В прокат вийшов фільм «Атлантида» режисера Валентина Васяновича. Цьогоріч український оскарівський комітет обрав цей фільм у якості національного претендента на премію «Оскар» у номінації «Найкращий міжнародний художній фільм». Картину вже придбав HBO Eastern Europe та дистриб’ютори кількох європейських країн. Розповідаємо все, що знаємо про це кіно, аби бути готовими до перегляду.
Прапор у Венеції
Прем’єра "Атлантиди" відбулася на Венеційському кінофестивалі. Це одна з найпрестижніших світових кіноподій, на рівні з Каннським фестивалем, і одна з найстаріших — вперше вона відбулася 1932 року.
"Атлантида" здобула історичну для України перемогу в секції "Горизонти" — другому за значенням конкурсі фестивалю. З цієї нагоди вперше над островом Лідо підняли український прапор. Щоправда, над цим довелося попрацювати: в організаторів не знайшлося прапора України, хоча мали висіти прапори усіх країн — учасниць фестивалю, тож його терміново виготовили протягом доби.
Звук
Коли ви дивитеся "Атлантиду", вам може здатися, що до фільму написаний оригінальний саундтрек. Таке враження складається через майстерну роботу команди Сергія Степанського — одного з найкращих звукорежисерів українського кіно.
Цю "музику" помітили й на кінофестивалі Les Arcs Film Festival, де «Атлантида» взяла Гран-прі. Члени журі навіть хотіли вручити окремий приз композитору. Детальніше розповідає режисер фільму Валентин Васянович:
"До мене після перемоги у Les Arcs підійшов хтось із членів журі і сказав: "Ми хотіли дати фільму нагороду за музику, але у титрах не був указаний композитор. Шкода". Гумор у тому, що у фільму справді немає композитора. Сергій Степанський створював — назвемо це тоновим рішенням — свій тон для кожної сцени. Він є змінний, є статичний, і звісно, через це створюється враження, що у фільмі звучить якась музика. Але по факту вона створена лише шумовими засобами. Коли будете дивитися фільм, уважніше прислухайтеся".
"Чорний тюльпан"
Гуманітарна місія «Чорний тюльпан» займається пошуком, ексгумацією та вивозом загиблих у зоні АТО. В "Атлантиді" головні герої працюють як члени місії, а робота учасників організації відтворена з документальною точністю.
Під час створення фільму режисерові Валентину Васяновичу було важливо правдиво розповісти про один із найтрагічніших наслідків війни. "Чорний тюльпан" відгукнувся і проконсультував творців "Атлантиди". Про це розказує виконавиця головної ролі Людмила Білека.
"Ми розповідали, що в фільмі наші герої справжні, складені з декількох, в тому числі і наших доль, історій. Але, мабуть, лише при перегляді фільму стає зрозуміло, що попри нашу непрофесійну гру, кадри виглядають дуже переконливо. Все тому, що ці кадри з реального життя. З реальних пошуків і ексгумації тіл загиблих. Перед підготовкою до зйомок мені принесли невеличку флешку на 64 Гб, заповнену матеріалами роботи команди "Чорного тюльпану", яку я ретельно вивчала, щоб зрозуміти і відчути те, що ми маємо показати на камеру. Не скажу, що побачені кадри мене шокували, до померлих я відношусь якось спокійніше, ніж до поранених і скалічених живих, адже мені вірилось, що вони знайшли спокій, хоча і не повернулись додому...
В Маріуполі, перед зйомками, ми зустрілись з Олександром Мокренюком, Євгенією Калугіною та Олексієм Юковим і почули набагато більше, ніж просто сухий статистичний звіт. Ми почули про емоційну, моральну і духовну складову їхньої роботи. Чесно кажучи, деякі речі було дуже важко слухати, інколи психіка відмовлялась сприймати несправедливість і жорстокість, з якою їм доводилось стикатись. Серце стискалось від емоційних і глибоких історій про повернення останків загиблих додому.
Я захоплююсь ними, людьми, що не шукають легкого шляху і долі, а беруть на себе морально тяжку роботу, яка має найбільший сенс для загиблих, — мати змогу потрапити додому і попрощатись з рідними. Завдяки їхній роботі сім'ї можуть жити далі, відпустивши своїх коханих. Саме там я почула фразу, яка назавжди вкарбується в пам'ять: «Війна триває доти, допоки останній солдат не повернеться додому".
