У Києві завершився ярмарок сучасного мистецтва ART KYIV, що традиційно пройшов у галереї Lavra. Осіння едиція об’єднала близько 25 галерей, незалежні мистецькі платформи, професійні спільноти та кураторські проєкти навколо теми «ТВІЙ VIS-À-VIS» — особистої зустрічі глядача з мистецтвом віч-на-віч. Протягом днів роботи ярмарок відвідали близько 3000 гостей.
Молоде українське мистецтво часто називають мистецтвом майбутнього, хоча насправді воно вже формує теперішнє. Нове покоління художників працює з тілесністю, пам’яттю, ідентичністю, близькістю, цифровою реальністю та досвідом життя в умовах постійної нестабільності. Воно не утворює єдиного напряму й не говорить одним голосом — і саме ця багатоголосість найточніше характеризує сучасну українську артсцену.
Покоління без стабільного тла
Значна частина молодих українських митців професійно формувалася під час Революції гідності, пандемії та повномасштабної війни. Вони працюють у реальності, де звичні системи координат можуть змінитися будь-якої миті, а особистий досвід постійно перетинається з колективним.
Війна присутня в їхньому мистецтві не лише як буквальний сюжет. Часто вона проявляється через змінену чутливість: фрагментоване тіло, нестійкий простір, загострену увагу до пам’яті, дому, вразливості та пошуку опори. Замість прямого документування подій художники досліджують те, як ці події змінюють внутрішню оптику людини.
Ірина Максимова: зібрати себе з прожитого
У практиці Ірини Максимової експресивна фігуративність поєднується з елементами наївного мистецтва, українськими візуальними мотивами та особистою міфологією. Її героїні часто постають одночасно сильними й вразливими, а тіло перетворюється на простір розмови про свободу, пам’ять, жіночий досвід і право бути собою.
У роботі «Цілісна» (2026) мисткиня говорить про прийняття всього прожитого — радості, болю, любові, втрат, змін і пам’яті. Цілісність тут не означає відсутності травм або внутрішніх суперечностей. Вона народжується зі здатності побачити власний досвід повністю й не відмовлятися від жодної його частини.
Валентин Метик: тіло як енергетична структура
Валентин Метик працює на перетині неоекспресіонізму та цифрового сюрреалізму, досліджуючи внутрішню енергію людини — її накопичення, трансформацію та виснаження. У його живописі тіло втрачає анатомічну сталість і перетворюється на чутливу оболонку, через яку проявляються психологічна напруга та мінливі емоційні стани.
Деформовані фігури, інтенсивний колір і візуальні прийоми, близькі до glitch-естетики, допомагають художникові говорити про людину в перенасиченому інформаційному середовищі. Колір у його роботах не виконує декоративної функції, а стає самостійною силою — способом передати рух від внутрішнього піднесення до спустошення, від максимальної напруги до тиші.
директорка ART KYIV Анна Аветова та Валентин Метик і його робота
У практиці Метика традиційний живопис вступає в діалог із цифровою візуальністю та логікою NFT. Цей перехід між фізичним і віртуальним середовищами також характеризує молоде покоління українських авторів, для яких робота з новими технологіями є органічним продовженням мистецького пошуку.
Фотографія як спосіб конструювати реальність
Важливою частиною молодої української сцени є концептуальна фотографія. Вона дедалі рідше виконує суто документальну функцію й натомість стає інструментом для створення нової реальності — особистої, психологічної або символічної.
У роботах Валерії Кошарієвої «Foundation» і «Facade» дім перетворюється на метафору внутрішнього стану. Він може бути фундаментом, захисною оболонкою, прихованим обличчям або конструкцією, що поступово втрачає стабільність. Через ці образи авторка досліджує потребу в безпеці та водночас крихкість будь-якого прихистку.
Вероніка Моль працює з аналоговою та миттєвою фотографією, сприймаючи знімок не лише як зображення, а і як фізичний об’єкт. Вона розрізає, випалює та з’єднує проявлену плівку скобами, перетворюючи пошкодження матеріалу на частину художнього висловлювання. Такі втручання допомагають мисткині говорити про крихкість пам’яті, плинність часу та досвід, який неможливо зберегти незмінним.
