Израильский профессор Юваль Ной Харари — один из самых известных историков современности. Популярность ему принесли две книги, ставшие бестселлерами во всем мире, — "Sapiens: Краткая история человечества" и "Homo Deus: Краткая история завтрашнего дня", в которых он анализирует, как менялась человеческая природа и какое будущее может нас всех ожидать. Ключ успеха Харари — умение помочь читателю критически мыслить, легкость в изложении непростых вопросов, ирония и хорошее чувство юмора. Он желанный гость на экономическом форуме в Давосе, один из самых популярных спикеров конференции TED и звездный гость телевизионных ток-шоу.
В начале сентября увидела свет его третья книга "21 урок для 21 века", в которой ученый размышляет о главных трудностях сегодняшнего дня — политиках-популистах, кризисе демократии, эпидемии фейковых новостей и климатических изменениях. В ближайшие дни она уже появится в Украине, а пока мы вместе с издательством BookChef предлагаем вам первыми прочесть отрывок из новой книги Юваля Ноя Харари, ставшей за последние месяцы одной из самых ожидаемых книг года.
Розділ 11
Війна
Ніколи не недооцінюйте людської глупоти
Останні кілька десятиліть стали доволі мирною епохою в людській історії. Тоді як у ранніх аграрних суспільствах людське насильство зумовлювало до 15 % усіх смертей, а в ХХ столітті — 5 %, нині воно відповідальне лише за 1 %. І все ж по глобальній фінансовій кризі 2008 року міжнародна ситуація дедалі погіршується, модним стає брязкання зброєю, а витрати на військо зашкалюють. І пересічні люди, і експерти бояться того, що як і в 1914 році вбивство австрійського ерцгерцога розпалило Першу світову війну, якийсь інцидент у сирійській пустелі чи нерозумний хід на Корейському півострові може розпалити глобальний конфлікт.
З огляду на зростання напруження в світі й особисті риси лідерів у Вашинґтоні, Пхеньяні й кількох інших місцях, причина для побоювань цілком реальна. Однак є кілька ключових відмінностей між 2018 і 1914 роками. Зокрема, 1914 року війна була вельми привабливою для еліт у всьому світі, бо вони мали багато конкретних прикладів того, як успішні війни підвищували економічний добробут і політичну владу. Натомість 2018 року успішні війни видаються ризикованою справою.
З часів Ассирійської імперії й династії Цінь великі імперії зазвичай будували через насильницьке захоплення. У 1914 році також усі найпотужніші держави завдячували своїм статусом успішним війнам. Приміром, імперіалістична Японія стала регіональною силою завдяки своїм перемогам над Китаєм і Росією, Німеччина стала головним сторожовим псом опісля свого тріумфу над Австро-Угорщиною і Францією, а Британія створила найбільшу і найпотужнішу в світі імперію завдяки ряду блискучих малих воєн по всій планеті. Так, 1882 року Британія вторглася й окупувала Єгипет, втративши при цьому лише п’ятдесят сім солдатів у вирішальній битві при Тель-ель-Кебірі. У той час, як у наші дні окупація мусульманської країни стає нічним жахіттям для західних країн, у період після Тель-ель-Кебіра британці стикнулися зі слабким збройним опором і понад шістдесят років контролювали Долину Нілу й життєво важливий Суецький канал. Інші європейські держави чинили за прикладом Британії, і щоразу уряди в Парижі, Римі чи Брюсселі, обдумуючи вторгнення у В’єтнам, Лівію чи Конго, боялися лише одного — що хтось їх випередить.
Навіть Сполучені Штати своїм статусом потужної держави завдячують військовим діям, а не лише економічному підприємництву. В 1846 році вони вторглися в Мексику й захопили Каліфорнію, Неваду, Юту, Аризону, Нью-Мехіко і частини Колорадо, Канзасу, Вайомінгу й Оклахоми. Мирний договір підтвердив також попередню анексію Сполученими Штатами Техасу. У цій війні, що додала 2,3 мільйона квадратних кілометрів території США (більше ніж разом узяті Франція, Британія, Німеччина, Іспанія й Італія), загинули близько тринадцяти тисяч американських солдатів. Це була оборудка тисячоліття.
Тож 1914 року еліти у Вашинґтоні, Лондоні й Берліні точно знали, якою має бути успішна війна і скільки на ній можна заробити. На противагу цьому, 2018 року глобальні еліти мають серйозні причини вважати, що війни такого типу себе віджили. Хоча деякі диктатори Третього світу й недержавні áктори все ще успішно процвітають завдяки війнам, схоже, що головні потужні держави вже не знають, як це робити.
