Українська культура останнім часом постійно перебуває у фокусі. Хайп, етно, шароварщина, нова українська музика, відродження кіно — хаотичне відродження після радянського репресивного минулого потребує аналізу та обговорень. Тож ми поговорили з лекторкою Культурного Проекту Ларисою Осадчою про радянський спадок, поєднання минулого і майбутнього та загрози глобалізації. Дізнатися більше можна на її курсі “Культура. Доповнення реальності“, який розпочнеться з 28 січня.
Яка роль відводиться культурології в наш час і яку користь, на вашу думку, вона приносить?
Культурологія є дуже прикладною. Вона розширює світоглядні й досвідні обрії, особливо у часи невизначеності завтрашнього дня. Культура — це про людське, дуже людське. Коли американські психологи під час Другої Світової зголосилися надавати допомогу євреям, котрі, рятуючись від нацистського режиму, емігрували до США, то очікували, що емігранти будуть пригноблені та понівечені трагедією, а ті говорили про нові знайомства на борту корабля, про те, як хотіли б влаштувати побут. Тому в часи пророцтв, що в майбутньому нас замінять роботи або ж генетичні клони, зникнуть ліберальні цінності, варто пам’ятати: люди за будь-яких умов залишаться людьми. А культурологія веде дискурс про людей.
Давайте тоді поговоримо про українську культуру. Як ви думаєте, чи варто чекати повернення справжніх вітчизняних традицій святкування новорічних свят чи все ж радянська влада стерла їх і замінила власним доробком, який зараз замінюється певними глобальними концепціями?
В Україні збереглися власні аутентичні традиції. Багато в чому це сталося завдяки непрестижній репутації української культури 19-20 століть як культури селянської. За типологією українська культура мовчазна, цьому посприяли Валуєвський циркуляр, Емський указ в Російській імперії, а потім радянська політика русифікації. Наша культура передає досвід, але не передає особисті історії та переживання людей. Саме в традиції, звичаї зберігається український дух. На відміну від Європи, де капіталізм і глобалізація знищили будь-яку автентичність, Україна її зберегла. Можливо, саме через репресивні дії Радянського Союзу. Тому за останні роки ми бачимо злет українських художників, дизайнерів, архітекторів, які в тому числі вишукують ремісничі виробничі традиції. Те ж саме і зі святами. Щоправда, їхнє повернення скоріше буде ревіталізацією пам'яті. Це не буде автентика, тому що, очевидно, ми не будемо переживати ці свята так, як їх переживали наші предки.
Але як тоді побудувати цей міст між сьогоднішніми культурними надбаннями та українською традицією початку XX століття, до появи СРСР?
Треба комунікувати. Ми повинні постійно розповідати про здобутки української культури, які не лежать на поверхні, щоб закріплювати у свідомості людей певний базис вітчизняної культури.
Наприклад, візьмемо історію про "Щедрик", який став основою для найвідомішої в світі колядки Carol of the Bells. Якщо старше покоління не знало цієї інформації, то завдяки постійному повторенню з року в рік молодші покоління вже живуть зі знанням про певну частку української культури в контексті світового надбання. Саме за часів Радянського Союзу була зламана схема комунікації в маленькій мережі, в колі найближчих людей: родини, сусідів, локальних громад. В тоталітарному суспільстві домінує вертикальна ієрархічна комунікація. Навіть проблеми сім'ї вирішувалися не між подружжям, а на зборах партосередку. Через це втрачалися навички горизонтальної комунікації.
Є міметична пам'ять — предметна, м’язова, виробнича пам’ять, і є комунікативна пам'ять. Якщо міметична пам'ять у нас розвинута (наприклад етно-стиль у дизайні, вишивка, гончарство, виготовлення музичних інструментів), то навички комунікативної ще слід вдосконалювати.
Як ви можете оцінити вплив Радянського Союзу на українську культуру та ідентичність? Чи варто якомога швидше забути радянські роки, викресливши з історії, чи у них все ж є своя цінність?
Моріс Хальбвакс стверджував, що комунікативна пам'ять живе 80 років. Тому ще онуки можуть емпатійно перейнятися згадками своїх дідусів і бабусь, а от давніші події — як-от події 1918 року (що були 100 років тому) — це для нас вже історична пам'ять. Її ми відтворюємо по документах, а не по згадках знайомих та рідних. Радянський вплив був трагічним, якщо його розглядати крізь призму пам'яті, а не пафосу. В Україні складно знайти кладовища, старші 1930 року, — на їхній території були побудовані нові клуби, бібліотеки та школи, адже кладовище — це теж місце пам'яті. Наш народ пережив чимало подій, але дуже мало знає про них з точки зору емпатійних переживань. Тому дуже важливо відкривати ці загублені пласти.
Сучасний конфлікт з приводу оцінки радянської пам'яті схожий на два словники: з одного боку, це словник пам'яті, який сповнений гуманістичних цінностей, а з іншого боку — словник великих наративів, які радянська влада дуже пафосно створювала задля нівелювання людського досвіду.
Водночас багато хто говорить, що саме тиск радянської влади спонукав активний розвиток української культури — шістдесятники, дисиденти, поети та письменники 30-х років, Гельсинкська спілка.
Це той феномен, коли твориться так звана "ми-суб'єктна" ідентичність. Спротив і потреба комусь протистояти дуже об'єднують людей, вони є хорошим мотиватором. Але зараз, після виходу з-під впливу Росії, нам потрібно запропонувати власний культурний дискурс. Українська культура багато в чому страждає саме через замкнутість у кордонах держави, тоді як чимало культурних здобутків розкривається якраз при наявності глобальної, світової проекції.
Але чи зможе українська сучасна культура сформуватися під тиском надбань західного світу, до яких у нас є прямий доступ?
Це ще питання, як розглядати українське і чи потрібно встановлювати межі для нього. Я все ж виступаю за здоровий космополітизм. Україна має входити в глобальний світ, оскільки у нас є власний історичний досвід, наші ментальні особливості і цінності, що роблять нас нерозчинними в західному контексті культури. Не бачу нічого поганого в тому, що наш оглядач споживає закордонний продукт. В такий спосіб ми запозичуємо культуру смаку, вимогливість до культурного продукту. Врешті ми вчимося новому.
Якщо говорити про нашу молодь, то теперішні студенти є набагато консервативнішими, ніж попереднє покоління. Вони дуже оберігають сімейні цінності, що не було притаманно студентам ще п'ять років тому. У нашої молоді дуже хороший культурно-освітній потенціал. Здебільшого це зумовлено великою присутністю творчості в навчанні — музичні уроки, танці, художні гуртки — у нас це більш поширено, ніж в США, Ізраїлі чи Європі. Там якраз художня освіта дитини є ознакою статусу й престижу. Для того, щоб створити цінний художній твір, митець має ознайомитися з великою кількістю хороших творів інших авторів. Наша молодь поступово здобуває ці знання, що точно відгукнеться у розвитку культури.
Тобто не варто переживати, що британська чи американська поп-культура повністю підмінить реальність для українців, саботуючи вітчизняні доробки?
Спираючись на досвід чвертьстолітнього незалежного буття української держави, вже можна констатувати, що ми не втратили власної культурної ідентичності під тиском західної культури. Все ж, незважаючи на розмови про можливість маніпуляції людиною чи її свідомістю, пастки соціальних мереж, дуже складно створити абсолютного зомбі, який не звертає уваги на події, які відбуваються навколо нього.
Читайте также: Україна: Контактна зона цивілізацій чи салатниця культур?