Цього квітня видавництво Vivat презентувало книгу «Великодня класика» — збірку історій про Великдень від українських класиків. В антології зібрані прозові твори тридцяти трьох та вірші дванадцятьох авторів і авторок, які представлять це свято як текст — від Григорія Сковороди, Олени Пчілки, Миколи Хвильового й до кінця XX століття.
«Великодній текст розповідає про життя, і смерть, і безсмертя. Про жертву, прощення та відкуплення гріхів. Про абсолютну поразку — і незаперечну перемогу. Про віру, надію й любов», — йдеться в анотації до книги.
Серед ліричних 49 прозорих оповідань і 14 поезій, присвячених Великодню, є оповідання Григорія Саливона, уродженця Полтавщини, культурно-освітнього діяча й популяризатора української літератури. Народжений у 1888 році та знаний під псевдонімом Григорія Тисяченка, він відомий своєю краєзнавчою, культурницькою й видавничою діяльністю, дослідженням спадщини Григорія Сковороди, Тараса Шевченка.
Нижче L’Officiel Online публікує уривок із його оповідання «Великдень», що занурює в українську атмосферу цього свята за минулих століть.
Григорій Тисяченко
Уривок з оповідання «Великдень»
Хто зростав на селі, той не забуде, не може забути Великодніх святок…
Довгі-предовгі сім тижнів посту тягнуться на якихсь миршавих шкафах: от нарешті минув Середохресний тиждень, а от дочекалися і «верба б’є… за тиждень Великдень».
І в цей останній тиждень так боїшся пустувать, зробить якусь шкоду, бо мати ж казали, що тоді не тільки не візьмуть до церкви, а навіть сорочки білої не дадуть…
І стараєшся, допомагаєш, готовиш крашанки, а у самого руки червоніші крашанки. Але то пусте, аби мати не бачили. Та де їм тепер бачити, коли паски заклопотали геть-чисто. От тут боїшся стукнуть дверима, швидко побігти по хаті — все це буде причиною, як паски не вдадуться.
Боже, скільки тієї роботи на останні дні: печуть, варять, миють, труть, мажуть — все готується до чогось важного, небуденного.
Звечоріло. Задзвонили на «діяння», і тут швиденько закінчують роботу на дворі і, навівши порядок у хаті, миються, чепуряться і нас, дітвору, — всіх підряд. От уже на столі і паски стоять з крашанками, а там і порося, ковбаси на лаві. Все жде, щоб понесли до церкви святить.
Ой Господи, коли б не проспать, бо батюшка ж казали у школі, що будуть опівночі дзвонить до церкви.
Ну, та мати — вони ж добрі і любі стали — паски вийшли гарні, то, значить, і збудять.
Випрошую всю святкову одежу, а сорочку білу надіваю зразу на ніч, щоб завтра менше мороки, і лягаю спать.
Сон — не сон, а якась дрімота: все ніби крашанки червоні-червоні котяться, я їх збираю геть повні кишені, кошик. От добре — буде чим на улиці «навбитки» грать.
Хтось розкрив мене — пора до церкви, гукають. Ой горе, я ж ще не позбирав усіх крашанок.
Швиденько вбираюсь, а тут ще кажуть умиватись треба, а я ж на ніч так добре умився. Клопіт, аби довше.
Випросив у матері маленьку пасочку і крашанок, зав’язав у хустку і несу святить. Всі йдуть поважно.
Утреня вже одійшла, але надворі ще темно. По вулиці блищить низка вогників, їх пильно ховають од вітру, що ніби навмисне забігає з руки і гасить свічки. Доганяємо сусіду і світимо знов. Тато несуть урочисто паску, ковбаси — повну велику миску всякого добра.
А церква яка сьогодні ловка, — мов Яринка, — така весела-весела, вікна блищать, грають, як очі у неї, і така ж цокотуха — так швидко-швидко видзвонює.
Е, та ви не знаєте Яринки, ну то і не зрозумієте, яка привітна церква сьогодні. Всі двері одчинені, і вона люб’язно вітає гостей, що з осяяними обличчями ідуть і йдуть.
Навкруг церкви, як разок намиста, стоять паски, а над ними горять, мигають свічечки.
От і тут Степан не дає мені спокою — каже, що у них паска краща і писанки гарніші, навіть чумарка у нього краща, ніж у мене. Але, дивно, чомусь я не серджусь — ну хай і краща. Якось так гарно, що неохота сваритись.
А свічок скільки у церкві горить — видно як удень. От і я свою ледве поставив: все не хоче приліплюватись, і, присмаливши пальці, таки приліпив. Горе тільки, що воском обляпав рукав — ну та нічого.
А які люди сьогодні привітні: отець Яків, то буває сердитий у школі, тепер такий ловкий, ласкавий, так гарно промовляє: «Христос воскрес!». І мимоволі вилітає з грудей радісне: «Воістину воскрес!»…
Ніби злякавшись цих слів, темрява почала спадать.
Розвиднилось.
Вийшли з процесією церкви, обійшли кругом, окропили паски — і я підтюпки додому.
Здалеку вибіг назустріч Рябко, вірний приятель, і так він вимахує хвостом, так хоче паски, але ж гріх свяченої паски давать собаці.
Поважно тато поставили паску на стіл, перехрестились, нарізали всім по скибці. Мовчки всі посідали за стіл, а мені хочеться сміятись, щось усередині лоскоче, сміється. Та, мабуть, в усіх так, бо в очах гуляє якийсь вогник. Навіть і тато сьогодні привітні, і у них блищить вогник, і коли мене Катруся (моя сестра) штовхнула, то вони не лаяли і не скубли, а сказали: «Не годиться».
Всі хороші. Мати вив’язались шовковим темно-зеленим платком, а старша сестра — темно-червоним, ще й квітку збоку пришпилила…
Ніби щось пробігло, пронесло жмуток світу по хаті. О, ще і ще заграли на каміні сонячні плями, і вони якісь особливо веселі сьогодні.
От промінь вдаривсь об паперові квіти, що понатикані біля образів, — і вони ніби ожили. У всіх ще виразніше заграли вогники в очах.
За вікном зняло гармидер птаство.
Живе і неживе співають Тобі, Воскресшому: «Осанна!..».
* * *
Чимало літ пропливло. Одчахнувся од села і не відчував більше того святочного менту. Не бачив уже того вогню, що грає в очах, кричить про радість. А може, не помічав: релігія дитяча вмерла, а нова давала тільки смуток…
Так йшли роки. І от сталося нове свято. Здавалося, що то сон дивний, тільки вже не червоні крашанки котяться, не писанки жовто-блакитні, а прапори-знамена мають, усміхаються — ніби живі.
Боже, а люди! Що з ними?! Святочні вбрання, майорять стрічки, співають пісні.
Пісні веселі, не смутні.
Скільки їх? Ідуть, ідуть і ніби несуть дороге вино, ні, не вино, а кров, і бояться її розлити, розхлюпати. То стяги-знамена. Всі гукають: «Воля, воля!».
Привітне весняне сонце голубить усіх, обнімає і вичитує кров’ю написані слова на прапорах.
І знов я побачив ті святі вогники в очах цілого народу.
Ввесь народ співав Собі,
Воскресшому: «Осанна! Слава!».
Читайте також: Від історій українських містянок до світового мистецтва: 7 найцікавіших книжкових новинок квітня