Найбільшої перемоги за нашої пам’яті — Сполучених Штатів над Радянським Союзом — було досягнуто без жодного військового протистояння. По цьому Сполучені Штати відчули короткотривалий смак традиційної військової слави в Першій війні в Перській затоці, однак це лише спокусило їх викинути трильйони на приниження у військових поразках в Іраку й Афганістані. Китай, зростаюча сила початку ХХІ століття, старанно уникав усіх збройних конфліктів після невдалого вторгнення у В’єтнам 1979 року і своїм розквітом завдячує лише економічним чинникам. У цьому він перевершив не Японську, Німецьку й Італійську імперії епохи до 1914 року, а радше японське, німецьке й італійське економічні дива епохи після 1945 року. В усіх цих випадках економічного процвітання й геополітичного впливу було досягнуто без жодного пострілу.
Навіть на Близькому Сході — бойовому рингу світу — регіональні потужні держави не знають, як вести успішні війни. Іран нічого не отримав від тривалої кривавої бійні Ірано-Іракської війни і поступово припинив усякі прямі військові протистояння. Іранці фінансують і озброюють місцеві рухи від Іраку до Ємену, посилають свою Революційну гвардію на допомогу союзникам у Сирії й Лівані, однак самим вторгатися в будь-яку країну досі остерігаються. Іран останнім часом став регіональним гегемоном не завдяки яскравим перемогам у битвах, а радше за замовчуванням. Його два головні вороги — США й Ірак — ув’язались у війну, що і зруйнувала Ірак, і зіпсувала американський апетит до близькосхідних проблем, тим самим залишивши Ірану насолоджуватися їхньою військовою здобиччю.
Майже те саме можна сказати і про Ізраїль. Його остання успішна війна відбулася 1967 року. Звідтоді Ізраїль процвітав попри свої численні війни, а не завдяки їм. Більшість його окупованих територій принесла йому значний економічний тягар і обтяжливі політичні борги. Так само, як Іран, Ізраїль останнім часом поліпшив своє геополітичне становище не через ведення успішних воєн, а завдяки уникненню військових авантюр. Тимчасом як війна розорила колишніх ворогів Ізраїлю — Ірак, Сирію і Лівію, він зберіг свою незворушність. Невтручання в сирійську громадянську війну явно було найвищим політичним досягненням Нетаньяху (за станом на березень 2018 року). За бажанням сили оборони Ізраїлю могли б захопити Дамаск протягом тижня, але що від цього він виграв би? Для ізраїльської армії ще легше було б відхопити Ґазу й скинути режим Хамас, однак Ізраїль раз по раз відмовляється від цього. При всіх військових перевагах і яструбиній риториці ізраїльських політиків, Ізраїль знає, що в цій війні перемога мало що принесе. Подібно до США, Китаю, Німеччини, Японії й Ірану, Ізраїль, схоже, розуміє, що в ХХІ столітті найуспішнішою стратегією є сидіти верхи на паркані й дивитися, як інші воюють для тебе.
Погляд з Кремля
На цей час єдиною успішною агресією, яку здійснила потужна держава в ХХІ столітті, стало захоплення Криму росіянами. У лютому 2014 року російські збройні сили вторглися в сусідню Україну й окупували Кримський півострів, який потім було приєднано до Росії. Майже без пострілів Росія отримала стратегічно важливу територію, поселила страх у душах сусідів і відновила свій імідж світової потужної держави. Однак це захоплення мало успіх завдяки екстраординарному збігу обставин. Ні українська армія, ні місцеве населення не чинили значного опору росіянам, а інші держави утрималися від прямого втручання в цю кризу. Такі обставини важко відтворити в якомусь іншому куточку світу. Якщо передумовою успішної війни є відсутність ворогів, які прагнуть чинити опір агресору, це серйозно обмежує можливості.
Дійсно, коли Росія спробувала повторити кримський успіх в інших регіонах України, вона наткнулася на суттєво сильніший опір, і війна в Східній Україні перейшла у фазу непродуктивної патової ситуації. Ще гірше (з погляду Москви) те, що ця війна розпалила антиросійські настрої в Україні й перетворила цю країну з союзника на запеклого ворога. Так само, як успіх у Першій війні в Перській затоці змусив США звалити на себе непідйомну ношу в Іраку, успіх у Криму може змусити Росію взяти на себе непідйомний тягар в Україні.
Разом узяті російські війни на Кавказі й в Україні на початку ХХІ століття важко описати як дуже успішні. Хоча вони підняли престиж Росії як потужної держави, вони також посилили недовіру і неприязнь до неї, а з економічного погляду стали збитковими операціями. Туристичні курорти в Криму і застарілі заводи радянської доби в Луганську й Донецьку навряд чи вирівнюють ціну фінансування цієї війни і явно не покривають втрати через відтік капіталів і міжнародні санкції. Щоб зрозуміти обмеження російської політики, потрібно порівняти величезний економічний прогрес мирного Китаю впродовж останніх двадцяти років з економічною стагнацією "переможної" Росії за той самий період.
