Мандрівка Києвом сторінками книг з Луїзою Аляб’євою: де зростав Серж Лифар, про першого київського олігарха та виняткову архітектуру

Київ – місто-калейдоскоп і монументальна фреска в історії й житті України. Фенікс, золотобанний горизонт якого пишнів і горів вогнем у буремності часів. Хаотичний у своїй сучасній та історичній забудові. Київ – різний, строкатий і від того дуже цікавий. 

Проходимо вулицями та навіть не здогадуємося, які оповіді ховають у своїх еркерах будинки; які балкони промовляють словами революції та на фундаментах чиїх архітектурних див, що не встояли під час карколомних подій, стоять сучасні хмарочоси. 

Пропонуємо дослідити Київ – його життя початку XX століття – сторінками книг про архітектуру та мемуарів видатних діячів. Луїза Алябʼєва — авторка блогів про Київ «thekyivlover» та про Чернівці «thechernivtsilover», києвознавиця – розгортає сторінки київської літератури, розповідаючи про славетне місто.  

«МАРСІАНИ НА ХРЕЩАТИКУ. ЛІТЕРАТУРНИЙ КИЇВ ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ»

Ця книжка для тих, хто прагне відкрити для себе літературний Київ ХХ століття. Як каже авторка Віра Агеєва: «Так склалося, що ми знаємо більше про літературні місця Парижа або Лондона, ніж про свій Київ. І це те, що ми мусимо зробити після перемоги – маркувати культурний простір». Або можна почати вже зараз. У книзі ви побачите Київ очима авангардних художників, сміливих новаторів, богемних поетів, які жили й творили, попри все, що відбувалося довкола. 

З книги: «Прикре відчуття власної безвольної покірної залежності від поривів шаленої бурі, яка несе у безвість приречену на зникомість і розсіяння людину-піщинку, якраз і виявилося у назві знаменити мистецького клубу ХЛАМ (Художники, Літератори, Артисти, Музиканти). Він відкрився з ініціативи членів київського літературно-артистичного товариства 1918 року й проіснував кілька місяців у підвалі фешенебельного готелю «Континенталь» на Миколаївській, 5, власне на розі Хрещатика». 

Вулицю Миколаївську називали й київським Парижем, і осідком муз. Українських письменників ХЛАМ не надто приваблював, вони мали свої улюблені місця. Поруч з «Континенталем», на Миколаївській, 11, у знаменитому домі Гінзбурга Лесь Курбас 1919-ого засновує «Льох мистецтва», оформлений у національному стилі Анатолем Петрицьким.

«Роки жнив» 

За життя в еміграції Сергій Лифар лише один раз побував у Києві — у 1961 році, і це було для нього великим щастям.

Книга спогадів видатного танцівника та хореографа Сержа Лифаря. У 1922 році він залишив змучений політичними бурями Київ та здійснив відчайдушний крок назустріч своїй мрії – добратися до Парижа та стати зіркою балету. На сторінках автор змальовує щасливі сцени київського дитинства, яке минуло в оточенні люблячої родини, згадує буремне отроцтво, що припало на роки політичних потрясінь та розповідає про свою втечу. За своє життя в еміграції Серж Лифар побував у Києві лише один раз – у 1961 році.

Київська консерваторія у Музичному провулку (розташована на місці сучасних будинків по вулиці Бориса Грінченка №9 та №11)

Серж Лифар пише: «У гімназії я знемагав на уроках, удома – поринав у музику. Моя серйозна музична освіта почалася рано: водночас зі вступом до підготовчого класу гімназії я почав вчитися грати на скрипці в консерваторії у знаменитого професора Воячека. Але скрипка мене мало задовольняла, як і всі інші сольні інструменти - я полюбляв співи, оркестр чи оркестр у мініатюрі – рояль, і за рік перейшов у клас роялю».

Вулиця Тарасівська, 1, будинок, де мешкала родина Лифарів, розташований у дворі під номером 1Б.

З книги: «Наша київська садиба з великим будинком розташовувалася біля Ботанічного саду. Поблизу нас було ще кілька садиб-маєтків у місті. У революційні роки ці садиби стали особливо приваблювати до себе увагу різноманітних розбишак. Залишатись у садибі було неможливо – і на початку 1919 року ми переїхали в наш будинок біля Софійській площі». 