У серії WHEN I WAS DARKNESS Ірина Власюк звертається до темряви не як до порожнечі, а як до простору внутрішньої зустрічі й трансформації. Людська фігура, що виникає на темному тлі, опиняється в моменті контакту із собою — власним страхом, нестабільністю та внутрішнім хаосом. Через взаємозв’язок психологічного й тілесного авторка досліджує стан переходу, у якому темрява поступово стає не кінцевою точкою, а передумовою самоусвідомлення та нового початку.
Важливу роль у розвитку молодої фотографічної сцени відіграє MYPH — незалежна школа концептуальної та артфотографії, заснована у 2018 році фотографом Сергієм Мельниченком у Миколаєві.
Женя Мачковська: тіло на межі
Женя Мачковська працює з живописом як із простором інтенсивної внутрішньої напруги. Насичені кольори, деформовані тіла та складні композиційні зіткнення в її роботах не ілюструють реальність буквально, а передають спосіб її переживання.
У роботі «На межі» із серії «Щоденний оксиморон» людське тіло втрачає звичну стабільність. Воно розділяється, взаємодіє з іншими фігурами й ніби намагається знову визначити власні кордони. Так виникає розмова про близькість і дистанцію, бажання та вразливість, потребу в іншому й необхідність зберегти себе.
Ця художня мова характерна для багатьох представників молодої сцени: теперішнє фіксується не через прямий переказ подій, а через те, як вони входять у тіло, змінюють жести й загострюють сприйняття.
Олеся Твердохліб: ідентичність, що залишається під шкірою
Олеся Твердохліб — українська мисткиня, яка живе й працює в Мангаймі та створює фігуративний живопис й інсталяції на перетині тілесного образу, тексту й української візуальної традиції. У серії «Під шкірою» (2024 — дотепер) вона досліджує ідентичність як мінливу конструкцію, сформовану досвідом війни, вимушеної міграції, травми й культурної трансформації. Особистий досвід переселення стає для авторки способом говорити про ностальгію, сором, втрату відчуття дому та напругу між минулим і новим середовищем. У роботі «Життя, які я несу» (2025) ці теми втілюються через сліди попереднього досвіду, які людина переносить із собою та з яких поступово формує нове уявлення про себе.
Ростислав Завгородній: матеріальний слід війни
Ростислав Завгородній працює з гарячою емаллю — технікою, у якій вогонь, колір і метал утворюють особливу художню мову. Її історія на українських землях сягає скіфських часів, однак у практиці митця емаль постає не лише як спадщина, а як живий медіум, здатний говорити про сучасний досвід.
У проєкті «Уламки Раю», започаткованому 2024 року, вплив війни набуває безпосереднього матеріального виміру. Основою проєкту стали три вцілілі фрагменти дипломної роботи Ростислава Завгороднього «Едемський сад», створеної у 2019 році та збереженої в майстерні гарячої емалі Академії Бойчука. Після того як 25 березня 2024 року уламок російської ракети пошкодив будівлю академії, частини роботи знайшли серед наслідків руйнування.
Митець не намагається відновити втрачений твір у його первісному вигляді. Натомість він переосмислює саму втрату, перетворюючи уламки на матеріальне свідчення війни й основу нового художнього висловлювання. Емаль, покликана витримувати вогонь і проходити крізь століття, тут стає носієм пам’яті про руйнування — але водночас і доказом того, що мистецька практика може отримати продовження навіть після фізичної втрати роботи.
