Українська художниця Жанна Кадирова стала лавреаткою Шевченківської премії. Вперше за 20 років премію присудили жінці-мисткині. На честь цього редакція згадує інтерв’ю з Жанною, опубліковане в друкованому числі «L’Officiel Україна» ART.
Мистецтво під час війни виконує не тільки функцію рефлексії та відповіді на зовнішні виклики, а й відіграє гуманітарну і соціально-комунікативну ролі. Воно є ланкою та ключовим медіатором між жорстокою реальністю та сприйняттям соціуму. Творчість української мисткині, скульпторки, авторки національних проєктів Жанни Кадирової докорінно змінилася після повномасштабного вторгнення, її бачення реальності втілилося у проєктах «Паляниця», «Повітряна тривога», Russian Rocket і багатьох інших.
Як би ви схарактеризували пласт українського мистецтва на міжнародній артарені?
Коли почалася повномасштабна війна, то загалом інтерес до українського мистецтва сильно зріс. Спершу художники виконували виняткову роль у комунікації з міжнародною пресою щодо подій, не порушуючи питання мистецтва. Мої друзі-митці, приміром, Алевтина Кахідзе, Микита Кадан, були повною мірою залучені у цей процес.
Іноземних запрошень до показу робіт значно побільшало. На першому етапі це були здебільшого групові виставки з репрезентацією українського мистецтва, що демонстрували наявність сучасної культури, відокремленість її від «культури» країни-агресорки. Цей запит був потужно реалізований як українськими, так й іноземними кураторами. Надалі почали з’являтися більш серйозні проєкти, персональні виставки у великих інституціях.
На початку повномасштабного вторгнення вектор висвітлення війни в Україні був дещо інший, ніж зараз. Які сенси наразі важливо поширювати?
На мою думку, світ справді втомився від новин з насильством, з розтрощеними будинками тощо. Люди вже це не сприймають. У такому разі мистецтво може бути ланкою між реальною ситуацією та сприйняттям людей. Воно працює на іншому рівні – емоційному. Існує певне переживання, що передається через мистецький медіум. Це може бути скульптура, відео – будь-що. Важливо, аби це було зроблено талановито й сенсово знаходило відгук у серцях і думках людей. У такий спосіб там, де вже неефективні інші механізми, спрацьовує мистецтво, яке зрештою розповідає правду образами. Художник виступає свідком подій.
Є художники, які не торкаються теми війни у своїх практиках. І це теж абсолютно нормально, тому що для існування здорового мистецького процесу має бути баланс. У моєму ж випадку все дуже радикально: я навіть не продаю свої роботи, створені до 2022 року, тобто ми з галереєю встановили мораторій. Звісно, є винятки, як-от інституції, з якими я неодноразово cпівпрацювала, але взагалі на ринку немає тих робіт, що створені до 2022 року. Це зроблено для того, щоб максимально сфокусувати увагу на актуальній ситуації в Україні. Всі створені за період повномасштабного вторгнення роботи тією чи іншою мірою пов’язані з цією тематикою. Їх досить багато, бо я належу до тих художників, які активно працюють у кризових ситуаціях; мистецтво допомагає мені знайти рівновагу й зберегти нормальний психологічний стан.
Розкажіть про свої емоції після повномасштабного вторгнення.
Це абсолютна динаміка почуттів. На початку війни я була дуже розчарована вибором своєї професії. Гадала, що мистецтво безсиле проти військової машини. Стан був такий, нібито я раптово прокинулася у реальності. Мені здавалося, що треба було вчитися на медика або водія якогось транспорту абощо. Зрештою, ці емоції минули після появи проєкту «Паляниця», завдяки якому ми зібрали близько 300 тисяч євро. Всі гроші передаються на допомогу військовим, яких я знаю особисто. Це мої колеги з культурного цеху: художники, музиканти, диджеї – усі вони пов'язані з культурною інфраструктурою. Я намагаюся підтримувати як військових, так і волонтерські організації. Співпрацюю з волонтерами з благодійних фондів «Лівий берег», Kyiv Angels. Якщо західні гранти ще можна здобути на ремонт будинків, встановлення нових вікон, то на допомогу військовим – набагато важче.
Наразі ви сфокусовані на воєнній тематиці. Чи буде найближчим часом місце для довоєнних тем?
