Героїня інтерв'ю та фешн-зйомки – українська письменниця, співачка, журналістка та перший секретар з питань культури Посольства України у Франції Ірена Карпа.
Якщо обирати між Богом, долею та випадком, у що ти віриш?
В долю. Це, як на мене, комплексне поняття, у яке входить все інше. Ти народжуєшся в якийсь певний день, маєш, так чи інакше, зв’язок з Богом. Якщо ти митець, то особливо добре знаєш, як воно разом працює. І доля – це сукупність випадків, які формують наш шлях. В усе вірю. Так, на долю можна впливати. Щосекунди у нас є десять тисяч варіантів дій. Мені здається, що в усіх нас є якесь певне призначення і якщо ти йому слідуєш, то тобі легше живеться, навіть попри травми. Якщо прямуєш не в той бік, то рано чи пізно тебе накриє невроз і вже за допомогою психіатра ставатимеш на вірний шлях. 
Тобі часто у житті доводиться грати ролі?
Нечасто, в Україні я майже завжди можу бути собою. А от у Франції я часто буваю занадто вихованою з людьми-хамами, через що потім страждаю. Останнім часом вчуся відбивати ці атаки. Насправді нерідко страждаю, що я не бичка і не гопниця. Це твій персонаж у книжці може швидко відреагувати, а у реальному житті відповідь на якесь відверте хамство приходить із запізненням, коли того, хто тебе образив, вже й поруч немає. Я сама до кінця не розумію, чи це така моя соціальна роль, з дитинства прищеплена батьками, чи це наше вразливе людське начало, яке чомусь абсолютно помилково вважає, що, коли ти до інших милий і добрий, вони тобі мають відплатити тією ж монетою. Але ні. Хоч я, доживши до своїх років, досі вірю в цей чарівний принцип.
Для тебе світ поділяється на чорне та біле?
Ні, хоч я й дуже люблю чорно-білі фотографії. Насправді у життя неймовірно багато відтінків. Зрозуміло, що значно простіше сприймати його контрастним. Але колір – це великий дар, який передає нюанси людей, собак, інтер’єрів. Дуже добре, що все навкруги не виключно чорне чи біле, інакше нас би переміг який-небудь фашизм чи комунізм, де все було поділено саме на такі категорії.
Що для тебе важче: бути смішною чи жіночною?
Напевно, жіночною, бо я ж, в принципі, дуже смішна. Насправді, у Франції – я знову порівнюю – підкреслена жіночність багато чого спрощує. Але це ж такий напряг: вбратися у якусь сукню, взути кабли, зачесатися… Простіше вскочити у кросівки, прибити волосся пальцями і кудись побігти. Це якщо говорити про жіночність як певний образ. А так вона у нашій природі, тому байдуже – в балетках ти чи на підборах, коротка у тебе зачіска чи довге волосся. Якщо зараз піти в якісь глибини, то жіночність – це про креативність, турботу про інших, довіру. Бо чоловіки, як правило, люблять тільки себе, а ми – ще й дітей. Тому бути жіночною, як на мене, означає віддавати багато любові. 
Що у тобі вивільняє музика?
Якісь дуже глибокі пласти. Як для повного неука, який ніколи не займався сольфеджіо, моя музика завжди є чимось тим, що приходить звідкись. Я зараз катую своїх дітей, благаю вчитися музиці, щоб не були такими, як я. Це дуже смішно, коли донька на всі мої благання, типу “от я не вчила”, каже: “Ну то вивчи!” Я зрозуміла, що якось рано ставлю на собі хрест. Нещодавно відкрила в YouTube відео – “Сольфеджіо для найменших”. І це та, що написала вісім альбомів, деколи доволі складних! Музика вивільняє якийсь глибинний сенс життя. Я ніде себе так добре не відчуваю, як на концертах, коли люди приходять, чогось від тебе чекають. Це при тому, що нас же не було ні на "тєлєку", ні на радіо, але десь же вони знаходили ті записи, особливо до епохи вірусного контенту. Для мене це величезна загадка й те, що дає натхнення не зупинятися. Я просто впевнена, що кожна людина сама по собі творча. Просто хтось відразу розуміє, що треба бути "прілічним", а хтось дає собі право спробувати якісь види мистецтва. І байдуже, що за результат ти отримаєш: комусь потрібна слава, комусь задоволення. Якщо тобі щось дано, гріх цим не користуватися. Я вважаю, що музика – це один з найбільш божественних видів творчості, бо вона є універсальною мовою.
