Вони мали б готуватись до ЗНО, але проходять іспит війною. Вони щодня йдуть допомагати армії, хоча можуть залишатися вдома. Ми продовжуємо розповідати про українських волонтерів. На черзі неповнолітній фронт – діти, які у шкільні роки підтримують Збройні Сили України.
Навіщо підлітки волонтерять? Що першим ділом зроблять, коли оголосять перемогу України, й що батьки думають про волонтерство? Шукаємо відповіді у Підволочиську, що на Тернопільщині.
Давид Порташ, 14 років
Запитуємо: «Хто у школі керує процесом?» Більшість показує на Давида. Хлопцю — 14, він волонтерить з 24 лютого і знає все про правильне плетіння маскувальної сітки. Одразу після війни поїде з друзями гуляти до Тернополя, а поки що розповідає деталі роботи:
«Спочатку я в'яжу шнурки один до одного, потім плету саму сітку. Моя команда давно знає всі правила, не перший же день ходять. Останнім часом долучилися біженці, новеньким ми допомагаємо освоїтись. Робота нескладна».
Христина Паньків, 13 років
«Приходимо до школи, вибираємо, що робити: плести сітку чи різати тканину на нову. Вибираємо самі. Де стали, там і робимо. Ніхто нікого ні до нічого не змушує. Можна просто сидіти, але для чого тоді сюди йти? Ми любимо працювати. Коли людей забагато, то дурачимось із друзями, але це підпільно».
Після оголошення перемоги Христина піде на волейбол, втомилася без активності.
Настя Стиранівська, 13 років
«Батьки спершу не дуже привітно зреагували, боялися через постійні повітряні тривоги – куди ми побіжимо ховатися. Але укриття є, я їх заспокоїла. Ми багато веселимось і ще більше допомагаємо. Якщо робити щось потрохи, то це має значення».
Настя чекає моменту, щоб відсвяткувати перемогу: великою компанією зберуться в ліс на шашлики.
Юля Овчарова, 17 років
Дівчинка у випускному класі. Її графік навчання різко змінився, відтепер вона – волонтерка: «Ходжу щодня з 10 до 17, тільки в неділю можу не ходити. Я розфасовую продукти: консерви, банки в різні коробки. Потрібно допомагати. Як не ми, то хто?»
Після перемоги України Юля хоче «простого людського» – погуляти з друзями до ночі.
Андрій Пукало, 15 років
«Сітки не в'яжу, бо не люблю. Допомагаю в сортуванні речей, далі ношу їх до бусів, вантажу. Кажуть, ті машини їдуть на Київ і Харків, але точних місць нам знати не треба. Батьки радіють: моя допомога хоч і дрібна, але рятує чиєсь життя».
Андрій давно мріє про татуювання, тому закінчення війни буде для нього чудовим приводом набити герб України на руці.
Читайте також: "Я допомагаю": Волонтери з різних міст України розповідають про свої дії під час війни