюзіях до знакових стрічок українського кінематографа — від поетичного кіно до фільмів перших років незалежності, пропонуючи сучасний погляд на культурну спадщину, яка тривалий час залишалася поза широкою увагою.
В інтерв'ю Христина Соловій розповідає, як народилася «Друга ночі», чому центральним образом відеороботи стало саме українське кіно, які фільми надихнули її на створення кліпу та як дослідження музики й культури 90-х перетворилося на майбутній альбом, нові дуети та навіть повнометражний фільм-концерт.
Вітаємо з новим релізом «Друга ночі». У пісні дуже відчутне ретрозвучання. Як вона народилася?
Дякую! Це третій сингл із мого майбутнього альбому, присвяченого українським 90-м. Це моє невелике дослідження цієї епохи й спроба осмислити її через музику. Альбом складається з двох ліній: каверів на пісні, які сформували мене в дитинстві, і моїх авторських композицій, написаних під впливом того часу. Я навіть люблю жартувати, що це відповідь на запитання: як звучала б Христина Соловій, якби почала писати пісні в дев'яностих. «Друга ночі» — одна з таких авторських пісень. Вона народилася з любові до поетизації образу ночі в ліриці 90-х. Одразу згадуються тексти Підлужного, гурт «Скрябін» чи культова «Зранку до ночі» Олександра Пономарьова. Але мені захотілося розповісти про образ «ночі» із жіночого погляду та з іншим ліричним героєм. Це пісня про безсоння, коли думки змінюють одна одну, коли можеш до світанку говорити про найважливіше з людиною, яка стала другом ночі. Саме тому куплети такі різні за настроєм — вони передають цей внутрішній рух безсонної ночі.
У кліпі ви теж проживаєте дуже різні стани й ніби приміряєте на себе кілька образів.
Так, моїм другом ночі в цьому кліпі стало українське кіно. Це дуже знайоме відчуття — вночі переглядати фільми, впізнавати себе в героях і подумки проживати їхні історії. У цьому кліпі я теж приміряю на себе різні ролі. Насправді це взагалі одна з ідей усього альбому. Я постійно граю з образами 90-х: наречена-втікачка, леопардові шуби у найкращих традиціях українського гламуру, смокінги Ірини Білик чи її ромашки у волоссі. Це спосіб досліджувати епоху й водночас проживати її по-своєму.
Новий кліп присвячений українському кіно. Чому саме кінематограф став його головним образом?
У цій роботі я звертаюся до українського кіно як до одного з культурних кодів, без якого неможливо зрозуміти українські 90-ті. На жаль, через багаторічне домінування російської культури багато наших фільмів, сюжетів і героїв залишилися поза увагою. Мені хотілося ще раз повернутися до цих історій і нагадати, що вони є частиною нас. Мене особливо вражає, що теми, які українські режисери порушували десятки років тому, сьогодні звучать не менш гостро. Я дуже вдячна Держкіно, Довженко-Центру, кіностудії імені Олександра Довженка та Одеській кіностудії за довіру до цієї ідеї. Для мене було важливо, що вони підтримали цей задум і допомогли йому стати реальністю.
Після нещодавнього російського обстрілу Кіностудії Довженка цей кліп сприймається ще гостріше.
Це іще й особиста історія, бо саме на території Кіностудії Довженка розташована моя студія. Там народився не один мій альбом, і саме там я зараз працюю над новою платівкою. Тому, коли я побачила наслідки обстрілу, це був дуже болючий момент. Попри все, команда кіностудії знайшла час підтримати цей кліп. Саме їй належать права на «Білого птаха з чорною ознакою» та «Приятеля небіжчика», кадри з яких увійшли до кліпу. Я дуже вдячна за цю довіру. І, користуючись нагодою, хочу нагадати, що Кіностудія Довженка має благодійний фонд, який допомагає відновлювати її після руйнувань. Якщо є можливість підтримати його — це буде внесок у збереження нашої культури.
Ви згадали про «Білого птаха з чорною ознакою». Чому саме ця стрічка?
