Дім, його характер, традиції та реліквії пам’яті на полицях…Головна героїня літнього числа «L’Officiel Україна» зустрічає нас у своїй квартирі, що займає бічне крило з ризалітом «Будинку лікаря», цегляного свідка міжвоєнного модернізму, творчості архітектора Павла Альошина. У дбайливо створеному постмодерністом Юрієм Шалацьким інтер’єрі, що віддзеркалює екстер’єрний характер стримлайн-архітектури 30-х, серед книг, світлин і кераміки Надія Шаповал – модель, стилістка та засновниця бренду домашнього ужитку Nadiia – розмірковує над історією своєї сім’ї, шістдесятництвом, роллю традицій і зміною поколінь. Розмова символічно продовжилася в родинній садибі Косачів, де ще більше відчувався зв'язок між минулим і сьогоденням.
Шуба, власність героїні
Які традиції панували у вашому домі в дитинстві та яким воно було?
Кожне дитинство сприймається самою дитиною як нормальне. Ти не знаєш іншого, правильно? Тому для мене було абсолютною нормою, що я сиджу за столом, накритим свіжовипрасуваними скатеркою з полотняними серветками; що збираються компанії, які ведуть абсолютно незрозумілі мені на той момент розмови: обмінюються думками про стан тогочасної України, стан політики, культури – це для мене було наче білий шум. Те, що я ходжу в Будинок вчителя на презентацію книжок шістдесятників, які вже повиходили з тюрем: вони постійно писали мемуари або видавали свої праці. Так само як і Академія наук, і кабінет мого дідуся, директора Астрономічної обсерваторії КНУ ім. Т.Г. Шевченка, Володимира Тельнюка-Адамчука, де я маленька сиджу в приймальні або в нього за столом. Це було теж частиною норми.
Що в дитинстві ви знали про шістдесятників, чого не знали ваші однокласники?
Я думаю, що про шістдесятників у моєму дитинстві взагалі ніхто не знав. Це була така… забута тема. Для мене її почали відкривати десь років десять тому. Це були люди, яких я нескінченно бачила. Вони завжди мали обтяжений вигляд – немовби несли дуже важкий тягар. Але це не виглядало так, ніби вони нещасні. Навпаки, вони завжди були сконцентровані. У них завжди був важкий, зосереджений погляд, спрямований всередину них самих. І коли вони дивилися в очі, навіть у мої, дитячі, я чітко пам’ятаю цю силу погляду і складність, комплексність їхніх натур. І ці розмови за столом… Вони нескінченно зустрічались у різних гостях.
Моя бабуся приймала дуже багато людей. І саме через неї, гадаю, ця культура столу перейшла до мене. Розуміючи, що приймає друзів, які, можливо, двадцять років не сиділи за столом, а сиділи на нарах, а тепер вільні, вона їх завжди щедро частувала. Їх просто по-народному огортала затишком. Тоді вони більшменш розслаблялися і починали особистіші розмови. А щодо моїх однолітків – про це (про шістдесятників. – Прим. ред.) навіть і мови не було. Ніхто про це не чув і не знав. І досі не всі мої однолітки знають, що це взагалі існувало.
Цікавість до традиції, цієї внутрішньої, домашньої, ви відчули під час таких застіль, як це сформувалося?
Я думаю, що людина формується так: з дитинства в неї щось вкладають, і це сприймається як норма. Потім вона починає відмовлятися від цього й шукати своє – те, що для неї стане новою нормою. Тоді людина починає створювати власні традиції. Я не з родини, де є поколіннєва передача традицій. Я – це вже третє покоління як кияни, але мої дідусь і бабуся – люди, що досягли всього власними силами, з маленьких сіл. Якби в мене був сильний родовий вплив, це була б зовсім інша історія. А так, усе, скоріше, створене. Іншими словами, я, мабуть, тільки зараз набуваю цієї родової сили. Гадаю, наступні покоління моєї сім’ї вже зможуть переймати створені мною традиції. Традиції моєї бабусі, дідуся та батьків, у моєму дитинстві тільки починали формуватися. Тому я не можу сказати, що я їх перейняла, швидше, вони на мене вплинули, а потім я їх відкинула, щоб створити свої.
