Символом його мистецтва став соняшник з оком – погляд у себе й у світ, де досі темно. Сьогодні його роботи замовляють світові зірки, але починалося все в Кремінній. Папір і перші спроби намалювати те, що боліло. Як тато, який рано пішов із життя. Спершу тріщина пройшла по серцю, а згодом – по лінії фронту. Даніель Скрипник – український митець, для якого форма і символ стали мовою досвіду. Того, про що вже не можна мовчати.
Даніель Скрипник
Ви часто порушуєте важливі теми у своїх роботах – про війну, дитинство, особистий досвід. Чому для вас важливо через мистецтво говорити саме про це?
Бо на мою думку так і виглядає справжнє мистецтво, принаймні для мене. Я в певний момент свого шляху зрозумів, що мистецтво не має бути таким, щоб комусь сподобатись, підлаштуватися під тренд чи хвилю уваги. Я усвідомив, що воно має бути щирим, відвертим та показувати мене як людину, мій шлях, досвід, емоції, почуття, вчинки. Усвідомлення того, що можна розповісти свою історію таким чином, стало для мене одним із головних, якщо не найголовнішим пріоритетом. Я не знаю, як я можу замовчувати шлях, який я пройшов та продовжую йти, коли саме він сформував мене не тільки як митця, а і як людину. Водночас я бачу, що це важливо аудиторії, люди бачать свої почуття в тому, що я роблю, – це для мене важливо та цінно, я відчуваю довіру, яку не хочу зрадити.
У вас за плечима досвід великих проєктів та колаборацій, але точно були моменти, коли не всі вірили у ваші плани – можливо, навіть ви сам. Як ви навчилися не слухати чужий скепсис і долати синдром самозванця?
Кожна «перемога» наповнювала мене. Крок за кроком, арт за артом я йшов до одного з найважливіших аспектів – поваги та прийняття себе. Я вірив у свої мрії та бажання, навіть не зважаючи на те, що була велика кількість людей, у різних періодах мого життя, які хотіли мене зупинити, хотіли посіяти зерно сумніву та вдягнути мені на очі «маску» невдач. На моє щастя, невдач було мало, що й допомогло та ніби тримало мене, коли хотілось впасти та кричати. Джерела натхнення, люди, зокрема артисти, які реагували та підтримували моє мистецтво, стали тією «сталевою бронею», яка захищала мене від «пострілів» невпевненості, заздрощів та осуду деяких людей.
«Meeting Sunflower»
Соняшник – це вже не просто елемент у ваших роботах, а щось дуже особисте й символічне. Що саме ви вкладаєте в цей символ?
Я хотів мати символ, який буде мене репрезентувати у світі, окрім того, що я прагнув до власного впізнаваного художнього стилю. Коли я починав думати про те, що це може бути та чому саме те, що мало народитися, я зрозумів, що це не питання години чи навіть тижня. У мене пішли роки на те, щоби прийти до усвідомлення, що це може бути та як. Я довго думав про себе, свої думки, своє минуле, бо розумів, що символ має відображати різні аспекти мого життя: тиск, осуд, заздрощі, успіхи, радощі, силу та слабкість. Я виріс у місті Кремінна, Луганської області, яке вкрите лісами та великою кількістю рослинності – це стало для мене опорною точкою. Я завжди любив природу, тому радіус пошуку символу звузився. А потім спогади про них, про соняшники. Я бачив їх скрізь, поля, великих та містичних, так я і підвів себе до того, що ось воно – це буде соняшник. Але я не хотів мати просто соняшник, я почав жити із цим та думати, і так у мою свідомість прийшли люди, ті самі, які були зі мною, є і будуть. Усі ми оточені, були та будемо, різними поглядами, це і стало другим фрагментом мого соняшника з оком.
Фірмовий символ-маска, створений майстринями «ДепДекор»
Колись ви просто малювали улюблених артистів, а тепер працюєте з ними напряму. Як для вас змінилося це відчуття: бути поруч із тими, хто колись надихав здалеку?
Це така радість, яку я ще не навчився до кінця пояснювати. Це не просто якесь бажання, яке було, трапилось – і ти маєш задоволення. Це така потужна сила, мотивація та спіритична підтримка, бо це не просто про «момент», це спогад, який буде жити з тобою до кінця. Я не скажу, що я не вірю в те, що трапилось, бо я знаю, скільки та що я приніс у жертву, щоб мати ці всі моменти. Це підлітковість без великої кількості прогулянок із друзями, без побачень, без помилок того періоду, але я скажу, що це того було варте. Коли я, наприклад, маю емоційне згасання, я згадую Брітні Спірс і те, як вона подякувала мені за те, що я для неї намалював. Цей спогад дає мені таку силу, яку я не маю від повсякденних моментів життя, незважаючи на те, що цей момент трапився чотири роки тому. Я щасливий бути частиною їхніх світів та показувати їм свій. Із The Weeknd, Imagine Dragons, Біллі Айліш були дуже різні формати – від артбуку до білбордів і квестів.
«Hurry Up Tomorrow»
Який із моментів та колаборацій вам запам’ятався найбільше?
