За роки кар'єри Рефн відточив впізнаваний авторський почерк, у якому форма нерідко виходить на перший план. Його фільми сприймаються радше як мистецькі інсталяції. «Її особисте пекло» продовжує цю традицію, але доводить її до майже оперної крайності: тут неон, костюми, декорації, макіяж і людські тіла стають рівноправними елементами однієї композиції. Про візуальні особливості нового фільму та те, чому його варто побачити на великому екрані.
Казка замість реалізму
Події «Її особистого пекла» розгортаються у футуристичному мегаполісі, оповитому загадковим туманом. Це простір, який навмисно не має чіткого зв'язку з реальністю: радше казкове королівство, що перетворилося на нічний кошмар.
Сам Рефн розповідав, що спочатку хотів знімати в Токіо, потім у Сеулі, але зрештою зрозумів: «Світ, який я маю, не існує. Я ніколи його не знайду. Я маю його побудувати». Відтак фільм став дедалі більш театральним та оперним: усе — від сексу й насильства до кольору, декорацій, дизайну та моди — мало існувати ніби на сцені.
Цю штучність підкреслює насамперед світло. Кадри наповнені насиченими червоними, синіми та фіолетовими відтінками, які разом із туманом, глибокими тінями та повільним рухом камери створюють майже гіпнотичний ефект. Видання Sight and Sound у своїй рецензії назвало роботу оператора Магнуса Норденхофа Йонка «neon-fetishising cinematography» — такою, що фетишизує неон.
Ще один важливий референс — джалло, італійський жанр, що поєднує елементи детективу, трилера, горору та еротики. Рефн не приховує свого захоплення цим жанром і особливо увагою його авторів до деталей та предметів. «Мені подобається в італійському кіно увага до деталей і фетишизація предметів — чи то частини тіла, посуд, мода або дизайн», — пояснює режисер.
Одяг як частина персонажа
Для тих, кому небайдужа мода, «Її особисте пекло» може виявитися справжнім раєм.
За гардероб фільму відповідала Джейн Маршалл Віттакер, давня соратниця Рефна. Вона створювала образи разом із режисером та акторами, спираючись, зокрема, на їхню зовнішність і особистий стиль. Для Софі Тетчер, яка грає Елль, костюмерка врахувала любов акторки до вінтажу.
Вже у першій сцені героїня з'являється в яскраво-червоному шкіряному тренчі 1960-х, випадково знайденому Віттакер у данському секондгенді. Його фактура виявилася настільки виразною, що плащ буквально отримав власний звук. «Цей плащ просто ожив. Він видавав неймовірний звук, і Нік був від цього в захваті», — згадує костюмерка.
Інший знаковий образ — шкіряна куртка рядового K, якого грає Чарльз Мелтон. Віттакер перебрала близько сотні шкіряних курток, перш ніж знайшла вінтажну модель кінця 1960-х. Вона мала викликати асоціації з Джеймсом Діном, Марлоном Брандо, «Шаленим Максом» і «Термінатором».
Водночас ця річ продовжує рефнівську традицію використовувати одяг як спосіб створити кінематографічний образ героя. У «Драйві» такою стала сатинова куртка зі скорпіоном, яку носив герой Раяна Гослінга. В «Її особистому пеклі» своєрідним наступником куртки зі скорпіоном можна вважати шкіряну куртку рядового K.
Ретрофутуристична складова фільму проявляється ще виразніше у сріблястій сукні Paco Rabanne та пастельних костюмах героїнь у сцені зйомок фантастичного фільму Candy Floss Girls, режисером якого виступає батько Елль. Для костюмів героїнь Віттакер надихалася «Барбареллою» — французько-італійською космооперою. Навмисно непрактичні, майже театральні костюми перетворюють персонажів на частину штучного світу Рефна.
Краса і кошмар
Краса у «Її особистому пеклі» існує на межі між привабливим і тривожним. Рефн фетишизує тіла, шкіру, тканини та блискучі поверхні, розглядаючи їх майже як самостійні об’єкти. Камера ковзає по них так само повільно, як по декораціях, а насичене світло перетворює людське тіло на ще одну частину візуальної композиції.
Цей підхід особливо помітний у фантастичному світі Candy Floss Girls, де ретрофутуристичні костюми доповнюються металевим блиском шкіри.
Водночас бездоганна зовнішність у фільмі поступово починає руйнуватися. У міру того, як психологічний стан Елль погіршується, змінюється і її зовнішній вигляд: сльози розмивають макіяж, обличчя втрачає первісну бездоганність, а яскраві образи дедалі сильніше контрастують із внутрішнім станом героїні.
Навіть антагоніст Шкіряний чоловік, який міг стати ще одним шаблонним монстром із жанру горор, у світі Рефна стає гламурним об’єктом. Його обличчя зникає в темряві, а блискучі деталі, кристали та шкіра залишаються видимими. Рефн описує персонажа як glam icon, пов’язуючи його з глем-роком, ювелірними виробами та фетишизацією шкіри.
У «Її особистому пеклі» Рефн не просто повертається до знайомої неонової естетики. Він створив цілий штучний світ, де костюми стають продовженням тіл, макіяж — частиною освітлення, декорації — продовженням фантазії, а насильство врізається в бездоганну красу.