Шуба, власність героїні
Які сімейні реліквії збереглися у вашому домі?
З дитинства я росла з великою домашньою бібліотекою. Вона була повністю побудована на філософії, Античності, а також на всьому, що пов’язане з міфами Давньої Греції. Там була наукова література, а ще багато книг і альбомів із декоративно-ужиткового мистецтва. Навколо мене завжди було багато кераміки – тоді це був справжній тренд: майоліка, різні куманці. Ця українська кераміка була, звісно, зрадянщена, але все одно була частиною мого середовища. Я постійно з нею гралася. А справжньою реліквією стала картина Примаченко, подарована бабусі й дідусеві. Вони відкрили її для себе ще в шістдесяті. Вони їздили до неї. Марія Примаченко дарувала свої роботи молоді, яка приїжджала та захоплювалась її талантом. Тепер у нас є ця картина – «Звір», маленька за форматом. Вона завжди була з нами. Навіть коли ми виїжджали з Києва навесні 2022 року, взяли її із собою, щоб зберегти. Також у нас є кераміка Галини Севрук – ще однієї шістдесятниці.
Яким ви запам’ятали дім у дитинстві? Як би ви його описали зараз?
Я запам’ятала його як дім із великою кількістю зелених вазонів – і це цікаво, бо це теж певне «озеленення», внутрішнє, зосереджене навколо підвіконь. Це теж щось, що приносилося із собою. Думаю, покоління, яке переїхало із сіл і було звикле прикрашати призьбу квітами, перенесло цю традицію на підвіконня та балкони квартир. Пригадую велику кількість різних домашніх рослин. У моєї бабусі, до речі, був справжній талант до цього. Я також точно пам’ятаю, що ми завжди їли з окремих тарілок. Не було такого, щоб усе ставилося на загальне користування, не було спільних мисок – завжди сервірувався повноцінний стіл. І ще було важливе правило: за столом має бути тихо.
Яким ви запам’ятали запах дому?
Запах пилу з килимів та книжок.
Чи хотілося б відтворити його зараз?
У мене є велика мрія – зайнятися відновленням бібліотек по всій Україні, у селах і маленьких містах. Адже майже в кожному, навіть найменшому селі є бібліотека, є бібліотекар, який не просто видає книжки, а зберігає культуру, знає історію села, історії людей, які там жили. Ці бібліотеки часто існують у дуже складних умовах – і фізично, і матеріально. Але туди й досі ходять люди, беруть книжки. І мені б дуже хотілося зробити з них справжні культурні осередки – дати їм нове життя, створити гідні умови для роботи, провести реновації. Це те, що я хотіла б реалізувати по всій Україні. А поки що я просто постійно купую книжки та формую власну бібліотеку.
Сукня, вінтаж Laura Ashley. Підвіска у вигляді хреста, вінтаж Poetry in Objects
Розкажіть про проєкт вашого сьогоднішнього дому.
Я народилася та жила на лівому березі Києва. Це озеро Тельбін. Приїжджаючи на метро побачитися з друзями, ми звично проводили час у такому собі трикутнику: Києво-Могилянська академія, Будинок кіно, усі ці кінопокази, та Пейзажна алея, де ми зазвичай завершували вечір. Кожного разу, виходячи з Пейзажної алеї на Велику Житомирську, я дивилась на «Будинок лікаря» (Будинок житлового кооперативу «Радянський лікар». – Прим. ред.). Він завжди захоплював мене своїм виглядом. Ще з юності я мріяла жити в ньому. А під час епідемії Covid‑19 побачила, що там продається квартира, – і пішла дивитися.
Я відразу вирішила, що її треба купувати, бо вона саме із цим напівкруглим еркером-вітальнею – і все зійшлося.
Я дивилася цю квартиру разом з архітектором Юрієм Шалацьким, співавтором чотирьох постмодерністських житлових кварталів біля станції метро «Тараса Шевченка», на Подолі.