Попри бравурні виступи Москви, російська еліта, напевно, цілком усвідомлює реальні витрати і вигоди від своїх військових авантюр, і саме тому вона дуже обережна в тому, щоб не посилювати їх. Росія пішла за принципом бійок на шкільному дворі: "вибери найслабшого учня й не бий його надто сильно, щоб не втрутився вчитель". Якби Путін вів свої війни в дусі Сталіна, Петра І або Чингісхана, то російські танки вже давно рвонули б на Тбілісі й Київ, якщо не на Варшаву й Берлін. Однак Путін — це не Чингісхан і не Сталін. Схоже, він ліпше за всіх знає, що в ХХІ столітті далеко зайти військова сила не може, тож ведення успішної війни означає ведення війни обмеженої. Навіть у Сирії, попри жорстокість російських повітряних бомбардувань, Путін з обережністю мінімізував сліди присутності росіян, щоб серйозні бої вели інші й щоб війна не перекинулася на сусідні країни.
Дійсно, з погляду Росії всі ці начебто агресивні дії останніх років були не вступом до нової глобальної війни, а радше намаганням укріпити свій оборонний потенціал. Росіяни аргументовано скаржаться, що по своїх мирних відступах наприкінці 1980-х — початку 1990-х років їх сприймали як переможеного ворога. США і НАТО отримали перевагу від слабкості Росії й попри протилежні обіцянки розширили НАТО в Східну Європу й навіть деякі колишні радянські республіки. Захід проігнорував російські інтереси на Близькому Сході, вторгся в Сербію й Ірак під сумнівним приводом і взагалі дуже чітко дав Росії зрозуміти, що вона може розраховувати на свою військову силу лише для захисту від загрози наступу Заходу. З цієї позиції в останніх російських військових діях можна однаково звинувачувати і Білла Клінтона з Джорджем Бушем–молодшим, і Володимира Путіна.
Звичайно, російські воєнні дії в Грузії, Україні й Сирії можуть виявитися першими залпами значно твердішого імперського походу. Навіть якщо до цього часу Путін не виробив серйозних планів глобального наступу, успіх може підігріти його амбіції. Однак потрібно також добре пам’ятати, що путінська Росія значно слабша за сталінський СРСР, і поки до неї не приєднаються інші країни, такі як Китай, вона не витримає нової Холодної війни, не кажучи вже про повномасштабну світову війну. Росія має сто п’ятдесят мільйонів населення і ВВП у чотири трильйони доларів. І за населенням, і за продуктивністю США значно перевершують її (325 мільйонів осіб і 19 трильйонів доларів ВВП), як і Європейський Союз (500 мільйонів населення й 21 трильйон доларів ВВП). Разом США і ЄС мають уп’ятеро більше душ і вдесятеро — доларів, ніж Росія.
Останні технологічні досягнення зробили цей розрив ще більшим, ніж здається. СРСР досяг вершини розвитку в середині ХХ століття, коли важка промисловість була локомотивом глобальної економіки, і радянська централізована система успішно випускала в масових масштабах трактори, вантажівки, танки й міжконтинентальні ракети. Нині інформаційні й біотехнології значно важливіші за важку промисловість, однак Росія не досягла успіху в жодній з цих галузей. Хоча вона має вражаючі можливості для ведення кібервоєн, їй бракує цивільного сектору інформаційних технологій, а її економіка значною мірою базується на природних ресурсах, особливо на нафті й газі. Цього може бути цілком достатньо для збагачення кількох олігархів і утримання Путіна при владі, однак недостатньо для виграшу в гонитві цифрових чи біотехнологічних озброєнь.
Ще важливіше те, що путінській Росії бракує всезагальної ідеології. Під час Холодної війни СРСР покладався на світові заклики до комунізму й на глобальний авторитет Радянської армії. Навпаки, путінізм мало що може запропонувати кубинцям, в’єтнамцям чи французьким інтелектуалам. Авторитарний націоналізм дійсно може поширитися по світу, однак за своєю природою він не здатен створювати міцних міжнародних блоків. Хоча польський комунізм і російський комунізм були віддані, принаймні теоретично, всезагальним інтересам робітничого класу, польський націоналізм і російський націоналізм за визначенням віддані протилежним інтересам. Коли посилення Путіна викликає зростання польського націоналізму, це лише робить Польщу дедалі більше антиросійською, ніж раніше.
Тож хоча Росія ув’язалася в глобальну кампанію дезінформації й підривної діяльності з метою розсварити НАТО і ЄС, малоймовірно, що це веде до початку глобальної кампанії фізичного протистояння. Можна сподіватися з деякими підставами, що захоплення Криму й російське втручання в Грузії та Східній Україні залишаться окремими випадками, а не провісниками нової епохи воєн.
Перекладач: Олександр Дем’янчук
Читайте также: Як міста впливають на наш стиль життя та поведінку: уривок з книги "Міста для людей" Йена Ґела