Невиголошена промова письменниці Марії Матіос під час вручення Національної премії України імені Т. Шевченка 9 березня 2005 року в Національній опері України.
Та ми народ не тільки із пекла голодоморів, але й із Заповіту Шевченка.
Сама письменниця говорить так: «Ця промова — невиголошена, але надрукована в газетах, — ясна річ, прозвучала би тоді дисонансом. Один мій знайомий сказав: «Як добре, що ти її тоді не прочитала на сцені. А газет вони не читають. Газети читають люди». Тоді, виступаючи перед Віктором Януковичем і його електоратом на врученні Шевченківської премії, Матіос прочитала звернення своєї колеги Оксани Пахльовської, за що згодом була звільнена, а її видавцям і знайомим не давали спокою міліціонери. Що ж тоді хотіла сказати сама письменниця?
У цьому залі, де прискорено пульсує правдивий розум і б’ються найгарячіші серця України, мені хотілося б почувати себе людиною винятково святкуючою. Але, погамовуючи зрозуміле хвилювання, окрім щирих слів подяки за державне визнання моєї скромної праці, я повинна сказати дещо з того, що диктує мені власне сумління і сумління моїх попередників та сучасників.
Головна героїня мого роману «Солодка Даруся» завдяки нещадним жорнам історії і нещадним людям кілька десятиліть була позбавлена голосу. Але у час найгострішого сердечного піднесення і найвищої драми свого трагічного буття, вона нарешті промовила єдине слово, покликавши до себе Богом вибраного їй чоловіка.
Пишучи цю книжку, я не сподівалася, що образ дівчини, битої Судьбою і людьми, за короткий час стане метафорою моєї країни. Так само, як і Даруся, моя стоодурена Україна в час пекельного прозріння і найвищого злету своєї відваги і духу, безстрашно сказала «так!» тому, кого нарешті допустила до глибин своєї мовчазної, та не-лукавої душі.
І я думаю, що не мають права ті, хто поцілив
не кулею — а тільки словом у нас — людей,
людей не так з вертепу,
як людей зі страху,
ті, хто видобув голос з народу — цього вічного листя землі і одночасно брухту вічності;
із тих, що є дітьми трепети із дівою незагойної обиди в душі;
із тих, хто тримає в руці щоденний жезл терпіння і віри, —
не маєте права, панове чолові країни, пустити брат на брата з мечем ненависті і останнім розчаруванням.
Та ми народ не тільки із пекла голодоморів, але й із Заповіту Шевченка.
Ми, можливо, ті, хто вперше в історії людства сміливо підправили пророцтво свого Генія. Ми поховали страх і таки встали, не окропивши злою кров’ю і п’яді рідної землі, безжалісно сплюндрованої варварами при краватках.
Але такий народ, думаю, завжди має право запитати своїх достойників: ми точно не лукавили з тобою?
І від тих, кому довірливий народ вручив свої стратегічні сподівання на реанімацію державної совісті, ми маємо право вимагати таки реприватизованого врожаю народної праці і правди так безсоромно привласненого шулерами. Тільки правди, і нічого, окрім неї, нещадної.
І я звертаюся до тих, у чиїх руках перебувають найважливіші атрибути української влади, до політичних пінкертонів сучасної України: відшукайте і покажіть дорогу в Лету отому багатоголовому і багаторукому, але невидимому Бен Ладенові, який майже упокоїв українську книжку, а значить — заніс сокиру над нашою душею, відібравши можливість українцеві від Хоружівки до Розтоків купити книжку титульної нації. Купити, як хліб, як цукор. Дякувати Богу, теперішня Україна якось здолала отого Бен Ладена від шлунку і тепер смачно куштує свій — не контрабандний — «Чумак», делегує свою — не «палену» — «Хортицю» на весь мир, і їде додому з солодким ROSHENом. І чомусь тільки найстрашніший — духовний — терорист, отой, що загнав саме українську книжку в підпілля сміхотворного тиражу і неіснуючого ринку, святкує щоденний свій Великдень від усвідомлення своєї безкарності.
Але я думаю: якщо ми змусили урівноважену і ситу Європу пришвидшувати кров у своїх жилах нашою «коломийкою», то де написано, що ми не змусимо дистильований і запанілий світ плакати і сміятися від розкоші котроїсь української книжки, трансльованої в Європу українським інтелектуалом?! Можливо, Європі було би корисно відкривати для себе духовні Америки не з баналізованих істин Коельо, а когось із нас?!
Бо направду: нас тут багато, що чуються при силі артикулювати світові неповторність українського серця і звичаю. Але поки ми своєю книжкою не опережемо віл краю до краю, від серця до серця усю Україну, як чемпіонським поясом оперезаний Віталій Кличко, доти ми будемо подолані і доти наші потуги прорватися за свої пороги виглядатимуть жалюгідними і смішними.
В оцих сучасних культурних бункерах, без жодних серйозних — а не вєркосердюччиних — комунікацій зі своїм народом.
Ми не хочемо в третьому тисячолітті сидіти в криївках, чи бути останніми героями своєї культури, навіть на Буаярі. Бо реабілітації потребують не лише герої правдивих криївок. Відновлення справедливості потребує українське слово в українській книжці, що скромно, і таки по-сирітськи тулиться в рідній державі. Отакою є суть моєї тривоги.
P.S. І Далися мені ті промови!
Марія Матіос
Підготувала Єлизавета Даниловська