Отже, ще ні одна війна не закінчена…"
Локації
"Атлантида" майже повністю знята на Донбасі, проте деякі локації довелось будувати. Одна із них — це невеликий металургійний комбінат, який звели на Рибальському острові. Там зафільмували сцену, яку неможливо було зняти в умовах реального виробництва через техніку безпеки.
"Не вдалося, на жаль, зняти справжній металургійний комбінат. Там є два величезних металургійних комбінати: ММК імені Ілліча та "Азовсталь". Але сьогодні я розумію, що ми там нічого б і не зняли. Бо в нас дуже складна каскадерська сцена самогубства, де друг героя стрибає в котел з розпеченим металом. На справжньому металургійному комбінаті нас пустили б тільки на невеличкий майданчик, адже техніка безпеки праці не дозволила б інше, бо це дуже небезпечно", — коментує Валентин Васянович.
Актори
Усі ролі у фільмі зіграли непрофесійні актори. Виконавці — колишній розвідник, волонтер благодійного фонду "Повернись живим" Андрій Римарук, парамедик Людмила Білека і доброволець Василь Антоняк.
Василь Антоняк — колишній військовий, який нині працює на гарячій лінії з протидії самогубствам серед ветеранів. В "Атлантиді" він зіграв Івана — теж добровольця у минулому. Його герой протягом трьох довгих та потужних сцен розкривається перед нами як травмована війною людина.
Вперше Василь побачив фільм на Венеційському фестивалі, де його найбільше вразила одна сцена. Яка — розповідає сам виконавець:
"У фільмі мені сподобалася сцена, коли головний герой заїхав до себе додому. Вона без слів, але там все дуже атмосферно, і я бачу страждання і горе. Як на мене, кожний епізод у стрічці має свій сенс і емоції. Якщо його порізати на маленькі шматочки, то ми отримаємо короткометражні фільми, які мають свій початок і свої завершення.
Фільм справив на мене певну терапевтичну дію. У 2015-2016 роках у мене був важкий стан і з'явилася ідея якось описати його або зняти фільм. Натомість вийшло, що нічого писати не довелося і самому знімати не треба: я просто прийшов — і тут за мене все зроблено.
Сцена у гаражі була для мене найскладніша саме в емоційному плані, бо я вже вийшов з цього стану, і тут потрібно було себе повністю повернути у цей стан повної апатії й розбитості знову. В плані страхів – це третя сцена, бо дуже велика висота котла, в який я стрибав, і він був на ходу, рухався, і я мав стрибнути. Перший раз, коли я стрибав, на мене надягнули страхування і все показував каскадер. Я подумав, що це дуже прикольно. Коли перший раз я пробую стрибати й бачу, що лечу не в чан, а за нього, то думаю, що це кінець і буду поламаний. Страховка мене витримала і все було добре. В цілому все вийшло з другого разу. У мене були перед цією сценою декілька днів репетицій, бо регулювали страховку і перебудовували локацію, але 3-4 дні поспіль я стрибав у чан".
Людмила Білека – за освітою медик. Близько двох років вона провела на війні у складі Окремої медичної бригади швидкого реагування, паралельно з цим проводила курси з надання першої допомоги на полі бою. Пізніше — зіграла головну роль у фільмі "Атлантида". Як вона потрапила на кастинг і що цьому передувало? Розповідає сама Людмила:
"У мене був такий психологічний стан, коли просто лежиш, дивишся у стелю і не можеш знайти собі місця й сили піднятися. Морально дуже тиснуло те, що відбувався великий відкат назад, і сходили нанівець зусилля, які ми вклали у 2015–2016 роках. Було відчуття даремно зробленої роботи й розтоптаних надій.
Це була осінь чи щось таке. Погода була похмура, дуже холодно. Мені написала Таня (Симон — кастинг-директорка), розповіла, що хтось мене порадив. Я взагалі не розуміла, хто кого порадив і куди, а Таня говорила про якісь проби у кіно... Я подумала: "Ну все одно лежу, морально розкладаюсь, гірше вже не буде. Треба йти, спробувати, можливо, хоч щось витягне з цього стану чи принаймні відволіче".
Мало бути коротке інтерв’ю в Карпенка-Карого. Я ледве знайшла адресу, якийсь захаращений, ніби закинутий будинок, на вході дошки, сміття, перевернуті піддони. Ми зайшли в кімнату, там був розчищений від мотлоху невеликий острівець зі стільцем і було дуже холодно. На мене націлили УФО, як лампу в обличчя на допиті, я сиджу і думаю: "Боже, в обличчя пече, в ноги холодно. Оце так комфорт". Це було незабутнє знайомство з українським кінематографом.