«Архітектор Безсмертний. Доцільність і естетика» 

Книга про цивільного інженера Володимира Адріановича Безсмертного, автора відомого «будинку з котами» та «будинку з ірисами» та багатьох проєктів у Києві та Житомирі. Всередині можна прочитати більш детально про всі його робити та особисте життя. 

Так 1909 року постав на вулиці Гоголівській відомий нині «будинок з котами» –  найпопулярніший витвір архітектора Володимира Безсмертного. З докладного опису нерухомого майна, складеного 30 серпня 1918 року, тобто за часів гетьманату Павла Скоропадського, дізнаємося про характеристику прибуткового будинку генерал-майора Ф. Ягимовського: «Чотириповерховий цегляний будинок з підвалом, На першому, другому і третьому поверхах по 11 кімнат, на четвертому – 9 кімнат. На всіх поверхах по 2 передпокої та 2 кухні. Усі кімнати обклеєно шпалерами, всі стелі прикрашено ліпниною, у 32 кімнатах підлоги були паркетні. Опалення – пічне. Сам домовласник мешкав на другому поверсі у кращій шестикімнатній квартирі №4, вартість якої була 800 рублів на рік».

1911 року за проектом архітектора було зведено двоповерховий особняк на Лук'янівці. Замовником був дійсний статський радник Микола Грабар, голова Київського окружного суду від 1904 року. У новий особняк Грабарі переїхали з вулиці Великої Житомирськогої, 4. Головною окрасою будинку стало оригінальне оформлення в дусі декоративного модерну. Кожна частина фасадів, відповідаючи внутрішній архітектоніці, оздоблена окремо, проте у стилістичній єдності із загальним задумом. Господар разом із дружиною та двома синами мешкав на другому поверсі у восьмикімнатній квартирі. 

«Перший олігарх: Михайло Іванович Терещенко 1886-1956» 

Книга про одного з представників відомої сімʼї цукрозаводчиків, колекціонерів та меценатів Терещенко – Михайла Івановича Терещенко. Написана його внуком Мішелем Терещенко, який спробував подивитися на події кінця XIX – першої половини ХХ століття очима свого діда. Це історія про великі статки, буремні часи, втрату та нове життя з чистого аркуша. 

Михайло Терещенко пише: «Будинок, в якому я народився і виріс здавався мені величезним, а вікна в готичному стилі надавали йому вигляду замка з дитячої казки. До моєї кімнати вели монументальні сходи, а її вікна виходили на Бібіковський бульвар (нині бульвар Тараса Шевченка), що вже тоді був однією з найжвавіших артерій Києва. Під надійним захистом вікна я вслухався в звуки міста і знайомився з ритмом життя дорослих. У неділю повз мої очі йшли пишно вбрані люди, іноді проїжджали карети  – усі прямували на відправу в щойно побудований собор Святого Володимира, розташований трохи вище нашого будинку. Я любив спостерігати сцени з життя, що розгорталися на моїх очах. Найбільше вражав дзенькіт оков арештантів, яких вели одного за одним, скутих ланцюгом, центральною алеєю бульвару. Вранці, коли я тільки прокидався, вони виходили з дому виправного арештанського відділення, розташованого на Бібіковського бульварі, 27, поблизу нашого дому, і рушали вниз, де будували шлях на Житомир, а поверталися ввечері, помітно знесилені». 

З книги: «Мій дідусь Нікола мав бездоганну репутацію. Цукроварні Терещенків, якими він керував разом зі своїми братами Федором і Семеном, зажили заслуженої міжнародної слави й давали небачені прибутки, що дозволяло йому вести розкішне життя. Він мешкав у елегантному особняку, розташованому на тому самому бульварі, що й наш, але з іншого боку собору Святого Володимира. Дід придбав його відразу після приїзду до Києва у 1872 році, значно розширив і перебудував у стилі італійського палаццо. Мені, маленькому хлопчикові, понад усе подобалося роздивлятися левів, що підтримували балкони і прикрашали фризи з усіх боків будівлі. Особливе місце в моїх дитячих спогадах посідають Різдвяні свята – чудові ялинки у великому будинку дідуся і бабусі. Щоразу наприкінці року величезну ялину, які спеціально привозили з Глухова, звідкіля походила наша родина, встановлювали біля підніжжя парадних сходів. Вона перша зустрічала гостей, тільки-но вони переступали поряг, а всі вітальні були обвішані різнобарвними гірляндами й прикрасами, що викликали в мене захват». 