The Weeknd, бо з ним я зробив те, що було сміливо, відверто, страшно та більше, ніж просто одна ілюстрація. Я кажу про момент, коли зробив для нього артбук The Source of light. Цей артобʼєкт я почав розробляти у 2022 році, після початку повномасштабного вторгнення. Я, як і всі, відчув психологічний вплив від перебування в сховищах, під обстрілами. Моменти знаходження в них і невизначене майбутнє сіяли в моїй голові думки про те, що мого минуло життя не існує, що я більше не буду такий, як раніше. Саме ці думки та слова стали каркасом для артбуку, але з відмінністю – я вирішив не малювати себе в ньому, а використати іншого персонажа, яким став The Weeknd. Чому він? Бо з початку вторгнення він був постійно зі мною на звʼязку, повідомлення із запитаннями та підтримкою, це все давало мені сили духу. Він артист світового рівня, я подумав, що цим артбуком я зможу донести світові нашу боротьбу – найкорисніше, таким чином, яким я зможу, найпотужніше. І саме цей момент став каталізатором того, що він захотів бачити мене особисто та став ініціатором нашої першої зустрічі.
З Брітні Спірс пов’язана особлива історія. Як думаєте, чому саме та ілюстрація з короною із соняхів змогла її зачепити?
Бо це був момент не просто фан-арту, не можу терпіти коли цей термін використовують до моїх артів. Це була візуалізація того, що я вважав важливим тоді й зараз, про що думала Брітні, те, що вона відчувала та в чому проходило її життя. Корона із соняхів, з очима – це був мій сигнал їй, що я відчуваю, я бачу, що вона під контролем, що вона під цілодобовою охороною та тиском. Вона надсилала повідомлення, натякаючи на те, що коїться в її житті, я відчув ці натяки та вирішив ризикнути й перестати малювати «добрі арти», я пішов шляхом «контроверсійних артів». Вона на це відповіла та дала розуміти, що я правильно змінив свій вектор.
«Britney»
У ваших роботах багато про дитинство. Про що вам важливо згадувати з того періоду? І чому ці спогади повертаються саме зараз?
Дитинство – початок. Ми всі його мали, і чим дорослішим я стаю, тим сильніше маленький я заглядає та питає про мрії, які він бажав та посіяв. Я часто думаю про той період свого життя, бо воно формувало мої емоції, характер та відношення до життя сильніше, ніж усі наступні. Дитинство – це зерно, яке тільки починало рости і від того, як за ним доглядали, яке середовище давали, залежало те, якою квіткою воно стане.
Мені важливо згадати те, що давало мені імпульси та бажання малювати, бо я починав свій шлях саме тоді, маючи олівці, фломастери та фантазію, але також я згадую те, що мене тоді ранило та руйнувало найбільше.
Fallen Angel – дуже особиста робота. Що було для вас найважчим у процесі її створення? І що, навпаки, стало моментом катарсису?
Смерть, вона мене підвела до того, щоб я сказав свою правду, ту, яку я хотів казати завжди, але не міг, боявся, закривався від неї. Коли мама сказала, що тато був убитий, росіянином, тоді я зіткнувся з думкою про те, що я не встиг. Я не встиг вберегти себе, маленького, від років ілюзій та брехні, які оточували мене та мою родину. Я вирішив показати світу, що випалювало моє мистецтво тоді, коли не мало бути вогню – коли я був дитиною. Мій батько… Не маючи нічого з того, що хотів би написати, я створив Fallen Angel – артобʼєкт, артбук без слів. Дивитись і розуміти, а вірити мені чи ні – не було в переліку думок перед розробленням та розповсюдженням цього.
У вас багато підтримки від зірок. Але чи були якісь людські, прості жести чи слова – від кого б вони не були, – які вам особливо запам’яталися?
…Коли я планував першу поїздку в Штати, моє ментальне та фінансове становище було зруйноване. Обставини життя складались так, щоби підвести мене до темряви, знов. Я дуже вагався, чи маю я їхати, чи вийде в мене гучно заявити про свої соняшники там, чи потрібно воно світу та чи не призведе це рішення до того, що по завершенню подорожі я буду вимушений завершити мистецький шлях Даніеля Скрипника, бо тоді ніяких коштів та натяку на успіх не залишились.
Я втратив, частково, віру в себе, напевно, уперше та востаннє, й одна людина мені дала підтримку, віру та силу на те, щоби прийняти це рішення, яке повернуло мені все, що здавалось втраченим. Мені сказано було так: «Я вірю в тебе, і я віддам усе, що в мене є, аби ти поїхав і здійснив цю мрію». Коли я це почув, то вже не міг вагатись, бо зрадити її віру я не мав права, мамину віру…
«Broken Childhood»
Зараз, коли у вас уже стільки досвіду, проєктів, контактів, що вам дає відчуття сенсу? У чому й де ви зараз знаходите натхнення?
Коли я дивлюсь на все, що я зробив, я не бачу в цьому нічого завершеного чи ідеального. Я бачу, скільки мені ще треба докласти зусиль, щоб створити справжнє мистецтво, сильне, унікальне, складне, щире. Розуміння того, що я ще не там, де я себе бачу у своїх думках, воно дає мені наснаги рухатись далі, шукати, помилятись та віднаходити себе. Мій шлях мене надихає, але я відчуваю, що все це тільки початок.|
Інтервʼю: НІКІТА ДОБРИНІН
Фотограф: SASHA MAZUR
Ретушерка: АРІ ГЛАМ
Продюсерка: ВЕРОНІКА МОЛЬ