У липні «Український Дім» представив нову виставку «МАТЕРІЯ MATTERS. Український арттекстиль», яка стала репрезентацією практики українських митців за 100 років — від традиційного гобелена до експериментальних робіт із використанням текстильних матеріалів. Більше про діючу експозицію розповідає редакція L’Officiel Online, яка поговорила з кураторками проєкту про складність збору робіт під час війни, наративи виставки та гобелени, варті особливої уваги.
Робота Олега Машкевича. Фото: «Український Дім»
Усього в експозиції «МАТЕРІЯ MATTERS. Український арттекстиль» представлено понад 120 художніх творів, виконаних близько 60-ма авторами. Проєкт оповідає про сенси, вплетені в український арттекстиль, та унаочнює їхню трансформацію у відповідь на виклики часу. Так, рушієм змін стали авангардні течії ХХ століття, які розхитували усталені традиції виготовлення текстилю. Митці, захоплені новаторськими сенсами, творили актуальне мистецтво, і текстильні практики, попри своє первинне утилітарне підґрунтя, ставали реакцією як на глобальні пошуки нових художніх засобів, так і на соціальні виклики часу, в який зароджувалися й побутували.
Проєкт «МАТЕРІЯ MATTERS. Український арттекстиль» знайомить глядача з творчим досвідом бойчукістів, шістдесятників, а також сучасних митців, зокрема й тих, для яких робота з текстильним медіа не є типовою. На виставці представлені твори українських художників, які працювали з текстилем у публічному просторі; роботи, що розвивали лінію українського стилю в інтер’єрі та костюмі; текстильні практики, присвячені актуальним темам сьогодення. Окремо експонуватимуться вишивки репресованих українців, виконані в таборах і колоніях ГУЛАГу.
Яка складність полягала в зборі предметів виставки? Звідки були привезені гобелени та інші текстильні роботи?
Тетяна Волошина: За ці роки війни складнощі зі збором робіт на виставку, скоріше, стали зрозумілими викликами та задачами, а не проблемою. Логістика зараз — це довше, дорожче, а деякі твори просто неможливо привезти через певні музейні обмеження. Всі адаптувалися до цих нових правил та реалій, ігнорування яких може викреслити з проєкту бажані твори.
Робота Оксани Левчені. Фото: «Український Дім»
Виставка сформована з творів, люб'язно наданих художниками, родинами митців, приватними колекціонерами та українськими музеями. Через крихкість і тендітність деяких робіт була проведена попередня реставрація, що дозволила нам експонувати їх в Українському Домі. Складність полягала також у тому, що багато предметів були розкидані по різних куточках країни, а деякі навіть знаходилися за кордоном, що вимагало значних логістичних зусиль для їх доставки. Однак, це звичайна практика для будь-якої виставки. Гобелени та інші текстильні роботи були привезені з різних регіонів України, зокрема зі Львова, Одеси, Києва та Харкова. А також із за кордону - Австрія, Португалія, Німеччина. Співпраця з музейними установами була надзвичайно важливою для нас, і ми щиро вдячні українським музейникам, які всіляко йшли нам назустріч.
Розкажіть детальніше про роботи, виконані в таборах і колоніях, а також про творіння репресованих українців.
Аліса Гришанова: Розділ виставки, що представляє твори політв’язнів, має назву «Буду жити заради сім’ї». Це фрагмент фрази, що була вишита Федором Мережко на рушнику, який він передав із в’язниці додому. Закінчується вона сподіванням, якому так і не судилось справдитись: «Буду жити заради сім’ї. Ще побачимось». 29 листопада 1937 року в Харкові капітан Мережко був заарештований за обвинуваченням у шпигунстві й за два місяці страчений. Реабілітований посмертно 1959 року.
За доби панування радянської тоталітарної системи сотні тисяч українців зазнали репресій за свої політичні, національні або релігійні переконання. Найжорстокіший період, утисків, переслідувань, катувань і страт припадає на 1930-ті — 1950-ті роки й повʼязаний із діяльністю ГУЛАГу. Історикиня Оксана Кісь зазначає, що загальна кількість репресованих громадян у період від 1920-х до 1953 року могла становити близько 25–30 млн осіб. Серед них було чимало українських політв'язнів. Так, у Степлагу (поблизу Караганди в Казахстані) у червні 1954-го частка українців становила 46,3 % від усіх невільних.
Робота Олександра Дубовика. Фото: «Український Дім»
У цій залі виставки відвідувачі також зможуть побачити вишиті серветки, торбу та альбом на бересті громадської діячки Ольги Мацелюх, яка ще студенткою була ув’язнена й засуджена на 25 років таборів суворого режиму за участь в ОУН, антирадянську агітацію і пропаганду. Звільнена достроково після п’яти років відбування покарання.