Михайло Терещенко пише: «Останніми великими родинними урочистостями, в яких я взяв участь, було святкування вісімдесятиліття мого діда Ніколи Терещенко в січні 1899 року. Що за надзвичайне свято це було! Памʼятаю, як з нагоди цього ювілею славетні громадяни Києва зібралися на церемонію присвячену дідусеві: вулицю Олексіївську, на якій проживали і він, і більшість наших родичів, офіційно перейменували в Терещенківську». 

«Два квартали досконалості. Терещенківська вулиця»

Книга, присвячена «найбільш музейній» вулиці Києва – Терещенківській, – розповідає про будівлі, під’їзди та двори, про життя видатних меценатів і неоціненні мистецькі колекції; про школу, яка виховала аж вісім академіків, і про витоки україн­ського шістдесятництва. А також про останній в Києві пам’ятник цареві та першу в місті розмову телефоном, заліз­ницю та фунікулер, рентген та гігієну, кам’яний сад та імператорський парк. 

Федір Терещенко від початку збирався розширити особняк під своє вже тоді чимале мистецьке зібрання. За проєктор архітектора Андрія Гуна праву частину будівля істотно перебудували: подовжили до межі ділянки, зробили там парадний вʼїзд з чудово декорованими воротами, а поряд - парадний ґанок з каріатидами в античному стилі. На влаштування цього ґанку, що виходив надто далеко на тротуар, Терещенку довелося брати у думі особливий дозвіл. На жаль, каріатиди збереглися лише на фотографіях, але до нашого часу дійшла значна частина внутрішнього оздоблення маєтку, теж за ескізами Гуна: ліпнина, каміни, дзеркала, вітражі, поруччя сходів тощо. 

Вулиця Гетьмана Павла Скоропадського, 7

І жодного здивування у туриста не виникне, коли він дізнається, що цей будинок належав ще одному представнику славетної родини Терещенків – Олександру Николовичу. Садибу на розі Кузнечної (Антоновича) та Караївської (вулиця Гетьмана Павла Скоропадського) він придбав 1893 року, одразу після того, як одружився. До Терещенка ділянка почергово належала принаймні трьом власникам, які вщерть забудували її деревʼяними житловими та господарськими спорудами. На їх місці архітектор Петрова Бойцов звів 33-кімнатну будівлю з рисами еклектики, одноповерхову з боку Караєвської та двоповерхову з Кузнечної. На Кузнечну виходила й досі наявна кована огорожа невеликого саду. У наріжній башточці був влаштований салон для приймання гостей. Особняк мав розгалужені, найновіші на той час системи електричного освітлення та парового опалення, а також два ліфти - ними підіймали вугілля з льохів. 

«Архітектор Городецький. Архівні розвідки»

У книзі розповідається про життєвий і творчий шлях видатного зодчого, автора багатьох відомих споруд, якого знають і пам’ятають далеко за межами України, – Владислава Городецького. 

На кошти братів Соломона і Мойсея Когенів на вулиці Ярославів Вал, 7, було споруджено караїмську кенасу за проєктом Владислава Городецького. З огляду на відносно невеликі розміри споруди, але й водночас дуже складні опоряджувальні роботи, звели її досить швидко. Авторські креслення підписані у серпні 1898, а вже у вересні ставили паркан для огородження будівельного майданчика, де мали спершу знести старенький будиночок. Саме будівництво здійснювала контора Льва Гінзбурга, а скульптурно-оздоблювальні роботи виконував італійський скульптор Еліо Сала. Урочисте освячення кенаси відбулося 27 січня 1902 року. Ця унікальна споруда викликала чимало схвальних відгуків, і уявляється доречним навести слова мистецтвознавця Костя Широцького: «…на Великій Підвальній (Ярославів Вал) міститься молитовний караїмський будинок - вишуканий, але дещо похмурий, оздоблений зовні фантастичними візерунками і письменами у мавританському стилі; двері і вікна його заокруглені у вигляді підкови. Стиль для синагоги обрано дуже вдало». 