Думаю, архітектор Альошин мав сильний вплив на Юрія, тому для нього це був дуже особистий проєкт. Як і для мене – бо я мріяла про цей дім усе життя. Але саму реновацію я повністю довірила йому. Він почав дуже бережно все відновлювати: віконні рами, підбирав їхній оригінальний колір, фурнітуру дверей, відкриті балкони, ходив на перегляд до сусідів, яким вдалося зберегти оригінальний інтер’єр квартири часів самого Альошина, навіть пропонував озеленення внутрішнього двору – щоб хоча б частково відтворити середовище, яке було раніше. Уся реновація квартири зайняла два роки.
Сукня, вінтаж Laura Ashley. Підвіска у вигляді хреста, вінтаж Poetry in Objects
Я не можу сказати, що брала участь навіть у виборі меблів. Я повністю довірилась архітектору. І тільки зараз починаю допрацьовувати те, що залишилось після Юрія. Це допрацювання – і є мій метод створення затишку.
Який ваш авторський метод?
Мій метод – це наповнювати простір маленькими предметами: предмети ужитку, предмети мистецтва й те, що, по суті, наповнює простір собою. Мені здається, висловитися через меблі – це занадто очевидно і прямо. Меблі – це типові об’єкти. Також я люблю зберігати, наприклад, записки від своїх друзів та навіть виставляти їх напоказ. Це записки від художників, від тих, хто мене надихає. Та, звісно, моя кераміка, яка була створена спеціально для цієї квартири в єдиному екземплярі. Мистецькі подарунки від друзів – для мене це щось особливе. Це все речі, які вже ніколи нікуди не переїдуть. Вони відразу займають певне важливе місце у квартирі.
Зараз я облаштувала у квартирі два кабінети. Один – більше для письма. Другий – для дисципліни й роботи. Так, замість столу в їдальні, оскільки я не приймаю багато гостей, щоб влаштовувати вечері чи обіди, стоїть великий стіл на шість персон, який я використовую для дослідницької роботи. А також мудборди та полиця із сімейними фото, зокрема з портретом мого діда. Я зробила копію його портрета, який знаходиться в експозиції обсерваторії, і поставила навпроти себе – щоб він мене дисциплінував працювати. Я зрозуміла, що перейняла на себе його місію – своєю присутністю репрезентую свою родину. І це допомагає мені.
Светр, Anna October. Прикраси власність героїні. Сукня, розшита лелітками та бісером, ARTEMKLIMCHUK
Які ваші власні сімейні реліквії сьогодні зберігаються тут?
Нещодавно на Волині мені подарували брусок із ясена, під яким, у Луцьку, часто відпочивала Леся Українка. Цей ясен впав під час негоди. Мій друг, Дмитро Березюк, який робить народні інструменти, швидко взяв машину, розпиляв дерево і привіз собі. Такі бруски він використовує як матеріал для скрипок. Я точно знаю, що це стане сімейною реліквією, що буде передаватися з покоління в покоління.
Так само я привезла з Монголії приблизно 10-кілограмовий камінь з льодовика Потаніна, що вже за наступні 15 років повністю зникне. Для мене цей камінь – ніби свідок снігу, що колись був там. Він теж залишиться тут, у мене.
Ще є записка від бабусі, яку я знайшла у її книжці, після її смерті. Там – п’ять правил життя для онуків. Я поставила записку під скло й час від часу звертаюсь до неї.
А відчуття дому: воно залишається тут чи «подорожує» з вами світом?
Я завжди беру із собою мікропредмети: аромапахощі, підставки, свічки нашого бренду Nadiia. Навіть у готельному номері я часто знімаю картини, які мені не до вподоби. Або одразу, як заїжджаю, ставлю живі квіти. Так я повністю трансформую простір, де перебуваю. Навіть якщо це намет чи спальник – це не заважає мені створювати навколо свою красу. Для мене будинок і дім – дуже умовні поняття. Вони впускають тебе ненадовго. Так само як цей будинок Альошина. Він бачив стільки всього, і самого Альошина теж. А в наш час на місці його квартири дуже довго був просто бордель. Тому прив’язуватися до родових помість – це гарно, але не для такої вільної натури, як я.