Коли ти говориш за допомогою літератури, на чому найбільше акцентуєш увагу?
На деталях, завжди на них. Звісно, є якісь тенденції, теми, наприклад активізація крайніх правих сил у Європі, але і про них я буду розповідати за допомогою підслуханої у кав’ярні розмови, того, що кажуть по радіо. Мені завжди хочеться, щоб у читача було враження, ніби він знаходиться всередині книжки. Знаю, що після мого останнього роману є люди, які самі почали писати книжки. І це, на мою думку, дуже класно. Я даю таку оптику, яка доступна кожному. Інша справа, як ти формуєш персонажа, як будуєш сюжет, це вже може бути трохи важче. Але сама оптика – дивитися це життя як фільм чи сприймати його як літературний твір – робить світ набагато цікавішим. 
Де проходять твої особисті кордони у стосунках, дружбі, спілкуванні?
Взагалі, ми, жінки, схильні більше жити мріями та бажаннями інших, особливо коли ти когось дуже сильно любиш, байдуже, чоловік це чи дитина, талановита сестра чи брат… Надлишкова емпатія зсуває всі можливі кордони. І в українок з цим взагалі все погано, бо ми звикли, що треба жити для когось, а не для себе. Скажімо, українська бабця, вийшовши на пенсію, ще працюватиме, скільки зможе, потім продасть свою хату і все віддасть дітям. Французька бабця доживе до пенсії, продасть на фіг все, що у неї було, і поїде подорожувати, вона буде ходити з подружками в кафе, пити шампанське… Це я зараз говорю про звичайний середній клас, ясно, що за кордоном є люди, які живуть дуже бідно, але у них все одно існує філософія буття заради себе. Зі мною та сама історія. Якщо у мого чоловіка є вільний час, він піде робити масаж, якщо вільний час є у мене, я піду варити борщ для всієї родини. Тому наші кордони треба розширювати в бік здорових задоволень.
Що робити, коли боляче?
Дзвонити психоаналітику. Я вважаю, що раз на тиждень кожна нормальна людина має спілкуватися з цим спеціалістом. Навіть якщо вам здається, що все гаразд. Коли боляче, важливо отримувати фахову допомогу. Ти можеш подзвонити друзям, всі тебе пожаліють, але це нічого не вирішить. Ти поплачеш, запухша заснеш, прокинешся, а світ лишиться таким, як і був. Нам часто боляче, тому що ми не направляємо агресію зовні, ми звикли робити її соціально прийнятної форми. Нам хтось нахамив, і замість того, щоб сказати: “Та ти сам дурний”, ми думаємо над тим, чому ж ця людина так вчинила, в чому тут моя особиста провина. Замість того щоб відфутболити, ми приймаємо агресію на себе. В українців з цим велика проблема: ми у всьому звинувачуємо себе. Французи, наприклад, не намагаються склеїти розбиту вазу, вони вміють зупинитися, переключитися на щось інше або просто сісти й випити вина. І з цим треба працювати професійно, а не виливати на чоловіка чи дружину. Психоаналітик не так багато коштує, але після кожного візиту ви будете відчувати себе більш нормальною людиною.
За що триматися, щоб не втратити смак до життя?
За те, що приносить тобі радість. Смак життя саме й складається з отримання того, чого ми давно прагнули, хотіли чи про що мріяли. Знаєш, є такі люди, які чогось досягають, але це їх не радує, вони перебувають в образі стражденних вовків чи левиць. Всі на них дивляться і захоплюються, бо вони такі круті і сумні. Я вважаю, що це повна дурня та шлях в депресію. Людина має радіти. І я переконана в тому, що ми самі притягуємо те, чого дуже хочемо: від шматочка торта з компотом до чоловіків чи подорожей. Але треба дуже чітко розуміти свої бажання. 
Над зйомкою працювали:
Фото: Юлія Вебер
Стиль, мейкап: Iрина Джус
Одяг: DZHUS
Взуття: House Martin, Kachorovska
Читайте также: Кураторы The Naked Room Лизавета Герман и Мария Ланько: "Мы бы хотели создать Музей современного искусства"