Так, у кліпі є омажі на чотири українські фільми. Хоча альбом і кліп присвячені українським 90-м, я свідомо починаю трохи раніше — з «Білого птаха з чорною ознакою» Юрія Іллєнка. Неможливо говорити про український кінематограф дев'яностих, оминаючи українське поетичне кіно. Це був короткий, але визначальний період, коли всупереч радянській системі українське кіно заговорило власною мовою. Насправді так побудований і весь мій майбутній альбом. Для мене дуже важливо показати, що українська свобода та незалежність не починається з дев'яностих — вона виростає з попередніх поколінь. Зокрема, я вже записала демо переспіву ранньої пісні Сестрички Віки у складі гурту «Арніка» кінця 70-х — «Прощавай» на вірші Майка Йогансена, поета Розстріляного відродження. Для мене це теж нагадування про безперервність української культури й свободи, які, попри всі спроби їх знищити, завжди знаходили спосіб прорости.
І вже звідти ви переходите до трьох стрічок незалежної України?
Саме так. Мені хотілося показати, наскільки різним було українське кіно дев'яностих. «Дике кохання» я відкрила для себе лише минулого року завдяки новій україномовній версії, яку створила команда Довженко-Центру. Щиро зраділа, що фільм тридцятирічної давності знову став хітом у кінотеатрі «Жовтень». Це означає, що він досі говорить із нами. «Приятель небіжчика» теж став для мене відкриттям, мене дуже вразило, як у ньому показаний Київ і міська самотність. Дивишся і здається, ніби це «нова французька хвиля», а потім згадуєш: ні, це українське кіно дев'яностих. І дізналася, що саме ця стрічка стала першим українським фільмом, висунутим на премію «Оскар». Про такі речі хочеться говорити значно більше. А «Голос трави» — це взагалі окрема любов. Коли дивишся його сьогодні, виникає відчуття, ніби це сучасне кіно рівня A24. Але це українська стрічка 1992 року, знята українською мовою режисеркою Наталею Мотузко з неймовірним дуетом Ольги Сумської та Раїси Недашківської. Мене особливо тішить, коли за такими сильними роботами стоять жінки. І найкраще, що всі ці фільми сьогодні можна абсолютно легально переглянути в онлайн-кінотеатрі Довженко-Центру. Дуже сподіваюся, що після кліпу хтось теж відкриє їх для себе.
Розкажіть про майбутній альбом. Він уже готовий? Чи готуєте ще якісь сюрпризи?
Так, я вже на фінальній стадії роботи. Хоча, якщо чесно, альбом постійно збільшується. Що більше занурююся в українські 90-ті, то більше знаходжу історій, які хочеться розповісти. Для мене це вже давно не просто альбом, а справжнє дослідження. Попереду ще кілька дуже особливих дуетів із культовими виконавцями, співачками та гуртами. Будуть і нові переспіви. До речі, буквально сьогодні я працювала над піснею співачки, яка дуже вплинула на мене. Цікаво, що це ще зовсім рання її творчість — задовго до того образу, з яким її асоціює більшість. Тепер можете спробувати вгадати, про кого йдеться. І, мабуть, найбільший сюрприз — це фільм.
Фільм? Розкажіть трохи більше.
Це фільм-концерт, над яким ми зараз таємно працюємо з моєю командою ще з минулого року. Не можу багато розповідати, але для мене це абсолютно новий досвід. Я давно мріяла створити концерт, як цілісний перформанс — трохи театральний, із драматургією, де пісні звучать одна за одною й складаються в єдину історію. Він буде присвячений музиці мого дитинства, «місту рожевих мрій» дев'яностих і тому спалаху української сучасної музики, який тоді стався. І це буквально буде місто: на підлозі з'явиться намальована мапа, де кожна пісня матиме свій окремий простір, власні декорації та свою історію. Це буде мій триб'ют українській культурі й усім першопрохідцям перших років незалежності.
Фото: Дмитро Грушківський
Стиль: Божена Мамчук
Гафер: Денис Матафонов
Редакція та підготовка матеріалу: Гліб Муха