Сукня, Bibliothèque nationale. Кольє з зеленою емаллю, Poetry in Objects. Решта прикрас, власність героїні
А в нашому суспільстві взагалі є відчуття якогось родового місця?
Я думаю, що його повністю стерли і знищили. І зараз ми всі маємо починати його формувати наново, бо саме в цьому той самий затишок та спокій дому. Навіть під час війни, коли думаєш, що стіни можуть впасти від одного ракетного удару, це не привід відкладати життя на потім. Саме це три роки війни нам і показали. Я маю таке відчуття, що боятися жити – навіть у таких обставинах, коли загроза справжня, – це відтермінування самого життя. Я щиро переконана, що навіть ті гроші, які відкладаються, бо «не час будувати», насправді можуть просто згоріти в порожнечі, не реалізувавши себе в чомусь, що принесе нові відчуття та емоції. Адже ми живемо заради емоцій, заради того, щоб відчувати життя. І часто ми зупиняємо себе раціо, хоча воно насправді працює проти нас.
Ви героїня міської культури, урбанізованого середовища, що знаходиться в стані війни. Ви відчуваєте характер міста, у якому живете?
Так. І завжди так було. Навіть коли у 20 років я виїжджала як модель на Тижні моди, то не могла дочекатись, коли повернуся з Лондона, Мілану чи НьюЙорка в Київ. Я одразу після літака летіла до друзів у центр міста, до їхніх квартир. Я завжди казала, що я з Києва, а не загалом з України – на кастингах це було цікаво, бо я хотіла, щоб люди розуміли, що таке Київ.
Сукня, Bibliothèque nationale. Кольє з зеленою емаллю, Poetry in Objects. Решта прикрас, власність героїні
Тренд на Київ почався ще до війни та, гадаю, продовжиться, бо це дуже особливе місто, яке ні на що не схоже. Можна порівнювати його з Берліном чи якоюсь ще столицею, але насправді воно має абсолютно свій характер – містичний характер. Мені дуже подобається, що в Києві багато шарів. Ти відкриваєш один – і вже здивований, а потім з’являється інший. Ніколи не знаєш, що відбувається на сусідній вулиці. Усе тут дуже закрите, але одночасно й відкрите. Якщо потрапляєш до когось у гості – десять разів дивуєшся. І насправді вся Україна така. У своїх подорожах я теж зустрічаю речі, які вже думала, що знаю, але кожен раз знаходжу щось нове.
У Києві ти можеш йти вулицею і раптом прокинутися в паралельній реальності. Це стається, коли віддаєшся місту, зустрічаєш цікавих людей та опиняєшся в неочікуваних для себе обставинах. Можу порівняти це, мабуть, тільки з Токіо. Там теж є відчуття містичності, попри жорсткий урбанізм. Там це існує синергійно. Думаю, це завдяки великій історії, що тягнеться тисячоліттями.
Худі, Temporary Contemporary. Браслет, вінтаж Poetry in Objects. Шортики Nadiia
Щодо ваших етнографічних подорожей. Якою була перша?