Думка про створення у Києві обласного історичного й художнього музею виникла ще у 80-х роках, коли з цим проектом виступило Київське товариство грамотності. 18 лютого 1896 року світ побачив обʼяву про «конкурс на укладання проекту будинку історичного і художньо-промислового музею в Києві». Перше місце зайняв проект архітектора Петра Бойцова, але він не побажав порозумітися з київською громадськістю та не захотів змінити орієнтацію головного фасаду в сторону сучасної Європейської площі, наполягаючи на орієнтації паралельно сучасній вулиці Грушевського. Тому вже у жовтні 1897 року перспективному Владиславу Городецькому доручили перекреслити проект та керувати процесом. У лютому 1898 року Городецький підписав ретельно розроблений комплект креслень фасадів, планів і розрізів будинку музею, що й досі зберігаються у фондах Національного художнього музею. Підписано було так: «Проектував архітектор Городецький за ескізом архітектора Бойцова. Лютий 1898 року». 

«Прибуткові будинки Києва»

Прибутковий житловий будинок набув масового поширення наприкінці XIX – на початку XX століття в усіх великих європейських містах, ставши основним типом житла для осіб середнього класу, зокрема в Києві. Упродовж двох так званих «будівельних лихоманок» 1895-1901 та 1907-1914 років у Києві було споруджено понад тисячу багатоповерхових секційних житлових будинків, квартири в яких здавалися внайми, приносячи прибуток домовласникові – звідси й назва.

Основна тенденція поділу житла на парадні й внутрішні кімнати неухильно дотримувалася у кожній родині, з урахуванням насамперед, матеріальних можливостей, суспільно стану, оточення. Зазвичай у «пристойних» домах інтерʼєр вітальні — головного приміщення помешкання — витримувався у єдиному стилі; тобто меблі купувалися комплектно. Якщо господиня не мала будуару, то при вітальні міг стояти й окремий столик для дамського рукоділля — з шухлядкою для ниток, голок, спиць. Музикування, співи, танці, лото — неодмінні розваги усіх вечірок та родинних свят, тому гри на фортепіано навчали обовʼязково усіх дітей того прошарку суспільства, який мешкав у прибудинкових будинках. Вітальня вважалася приміщенням, де слід виявляти особливу витонченість і розкіш, цей простір був ознакою смаку і витонченості. Добір не лише меблів, а й дрібничок — усе мало визначити вдачу господині.

Починаючи від другого поверху, вітальні обовʼязково мали балкон — своєрідну ознаку міського побуту. Балкони використовувалися для відпочинку літніх людей у теплу пору, для перебування «на повітрі», для споглядання погоди. Ніхто не смів виставляти на балкон зайві речі або влаштовувати там комору, не кажучи вже про веранду. У великих багатих будинках існували балкони-тераси досить значних розмірів; на таких терасах, освітлюваних увечері електрикою, влітку пили чай або просто відпочивали великими родинами. Деякі будинки спорудженні на початку ХХ століття, вже мали плоский дах із солярієм (наприклад Прорізна 18) — ширилася мода на повітряні й сонячні ванни: київський клімат цілковито дозволяв це. 

«Київські адреси Української революції 1917–1921»

Книга-путівник ховає в собі історії старого Києва часів Української революції 1917–1921 років. Розгорнувши видання, ви побуваєте там, де розташовувалися органи влади, політичні, громадські та культурні організації. Відвідаєте будівлі, в яких народилися, мешкали або працювали видатні особистості; побачите місця битв, зборів і демонстрацій. Книга містить інтерактивну мапу, яку можна відкрити на своєму смартфоні, і розробити власний маршрут визначними місцями Києва. 

Вулиця Прорізна, 23А

Житловий будинок 1897 року, у якому містилося правління Київського товариства фотографів-аматорів «Дагер». В часи революції у цьому будинку працювало фотоательє «Гудшон і Губчевський», у якому, зокрема, у червні 1917 року було зроблено знамениту фотографію членів першого уряду України. На початку 1918-го у будинку перебував Грузинський воєнний комісаріат в Україні. У період між евакуацією більшовиків і відновленням влади УНР навесні 1918-го Грузинський комісаріат взяв на себе функцію підтримання порядку в Києві, координації озброєнних домових комітетів для запобігання злочинності та мародерству. 

Вулиця Басейна, 1/2

Готель «Пале-рояль» і прибутковий будинок, згодом готель «Словʼянський». У ньому в січні 1918 року перебував заступник Генерального секретаря міжнаціональних справ УНР Дмитро Одинець. З квітня 1918-го тут працювало Міністерство єврейських справ УНР, першим міністром якого був Мойсей Зільберфарб. Нині за цією адресою житловий будинок. 

Фото, використані в публікації, взяті з онлайн-ресурсу PastVu