На сьогодні для нас є цілком звичним вживання в писемній або усній мові таких слів, як-от мрія, думаючи про щось найзаповітніше, почуття, маючи в серці любов або тугу, перемога – мислячи про спокій та впевненість у майбутньому. Однак зʼявилися вони зовсім нещодавно, близько ХІХ – ХХ століть, у процесі новотворення термінів письменниками, на позначення яких не було відповідників в українській мові. Сукупна назва цих слів – неологізми.
У День української писемності та мови пропонуємо дізнатися, хто ж були «ковалями» слів, які закарбувалися в літературному контексті та мові, яка лунає звідусіль в сучасному товаристві.
Неологізм – це новостворений термін, авторське слово або ж фраза, створена з метою опису, вжитку нових предметів, понять та явищ. Цю категорію слів називають ще «ковані», адже часто неологізми утворювали від невластивих народній мові словотвірних моделей. Особливо в часи імперії подібні прояви збагачення лексики критикувалися, Іван Франко зауважував, що переважно критика лунала з боку тих, хто прагнули обмежити стилістичну різноманітність української мови народним просторіччям і рамками «хатнього вжитку».
Зачинателями, відданими послідовниками мовотворення були Олена Пчілка, що впровадила в лексику такі слова, як переможець та променистий, і Михайло Старицький, автор слів: нестяма, мрія, чарівливий, приємність, провинність, млявий, противага, загарт та інші.
Тарас Шевченко доклав свою лепту до «кування» мови, збагативши її лексикою: передмова, післямова, вогняний, мордуватися, почимчикувати й фортеця.
Вабити, зграя, злочинець, несвідомий, покора, почуття, рівність – результат творчої роботи автора першого в українській літературі історичного роману «Чорна рада» Пантелеймона Куліша.
Іван Франко впровадив у мову слова надкрасивого забарвлення, а саме недвижно, невпинний, отвір, привід, припис, пречудовий, проблиск, прямовисно, свідоцтво.
Засновник української літературної мови Іван Котляревський, автор першого українського літературного твору – поеми «Енеїда» – вперше вжив слова: несамовитий, приміта, розтовкти, угамуватися.
Завдяки Павлу Грабовському ми знаємо слово самопізнання, Михайло Левченко дозволив нам описати обрій, а Леся Українка ввела поняття провесни та невідборонності.
Марко Вовчок, українська письменниця російського походження, доклала зусиль до збагачення мови словами: красень, легкодухий, намір, питання, струмінь.
Іван Нечуй-Левицький, оспівуватель українського народного життя, започаткував використання термінів: байдужість, самосвідомість та світогляд, – а, дякуючи діяльності Агатангела Кримського, ми розуміємо зміст цих слів.
Врешті Григорій Квітка-Основʼяненко збагатив українську скриню словесності такими поняттями, як-от буденний та такою бажаною перемогою.