У дитинстві мене відправляли в Карпати. Я багато часу проводила в селі Соколівка поруч із Косовом, у родини Стефураків. Там ми проводили три місяці літа. Там я вперше побачила, як відрізають голову свині. А ще було гуцульське весілля, яке справило на мене сильне враження. Коли все село ставало на коліна в церкві й молилося за те, щоб цей шлюб протримався багато років. Такого я ніколи раніше не бачила. Це справді потужне дійство, наповнене містицизмом гуцулів, що постійно на мене впливав. Ми жили в смерековій хаті, і там траплялися дуже дивні речі – двері грюкали, іноді здавалося, що там справді живуть якісь душі. Думаю, саме звідти несуть витоки мої поїздки, бо я шукала власний інтерес та ідентичність. Я умисно стерла її під час подорожей за кордон, бо хотіла стати людиною світу – відкинути всі канони, які вкладала моя сім’я. Повернувшись після довгого періоду моделінгу, я відчула, що щось зі мною не так: я зсунула свої внутрішні нормативи. Тоді мені потрібно було відбудувати себе на новий манір. Враховуючи складний контекст, який мені вклали, я почала з нуля – інтуїтивно шукала себе. Почала, як і більшість українців, з Карпат, бо ми всі вважаємо, що саме там треба шукати. Але насправді українці живуть по всій країні: гуцули, донеччани, подоляни – ми великий конгломерат із різними маленькими культурними відмінностями, які нас усіх взаємозбагачують. Тоді для мене гуцули були подивом – вони зберігають свої традиції і водночас інтегрують їх у сучасність, у світ технологій. Для них це дуже важливо. Для мене Гуцульщина – це особливе місце, яке справді може вилікувати й допомогти зібрати себе. Там люди, як камені, консистентні та цільні. Потім я почала відкривати центр України, Поділля, але основа була закладена в Карпатах. І навіть зараз я вважаю, що те, що я знаю про Карпати, багато хто не знає. Мені допомогли місцеві друзі – власники бізнесу, пов’язані з національним крафтом. Вони набагато більші експерти, ніж я, і я не претендую на повне знання всього. Я почала подорожувати, плавно відбудовуючись внутрішньо після складного глобального досвіду. Потім усе, що дізналася в локальному українському контексті, я почала нести назад у світ – у глобальний.
Якось наш спільний товариш і ваш бізнес-партнер Степан Лісовський сказав, що під час ваших подорожей ви побачили молоде обличчя України, яке воно?
Бра та спідниця, Bibliothèque nationale. Гольфи з мереживом, Nadiia. Босоніжки, Marc Jacobs
Ми настільки швидко змінюємося, що зараз дуже важко сказати, яке в України обличчя. Єдине, що очевидно – це обличчя нескінченної резистенції. Для тих, хто залишився всередині країни, це ще й героїзм. А для тих, хто на фронті, це вже гіперобличчя, надзвичайне, яке ми побачимо, коли вони повернуться. Ті, хто не на фронті, часто цього не бачать. Хочеться зрозуміти, як ми зможемо знову з’єднатися, коли настане якийсь баланс, еквілібріум у всьому цьому процесі. Україна зараз – це дуже живий організм, що безперервно змінюється, і реагувати на ці зміни дуже складно. Тому все, що ти можеш – орієнтуватися на власні внутрішні зміни й робити посильний внесок у створення нового обличчя України. Поки що обличчя немає, і я навіть не ставлю собі запитання, яким воно має бути. Пам’ятаю слова мами на початку війни: колись В’ячеслав Чорновіл сказав їй, що здобута незалежність 90-го року – це несправжня незалежність, Україна стане справді незалежною лише після великої війни. Тому навесні 2022 року мама спокійно все сприйняла, ніби те, що відбувається, – це частина норми. Сьогодні відбуваються абсолютно анормальні речі, але є надія, що востаннє нам доведеться доводити цю незалежність. І тоді вже сформується справжнє обличчя України – яка не орієнтуватиметься на когось, а стоятиме на власних ногах. Відчуття, що ми вже почали опиратися самі на себе, і це момент, коли комплекс меншовартості поступово зникає.
Про бренд Nadiia. Яка ваша головна тема?
Тема бренду пов’язана з домом, і це дуже природно. Мене завжди захоплювали предмети ужитку. Це, напевно, питання кераміки. Мене дуже цікавив матеріал – глина. Я довго досліджувала Трипілля, жила в Греції, де з Античності майже всі ужиткові предмети виготовляли з глини – вони були довершені, красиві й водночас довговічні. Мені дуже захотілося працювати саме із цим матеріалом. Але наразі мета нашого бренду – сформувати та доповнити бачення того, що таке український дім, і познайомити світ із ним.
Білизна та куртка, вінтаж. Чоботи, Acne Studios (theicon.ua)
Сукня, LITKOVSKA. Каблучки, власність героїні. Босоніжки Jimmy Choo
Чому саме предмети ужитку?