У фокусі моєї художньої практики залишаються теми війни в Україні, і наразі я не готова приймати запрошення на реалізацію проєктів, що стосуються іншого. Я досі продовжую отримувати запрошення на іноземні резиденції, однак для мене це не на часі.
Перші три місяці війни я перебувала на Закарпатті – виїхала з Києва на дев'ятий день вторгнення. Саме там виник проєкт «Паляниця». Він дуже швидко став популярним і почав приносити кошти. Зазвичай я не тиражую свої роботи, однак цей проєкт не просто про мистецтво – він про гуманітарну допомогу.
Розкажіть детальніше про цикл робіт, реалізованих на Закарпатті.
Спершу я не планувала жодних проєктів, однак моя особистісна терапія з часом перетворилася на культурно-просвітницький захід. Коли я перебувала у селі, то просто ходила в бар і малювала. Це був невеличкий магазин-бар, де зустрічалися і спілкувалися люди – разом легше переносити стрес війни. Тоді я почала малювала їхні портрети. Це дуже важко назвати проєктом сучасного мистецтва, але такою була моя терапія. Я мала потребу бути поруч із ними, спілкуватися, чути їхні голоси. До війни не знаходила часу, щоб писати з натури, тому що займалася великими виставковими проєктами. А тут якраз з'явився час і величезне бажання слухати людей. Я почула дуже багато історій. Винятковими були розповіді людей із Харкова, які десять днів сиділи у підвалі; туди ж, у бар, приходив чоловік із сусіднього села, який їх вивіз із міста. Серед гостей була бабуся, яка постійно дивилася мультфільми «Том і Джеррі», щоб заснути, бо від новин не могла спати. І всі ці люди стали моїм новим ком'юніті, моєю новою родиною.
Тож трохи згодом для цієї нової спільноти у сільській хаті я почала робити виставки. Мені хотілося поділитися шматочком свого минулого життя, запросити їх на івенти, бо в селі не було ні будинку культури, а тим паче галереї сучасного мистецтва. У тій хаті ми показували кіно «Кадирівська паляниця» режисера Івана Сауткіна. Іван зняв про мене короткометражний фільм, цінність якого тоді було важко збагнути. Звісно, я взагалі не думала, що це історично важливо. Мистецький проєкт «Паляниця» тільки зароджувався. І я гадала, що, можливо, це не вийде за межі цієї сільської хати, а він пішов Європою, Азією та Америкою. Загалом проведено понад 40 виставок у різних країнах світу.
Такий соціально-мистецький досвід був для вас уперше?
Насправді це частина моєї практики. Раніше я дуже любила виїжджати у незнайомі місця і спілкуватися там з людьми, знайомитися і знаходити якісь цікаві локальні історії та матеріали. Потім поєднувати історію і матеріали в одне ціле, а зрештою вмонтовувати прямо в простір цієї нової місцевості. Мені подобалося виходити до нової непідготовленої публіки, яка просто йде вулицею. На Закарпатті стався той унікальний симбіоз, адже нас об’єднали однакові історії та переживання, тому місцевим було легко зрозуміти моє мистецтво. Але форму таку вони взагалі ніколи не бачили, тож, гадаю, що мистецтву певною мірою вдалося з ними заговорити.
У своїй творчості ви використовуєте матеріали переважно «із землі»: цегла, з якої ви складаєте мапу України; річкове каміння, з якого створено проєкт «Паляниця»; асфальт тощо. Чому вибрали саме ці матеріали? Що для вас найважливіше у роботі?
Я закінчила відділення скульптури, тому для мене робота з важкими матеріалами, як-от бетон та камінь, технічно зрозуміла. Мене в жодному разі не лякає вага об'єктів через наявність допоміжних машин. Але в будь-якому разі попереду – концепція. Я вважаю, що в сучасному мистецтві концепт є першочерговою історією, а вже пізніше підбирається форма реалізації та матеріал, яким я не обмежуюся. Наприклад, проєкт Russian Rocket – це звичайні стикери, що клеяться на вікна громадського транспорту. Вони створюючи ілюзію ракети, що летить над містом. Надалі на виставках використовується відеодокументація.
Крім матеріалу для мене важливим є місце експонування художнього твору. Я намагаюсь знаходити незвичні, цікаві місця. Традиційні галерейні простори, white cub мене здебільшого не цікавлять, а от інтеграція об’єктів у дивні нехарактерні простори – так.