Щасливою волею чогось чи когось обставини склалися так, що кожного літа, з 3 до 16 років, я їздила в Італію. Можливо тому для мене ця пора року завжди тривала всього місяць, десь з кінця червня по кінець липня. Якраз той місяць, який я проводила у Італії, регіоні Венето, біля міста Віченца. Я жила у трьох різних родинах та повністю проживала їхнє аутентичне італійське життя. Десь з 5 років я вже почувалась там як вдома, потрохи вивчала мову та звикала до пасти на обід і вечерю. Моя італійська родина називала мене mezza nata in Italia (народжена наполовину в Італії), так я себе і відчувала. Їм було дуже складно вимовляти наші імена і прізвища, тож мене італійці називали просто Ола. І, оскільки я своє ім’я не дуже любила, мене це влаштовувало.
Усі три будинки, у яких я жила, знаходились в різних кінцях міста, але всі були у 10 хвилинах від церкви. Містечко Костоцца схоже на невеликий поліс, в якому можна почути як б’ють у дзвони з будь-якого краю міста. На мессу завжди збиралися як на важливу подію, особливо, якщо це була вечірня месса у неділю. Жінки надягали свої найкращі вбрання темних кольорів, фарбували вуста червоною помадою, вдягали чоловіків собі під стать і їхали слухати проповіді. Так, саме їхали, не дивлячись на те, що до церкви йти пішки лише десять хвилин. В ранньому дитинстві я не любила туди ходити – ані на вечірні, ані, тим більше, на ранкові. Часто ночами я дивилась щось типу ретроспектив фільмів з Джулією Робертс на каналі Rai Tre (в Італії люблять ретроспективи). Отже, на месси мене затягували силою, але все ж таки було декілька плюсів: під час служби можна було сидіти, співати і приймати просфори. Всі ці розваги були під кінець, а до цього я ставила собі виклик — навчитися позіхати з закритим ротом. Як тільки в мене почало виходити, мої італійські однолітки розповіли, що часте позіхання під час месси означає, що з людини виходять її демони, і мені довелось перевчатись. Ще я дуже любила тиснути руки всім сусідам по лавці під слова pace (мир) і співати пісні типу Osanna Eh. Коли я трохи підросла, почала сама проситись на вечірні месси. Але всю важливість цієї події я зрозуміла тільки тоді, коли закохалась в барабанщика з християнського рок-гурту. Тож в 14 років в арсенал пішли сукні темних тонів, помада і роль щирої католички з України. Слава богу, що в мене не було намиста з перлів, щоб вдягти, бо було з кого брати приклад. Я почала ходити саме на вечірню службу, сідала поближче до рок-гурту і співала з ними Osanna Eh. Вперше наші з Роберто погляди перетнулись у черзі за просфорами. Так я полюбила Бога і католицизм.
Найближчим до Костоцци великим містом була Віченца, далі Верона, а ще далі – Венеція. Італія мені взагалі здається особливою тим, що живе наче поза часом. Кожне містечко чи село — особливе. Наприклад, Віченца: про нього дуже мало хто знає, але воно забудоване великим архітектором Відродження, основоположником паладіанства та класицизму — Андреа Палладіо. Віченца і міста навколо наповнені віллами, театральними будівлями, палацами, які побудував Палладіо. В це я також почала заглиблюватись, коли трохи подорослішала. В одній з моїх італійських родин була дівчина Сара, архітектор, а в неї був хлопець, також архітектор. Пам’ятаю, як її батьки (які були моїми «господярями», як би дивно це не звучало), постійно повторювали, що їй 24, а йому вже майже 40, і час одружуватись, і що у нього занадто ліві ідеологічні переконання і вони не пара. А вона завжди відповідала: «Зате він дуже розумний!». Якось у неї почались екзамени, а в нього не було роботи, і в мене було дуже багато вільного часу, а у моїх «господарів» було не дуже багато фантазії у тому, куди мене повезти. Всі скористались цією ситуацією: він показав мені іншу Італію, і шкода, що я побачила її такою аж у 15 років. Я побувала у всіх будівлях Палладіо і дізналась, з якою підозрою італійці ставляться до Святого Севастіана (там він вважається покровителем гомосексуалів). Я поїхала у Верону вп’яте у житті, але вперше навіть не підійшла до пам’ятнику Ромео і Джульєті. Я побувала на Біенале у Венеції, де він розповів, що там заведено пити Шпріц і заїдати його чіпсами. Він подарував мені книжки: «Імя Троянди» Умберто Еко і «Діти зі станції Зоо» Крістіани Ф., щоб я читала і вивчала мову. В мене ж з собою була тільки «Лоліта» Набокова, яку я вирішила подарувати у день їхнього з Сарою відїзду до Лос Анжелесу.
Італійці, яких я зустрічала, не дуже багато читають, і домашніх бібліотек у них я практично не бачила. З гаджетами там також не дуже дружать, але вони люблять читати газети. Кожна моя родина була дуже різною, але всі слідували негласному правилу: обід та вечеря має бути у сімейному колі. Обіди завжди були вдома, вечеряли інколи в ресторанах. Але там не часто ходять по ресторанам, і зрозуміло, чому.
Кожен день всі повертались з роботи на обід, в той час, коли я тільки прокидаласль. Не проспати мене підстібувало те, що я дуже любила накривати на стіл, приносити напої, ставити квіти і кликати всю родину до столу. Для них прийом іжі – це важливий ритуал. До нього привчаєшся відразу. Кожна страва була витвором мистецтва. За обідом зазвичай пили біле вино, розбавлене водою, читали газети та мовчали. Вечері були більш живими. Багато суперечок, дискусій та сварок проходили саме ввечері. Коли італійці казали щось «своє» і хотіли, щоб я їх не розуміла, вони переходили на венетський діалект і починали дуже швидко говорити, але я опанувала і його. Це стало для мене розвагою, тому я ніколи не втручалась і робила вигляд, що нічого не розумію. Інколи, після особливо активних вечерь, на які були запрошені гості, мої господарі виносили лімончелло та карти. І вони весь вечір грали в покер. На жаль, цим займались ті, кому було за 50. А я в той час просто за ними спостерігала, вивчала комбінації і діалект.
Там потрібно було бути хорошою та ввічливою дівчинкою. Але інколи, після вечірнього червоного вина у когось в гостях, я починала відчувати себе дуже самостійною. Мені запам’яталось, як ми з подружкою поцупили дві цигарки червоних Marlboro і поїхали на велосипедах далеко від будинку, щоб спрбувати покурити. Тоді нам здавалось, що ми порушили всі норми і правила. Ми навіть вирішили придбати в табакерії свою особисту пачку і розділити її на двох, щоб вечорами,переконавшись, що всі точно лягли спати, курити у вікно і ховатись від кажанів. Звичайно, дві ще зовсім юні дівчини, які прохають цигарки на ламаній італійській мові, сигарет не отримали. На цьому моменті розбилась моя ілюзія про повну самостійність в 14 років, тож довелось повернутись і вкрасти ще по одній.
Це все не означає, що для мене враження про Італію закінчувались на церкві та їжі. Там живуть дуже красиві люди, в їхні обличчя хочеться вдивлятись постійно. Може, саме тому я любила застілля і месси. Там я могла добру годину спостерігати за обличчями тих, хто сидів поруч зі мною. Там було червоне вино. Там не говорили класичною італійською.