Бабусі вже немає, діда немає, шістдесятників немає, а предмети, якими вони користувалися, усе ще є. Предмети ужитку, особливо ті, що зроблені руками майстрів, це те, що довговічне й також несе в собі наше певне ДНК, бо майстер вкладає туди свої руки та душу. Мені чомусь це здається глибоким, що може тебе заземлити й дати відчуття спокою. Кераміка з’явилась у моєму житті саме в той період, коли в мене не було відчуття спокою, яке я шукала. І саме керамічне мистецтво подарувало мені це зцілення – внутрішнє, і зцілення цільністю. Глина в кераміці стає цільним предметом. Так само і я стала цільною, бо була доволі розпорошена серед швидкого світу.
Футболка та джинси, всі вінтаж, Poetry in Objects. Кросівки, Loewe
Які у вас були технологічні експерименти?
Наприклад, на гутній печі у Львові працюють три майстри, які пройшли школу Львівської експериментальної кераміко-скульптурної фабрики. Я знаю, що людина, яка працює з таким пластичним матеріалом і вчилась на відповідному факультеті, всередині себе має художника. Так само з кожним майстром. Я знаю, що вони художники. Ми часто називаємо їх майстрами, крафтярами, ким завгодно. Але вони в душі – художники. Життя змусило їх стати майстрами, які масштабують одне й те ж саме багато разів. Тому для мене дуже важливо в роботі із цими майстрами-художниками – пробудити з них художника. Я починаю з ними діалог. Вони мене бачать – мою енергію і мій щирий, справжній інтерес – і починають йти на експерименти.
Сукня, вінтаж Laura Ashley. Підвіска у вигляді хреста, вінтаж Poetry in Objects. Каблучки, годинник, власність героїні. Чоботи Maison Margiela
Як сьогодні для вас виглядає новий український крафт?
Ті, хто досі залишається в цій індустрії, – я їм хочу подякувати. Набагато легше вийти з майстерні в більш диджиталізований світ, і там швидше можна досягти результатів. Чому я кажу, що вони художники? Через те, що вони не можуть не робити. Бо художник – це той, хто не може не творити. Й от майстри такі ж – вони роблять. Так само ми зі Степаном не можемо не робити бренд Nadiia, бо для нас це також певне мистецьке звернення. Так, це бізнес, але одночасно з тим він несе в собі сенс. Я маю на меті створити власний експериментальний цех. Центр, який пов’язує і презентує крафтові техніки – керамічні й не тільки – для того, щоб їх зберігати та передавати далі. Бо разом із людиною сьогодні зникають знання, які випрацювані протягом багатьох років, зі своїми власними секретами.
На початку організації нашої бесіди ви сказали, що дім без любові – це коробка. Що вам допомагає сьогодні жити під час війни та загалом переживати ці часи?
Це складне питання, відповім фразою Сковороди: «Любов виникає з любові». Це означає, що якщо людина хоче, щоб її любили, вона повинна першою виявляти любов. Тобто, любов – це джерело життя. І тут виникає питання: чи зрозуміла ця фраза? Ти не повинен любити когось або щось. Ти маєш просто відчувати любов до життя. Цільна особистість може любити навколо все. Навіть у страшні часи. Це питання виживання власної душі. Дім виживає поруч із душею. Душа наповнює дім. Якщо душа наповнена – вона наповнює і простір, у якому перебуває. Часто буває так, що навіть інша людина є домом для тебе. Бо ти любиш цю людину. Тобто, якщо ти поруч із коханою людиною – це вже є дім.|
Інтерв’ю: ЮРІЙ АМОСОВ
Фотограф: KAСPER ZYWICKI
Стиль: ОЛЕКСАНДР ДУДЧЕНКО
MUAH: ОЛЕКСАНДРА ВЄТРОВА, ЮЛЯ ЩЕЛКОНОГОВА
Сет-дизайн: ОЛЯ МАЛИШЕНКО
Гаффери: АНДРІЙ УШЕНКО, МИКОЛА ЗАКРЕВСЬКИЙ
Продюсерка: ВЕРОНІКА МОЛЬ