У Парижі триває виставка Джона Сінґера Сарджента — художника, який наприкінці ХІХ століття зумів одночасно захоплювати публіку, провокувати скандали й перевершувати своїх сучасників. Виставка «John Singer Sargent. Éblouir Paris», створена у партнерстві з Метрополітен-музеєм мистецтва в Нью-Йорку, є першою великою монографічною експозицією митця у Франції та справжньою подією для європейського мистецького простору.
Виставка в Орсе охоплює приблизно десятиліття — від приїзду молодого митця до Парижа до середини 1880-х років, коли після гучного скандалу він переїжджає до Лондона. Усі представлені твори були створені до його 30-річчя.
Джон Сінґер Сарджент (1856–1925), народжений у Флоренції в родині заможних американців, став одним із найвидатніших художників рубежу ХІХ–ХХ століть. Його ім’я стоїть поруч із Джеймсом Макнілом Вістлером як символ американського живопису тієї епохи. У США Сарджента обожнюють — його «Мадам Х» вважають «Моною Лізою» американської колекції Метрополітен-музею. У Великій Британії він здобув офіційне визнання та блискучу кар’єру. І лише Франція, попри ключову роль у формуванні його стилю, довгий час залишалася осторонь.
Саме до Парижа Сарджент приїхав у 1874 році у віці 18 років, щоб навчатися в ательє Каролюса-Дюрана — зіркового портретиста свого часу. Місто стає для нього не лише місцем навчання, а справжнім художнім полігоном. Тут він формує власну манеру, заводить зв’язки з письменниками, художниками, меценатами та швидко входить у світ мистецької еліти.
Хоча Сарджент писав пейзажі, жанрові сцени та подорожні замальовки з Європи й Північної Африки, саме портрет зробив його легендою. Його техніка — віртуозна, смілива, з блискучою роботою пензля та глибокою увагою до фактури — вражала сучасників. Критики вже за життя називали його спадкоємцем Веласкеса.
Особливе місце в експозиції займають такі шедеври, як «Доктор Поцці у себе вдома», «Дочки Едварда Дарлі Боіта» та, звісно, «Мадам Х» — портрет Віржинії Ґотрьо, який у 1884 році спричинив справжній скандал на Паризькому салоні. Картина, що сьогодні вважається іконою модерного портрета, тоді викликала хвилю обурення через «надмірну зухвалість» образу. На портреті її поза та костюм сприймалися як занадто відверті: одна з бретелей сукні спускалася з плеча. Суспільство 1880-х вважало це провокаційним і аморальним, особливо для жінки з аристократичного кола. Саме вона стала переломним моментом у паризькій кар’єрі Сарджента.
Між імпресіонізмом і класикою
Сарджента складно вписати в один художній напрям. Він не був ані чистим імпресіоністом, ані академістом. Його приваблювали тінь, глибина, психологічна напруга — на відміну від імпресіоністів, захоплених світлом. Водночас його свобода мазка, масштабні формати й композиційна сміливість робили його надзвичайно сучасним.
Письменник Генрі Джеймс, близький друг художника, писав, що Сарджент «справляв тривожне враження таланту, якому на початку кар’єри вже нічого вчитися». Це поєднання юнацької енергії та глибокого знання традиції й стало його візитівкою.
Повернення до Парижа — через століття
Виставка «Éblouir Paris» не лише знайомить французьку публіку з майже 90 роботами митця, багато з яких уперше представлені у Франції, а й переосмислює роль Парижа в його житті. Навіть після переїзду до Лондона Сарджент зберіг тісний зв’язок із Францією, підтримував французьких художників і брав участь у важливих культурних ініціативах, зокрема у включенні «Олімпії» Мане до національних колекцій.
До сторіччя з дня смерті Сарджента музей Орсе фактично повертає його Парижу — місту, яке колись він зумів «засліпити», а сьогодні знову змушує дивитися на себе з захопленням.