Валентина Хміль: між внутрішнім ландшафтом і зовнішньою реальністю
Валентина Хміль — київська мисткиня, яка поєднує олійний живопис, традиційні графічні матеріали, колаж, кераміку та цифрову графіку. Маючи багаторічний досвід у концепт-арті, вона створює складні метафоричні образи, у яких знайомі форми втрачають самостійність і стають частинами єдиного мінливого організму. У центрі її практики — взаємний вплив зовнішнього світу й внутрішньої реальності людини, робота підсвідомості та здатність особистого досвіду змінювати наше сприйняття спільної реальності. Через індивідуальні історії мисткиня говорить про універсальні переживання — емоційні потрясіння, втрати, біль і здатність продовжувати жити, навіть коли реальність розгортається всупереч очікуваному сценарію.
Нові способи говорити про тіло
Тіло стає одним із ключових мотивів молодого українського мистецтва. Через нього художники досліджують соціальний тиск, стандарти краси, сексуальність, контроль, турботу та право на власні межі.
У серії Тетяни Третьякової «Молитва за життя» тіло розглядається крізь питання суспільних очікувань і мінливих стандартів краси. Це не лише приватний образ, а простір, у якому стикаються особиста свобода та зовнішні вимоги.
Роботи мисткині фіксують напругу між поглядом суспільства і власним сприйняттям себе. Вони також ставлять питання про межі декларованої толерантності: чому вона зникає саме тоді, коли має проявитися в реальному, приватному житті людини?
Art Navigator, що представляє роботи Тетяни Третьякової, системно працює з молодими авторами, поєднуючи освітні програми з професійним супроводом і можливостями для публічної презентації. Платформа допомагає художникам розвивати власну практику, точніше формулювати мистецьке висловлювання та входити у професійне середовище.
Видимість як частина художньої практики
Незалежні школи, кураторські бренди, професійні спільноти та самоорганізовані платформи стали важливою інфраструктурою молодого мистецтва. Вони допомагають авторові пройти шлях від майстерні до публічної презентації, сформулювати власну позицію, отримати професійний зворотний зв’язок і знайти свою аудиторію.
У сфері концептуальної та артфотографії таким середовищем є MYPH: школа й професійна спільнота, яка підтримує молодих фотографів, організовує виставки та групові презентації й сприяє міжнародній видимості авторів. Art Navigator Academy працює з ширшим спектром медіа — від живопису й графіки до фотографії та міждисциплінарних практик, поєднуючи освітні програмиі можливості для публічної виставкової презентації та творчих колаборацій.
Для молодого митця видимість не менш важлива, ніж створення самої роботи. Без виставкової історії, кураторського супроводу, критичних текстів і контактів із професійним середовищем навіть сильна практика може залишатися непоміченою. Тому підтримка таких платформ — необхідна умова розвитку всієї мистецької екосистеми.
Саме незалежні ініціативи часто здатні швидше реагувати на нові явища, працювати з експериментальними форматами й давати простір художникам, чиї практики ще не встигли закріпитися у традиційній інституційній системі.
Мистецтво, яке вже визначає теперішнє
Молоде українське мистецтво не намагається дати одну відповідь на те, ким ми є сьогодні. Воно створює простір для різних голосів, досвідів і художніх мов — від живопису та фотографії до цифрових і міждисциплінарних практик.
Це покоління працює з реальністю без захисної дистанції, але не обмежується її буквальним відтворенням. Воно досліджує, як великі історичні процеси проникають у приватне життя, змінюють тіло, пам’ять, уявлення про дім і стосунки з іншими.
Тому говорити про цих авторів лише як про «майбутнє українського мистецтва» вже недостатньо. Вони є частиною його теперішнього — і саме зараз створюють образи, через які цей час згодом пам’ятатимуть.
Роботи та проєкти, про які йдеться в матеріалі, були представлені на ярмарку сучасного мистецтва ART KYIV Autumn Edition 2026:
- робота Ірини Максимової «Цілісна» та роботи Валентина Метика — на стенді Mironova Gallery;
- фотографічні роботи Валерії Кошарієвої «Foundation» і «Facade» — на груповому стенді MYPH;
- робота Жені Мачковської «На межі» та кураторський проєкт SOFT EVIDENCE — на стенді YOUNG BLOOD;
- роботи Тетяни Третьякової із серії «Молитва за життя» — у груповій експозиції Art Navigator.