На інтерв’ю я розповіла про себе. Викладала все підряд, що пам’ятала і відчувала на той момент. Зрештою, мені не було що втрачати й чого соромитись, я людина відкрита і ще вважаю, що коли дуже сильно тримаєш біль чи іншу негативну емоцію в собі, то вона тебе руйнує. Тоді я вже розуміла, що мій рівень руйнування дійшов до того, що ще трохи, і я просто розвалюся на місці як особистість. Я вирішила нічого не приховувати й не прикрашати. Так я отримала головну роль в "Атлантиді".
Найжахливіша сцена для мене — з чебуреками. Ми у кафе їмо їх, і все це довго, особисто я з'їла 27 чебуреків, і це гірше за сексуальну сцену. Я думаю, якщо нам подарують футболки з чебуреками, то це буде дуже символічно. Коли розпочались ці зйомки, ми прийшли з ранку на майданчик. Все було вже готово і для мене, як для вегетаріанки, приготували чебуреки з сиром та овочами – це мене врятувало. Андрій їв з м'ясом, і навіть доводилося брати тайм-аути. Я з ранку ще не дуже себе почувала і розуміла, що у сцені я повинна виглядати голодною, але прийшла, і було так погано, і їсти взагалі не хотіла. Спочатку не зовсім зрозуміла, як все це зробити. Пам'ятаю, як нам їх приносять і знімальна група ще не обідала, всі з ненавистю дивляться, а ми їмо і вже сльози на очі навертаються. Двадцять сьомий чебурек, не пам'ятаю, бо все ніби у тумані".
Андрій Римарук — колишній журналіст, розвідник, а нині — аудитор фонду "Повернись живим". В "Атлантиді" він грає місцевого жителя, який пройшов війну зі своїм другом. До цього фільму Андрій не мав жодного досвіду зйомок, але дебютував так вдало, що зараз працює над новими проєктами.
Андрій говорить, що «спершу венеційські журналісти називали те, що в нас відбувається, "конфліктом на сході України". А потім, після того, як наш фільм отримав там найвищу нагороду, преса уже почала називати це війною.
На кастинг фільму потрапив випадково. "У кінці 2017 року засновник фонду "Повернись живим" доручив мені відвезти на фронт якогось там режисера і продюсера, показати їм, якою є війна, і допомогти у пошуках локацій для фільму "Інтернат" за книгою Сергія Жадана. Це були Ярослав Лодигін та Володимир Яценко. На той момент я не знав, хто вони, а виявилось, що це досить відомі люди. Ми провели кілька днів на сході.
Вже після поїздки Володя Яценко набрав мене і запитав, чи не хочу я сходити на кастинг. Я здивувався: де я і де кастинг. Але все-таки сходив. Уже там зрозумів, що прийшов пробуватися на головну роль. Подзвонили, сказали, що буду зніматися в кіно. І понеслося.
Під час Венеційського фестивалю на "курилці" до мене підійшов чоловік, який попросив запальничку. Я ж англійською не дуже розмовляю, крім того, погано орієнтуюся у всіх цих акторах. Підкурюю йому і бачу, як у нашого звукорежисера очі розширюються від подиву. Ну чоловік кивнув, подякував. Потім питаю: "А хто це?" Виявилося, що Хоакін Фенікс.
Одна із найскладніших сцен для мене — сцена, де я купаюся на вулиці у ковші екскаватора. Вона знімалася, коли на вулиці було всього два градуси тепла. Ковш підігрівали тільки знизу, не сильно, аби не було багато пари. Окрім того, що змерз, мав знятись голяка, але засоромився і був у трусах".
І наостанок ще декілька фактів.
Нагороди, які вже здобула стрічка:
– Премія секції Orizzonti за найкращий фільм, Венеційський кінофестиваль, 2019
– Гран-прі міжнародного кінофестивалю Les Arcs Film Festival (Франція), 2020
– Гран-прі Tromsø International Film Festival (Норвегія), 2020
– Гран-прі міжнародного кінофестивалю "Лістапад" (Білорусь), 2020
– Спеціальний приз журі міжнародного кінофестивалю у Токіо (Японія), 2020
– Премія за найкращу операторську роботу на міжнародному кінофестивалі у Севільї (Іспанія), 2020
– "Найкращий фільм", Міжнародний конкурс, Міжнародний одеський кінофестиваль, 2020
– "Найкращий фільм" та "Найкращий режисер", Національна премія кінокритиків "Кіноколо", 2020
Дивіться також: 10 фильмов и сериалов октября, которые вы могли пропустить