Вишиті рушники Франки Гуменюк, виконані нею на засланні на Уралі, де відбувала 8-річний строк. До 1939 року Франка Гуменюк була членкинею молодіжної організації «ЛУГ» (Легіон українських галичан), у 1942–1946 роках — зв’язкова УПА.
У таборах однією з розрад для українців було вишивання, праця, яка набувала нових сенсів і ставала своєрідним маркером українськості. Правозахисник і член-засновник Української Гельсінської групи, колишній політв’язень Мирослав Маринович зазначав: «Ув’язнені українські жінки на концтабірних робах вишивали невеликі орнаменти, тим самим протестуючи проти денаціоналізації і, водночас, маркуючи себе як людей, причетних до великого українського народу. І ніякі заборони і карцери не могли їм в цьому завадити».
Таким маркером «українства» є і вишиті книжні закладки шістдесятниці, правозахисниці та журналістки Надії Світличної, виконані нею у таборі суворого режиму в Мордовії, де вона відбувала 4-річний строк ув’язнення.
Такі експонати на виставку були надані Національним музеєм історії України та Сетраком Бароянцем.
Які наративи прослідковуються в роботах різних часів? Чи відрізняються вони, наприклад, у шістдесятників та сучасних митців?
Тетяна Волошина: У творах шістдесятників та сучасників можна побачити спільний мотив супротиву, зокрема пов'язаний із українським рухом опору 1960–1980-х років. У 1960-х роках Людмила Семикіна створювала одяг для громадських активістів та культурних діячів, який став «маркером» дотичності до кола однодумців. «Ниткою супротиву» виткані твори Олександри Крипʼякевич-Цегельської, учениці «підпільної академії» Карла Звіринського. Вона згадує: «У всі свої роботи я вкладала якусь «тиху бомбочку». Наприклад, мій гобелен до 350-ліття Києво-Могилянської академії. На ньому спудеї тримають книжку з гербом Мазепи, що було символом супротиву».
Дві революції та війна змінили текстильний медіум для художників і поціновувачів мистецтва. На тлі соціально-політичних зрушень текстиль набуває нових значень. Сучасні митці використовують гобелени, вишивку, текстильні колажі, скульптури й інсталяції для маніфестації своєї суспільної позиції. Феміністичний дискурс у текстильних творах підкреслює важливість жіночого голосу. Від початку великої війни молоді митці все частіше звертаються до текстилю як до терапевтичного медіа, створюючи сильні візуальні метафори, що відображають переживання війни і бачення майбутнього. Це нове покоління художників активно впливає на культурний ландшафт країни.
На які предмети експозиції ви радите звернути особливу увагу відвідувачам?
Катя Лісова: Найстаріші твори на виставці — це вибійка Олександра Саєнка «Птах і звір» (1922) та гобелен Сергія Колоса «Птах і песик» (1923). Обидва твори мають один і той самий сюжет, протистояння земного та небесного, що має коріння в найдавнішому мистецтві та є характерним для художників школи бойчукістів. Обидва митці тісно пов'язані зі становленням національної школи текстилю.
Вперше в Києві експонується масштабний гобелен «Кассандра» (1971) художниці, дисидентки, учасниці Української Гельсінської групи. 1972 року роботу було конфісковано співробітниками КДБ, а художницю звинувачено в антирадянській діяльності й засуджено до п’яти років ув’язнення в таборах суворого режиму та трьох років заслання.
Робота Любові Панченко. Фото: «Український Дім»
Варто відзначити твори з музейних зібрань, зокрема роботи Олега Машкевича з Національного музею декоративного мистецтва України. Машкевич, учень Сергія Колоса, є автором одних із найвиразніших робіт на виставці, таких як цікавий за технікою напівпрозорий килим «Троянди і виноград» (1984) та масштабне поетичне панно «Рідне Полісся» (1980). Музей шістдесятництва надав для експонування текстильні панно, ескізи та об'єкти одягу художниці та модельєрки Любові Панченко.
Важливим розділом експозиції є частина «Голоси», де представлені твори актуальних українських митців і мисткинь. Цікавим є проєкт «Межа» львівської мисткині Терези Барабаш. Цей проєкт художниця розробляє з 2016 року і видозмінює залежно від локації виставки. Для Українського Дому мисткиня створила цілком новий «гобелен» з паперу та ниток. У цьому мультимедійному проєкті поєднані фізичні твори, відео та звук. Відео нашаровується на текстильний твір, а сам твір виступає за межі стіни виставкового простору, звук роботи верстата поширюється залою. Усі ці елементи існують на межі різних медіа і заохочують замислитися, де проходять «межі» у мистецтві.