Віар Віржіні в автобіографічній книзі вперше докладно розповіла про власний професійний шлях, атмосферу ательє на легендарній вулиці Paris-31 rue Cambon, свої стосунки з Лагерфельдом і те, що відбувається з людиною, коли професія, яка визначала її життя, раптом зникає.
До того як опинитися в Chanel, Віар пройшла досить нетиповий шлях. У 19 років вона поїхала до Лондона за програмою культурного обміну. Саме британська столиця, за її словами, сильно вплинула на її сприйняття моди. «Вісім місяців там посіяли в мені рок-н-рольну свободу змішувати все з усім і переконання, що модний дім може бути одночасно суворим і диким».
Віар згадує панків, важкі черевики, Вів’єн Вествуд, паби та дівчат із босими ногами на морозі. Лондон дав їй не стільки конкретні професійні навички, скільки свободу ставлення до одягу. Після повернення до Франції вона разом із подругою Наталі Шез створила першу марку. «Першу марку я створила в Ліоні з подругою Наталі Шез у 1982-му, після повернення з Лондона. Ми назвали її Nirvana — тепер це мене смішить, групи ще не було: назву склали з Virginie і Nathalie».
Майстернею стала величезна напівпорожня квартира у Ліоні: «Ми влаштували майстерню і шили з ранку до вечора у веселому безладі з амбіцій, безтурботності й того, що ми наївно називали модою».
До легендарного модного дому вона потрапила після двох стажувань у 1986 році Віар офіційно прийняли на роботу в Chanel у 1987-му: «Я майже не пам’ятаю, як мені це повідомили. Напевно, це багато про що говорить: я завжди намагалася не надто святкувати те, що зі мною відбувається. Із скромності чи забобонності — наче надто помітна радість може накликати нещастя. Я раділа, але всередині».
У спогадах Віар Chanel постає як величезний колектив, де професійні відносини формуються також через спільні ритуали, гумор і побут. Віар згадує традицію Дня святої Катерини — 25 листопада, коли Chanel святкував день незаміжніх швачок, яким виповнилося 25 років.
«Це був вихідний. Дівчата наряджалися в сукні, часто пошиті з подарованих модним домом тканин, фарбувалися, робили зачіски, прихорошувалися. Весь дім пахнув святом, сходами стукали підбори».
Chanel, за її словами, балував своїх catherinettes: подарунками могли бути біжутерія, сумка, туфлі або тканина. Святкували практично все — дні народження, хрестини, звільнення. «Ательє вміли святкувати життя».
Особливу частину мемуарів вона присвятила Карлу Лагерфельду. Вона була поруч із ним десятиліттями й поступово стала людиною, яка допомагала переводити його ідеї в реальні колекції. Їхні стосунки були складнішими за формулу «дизайнер і асистентка». Віар описує їх як творче партнерство, у якому були довіра, взаємне захоплення, залежність, дружба, конфлікти та сильна емоційна прив’язаність. Навіть її одяг міг ставати для Лагерфельда джерелом натхнення.
«Карл ніколи не робив прямих компліментів [моїм вбранням]. Але наступного дня з’являвся ескіз, і я впізнавала лінію, колір, відлуння того, що я носила напередодні. Або він казав: “Усі знайшли тебе дуже красивою, дорога”».
Серед найбільш несподіваних історій книги — побутові подробиці їхньої співпраці. Коли Лагерфельд дотримувався суворої дієти, він регулярно пив протеїновий коктейль.
«Якщо Карл був голодний, він мав випити пакетик протеїну з водою — шоколадний або ванільний, густу зернисту масу, штукатурку».
Одного разу Віар принесла маленький вінчик і збила протеїн до стану мусу.
«Він був у захваті. Відтоді я стала королевою протеїну і майже десять років перед кожною приміркою готувала йому цей неймовірний полуденок».
Віар згадує й знамениту звичку Лагерфельда запізнюватися.
«Я згадую голос Карла в телефоні: “Дорога, я на площі Згоди, їду”. Або: “Вулиця Камбон стоїть”. Ми дивилися у вікно — вулиця була вільна. Він усе ще був удома…Але з Карлом усе було театром. Особливо його запізнення. Брехня лише додавала йому чарівності».
Вона згадує, що Карл рідко з’являвся в Chanel раніше 18:00.
«Його запізнення стали своєрідним ритуалом — у них було щось методичне й церемоніальне, наче студія набувала реальності лише з того моменту, як він переступав її поріг».
Віар також згадує, як Лагерфельд реагував на її сина Робінсона. Вона іноді брала дитину з собою на роботу, а Карл демонстративно робив вигляд, що хлопчика не існує.
«Чим більше Карл його ігнорував, тим більше Робінсон заводився. Дуель. Карл хотів мене цілком собі».
Віар говорить в книзі і про останній період життя Лагерфельда. Вона згадує, що він не любив говорити про проблеми зі здоров’ям.
«Кожен тривожний знак Карл представляв позитивно, кожне обмеження — як витонченість. Він ніколи не говорив: “Я хворий”. Він завжди говорив: “Все шикарно”. Те саме було з тростиною: він зробив її бажаним предметом».
18 лютого Віар обідала з подругою, дизайнеркою білизни Ясмін Есламі. Саме тоді їй зателефонував Карл.
«Під цим же портиком я почула його голос востаннє».
Після смерті Карла Лагерфельда у лютому 2019 року перед Chanel постало питання наступника. Рішення призначити Віар стало для неї несподіваним. «На холодній терасі до мене підійшов Бруно Павловскі й сказав, що я зміню Карла в Chanel. Фраза пройшла крізь мене, не затримавшись… Якби це виходило від нього, це був би найкрасивіший подарунок. Це означало б, що він визнавав моє місце, що тридцять років поруч із ним не були невидимими, що робота в тіні має значення».
Згадуючи роботу на чолі модного дому, вона зізнається, що їй бракувало партнера для творчого діалогу:«Мені, ймовірно, слід було знайти собі напарника. Когось, із ким можна було б обмінюватися думками. Когось, хто захищав би мене, доносив би іншим мої думки, а мені — їхні».
У червні 2024 року Віар раптово залишила Chanel. За її словами, рішення було оголошено без тривалих обговорень: «Висока мода на піку. Фінансові показники ніколи не були кращими. Усе працює. Чому зараз? Чому саме так? Мій голос застряг десь між горлом і серцем».
Її особисті речі повернули наступного дня в коробках. Найбільше її вразила не лише втрата посади, а те, наскільки швидко система продовжила рухатися далі. Саме тоді народилася її найболючіша метафора — «антракт»: «Я — простір між двома актами. Антракт. Перерва».
Віар болісно сприйняла те, що її п’ять років на чолі Chanel могли бути стерті з історії бренду.
Водночас реакція команди показала їй, що її професійна присутність була значно більшою, ніж здавалося ззовні: «Мене оточують 150 людей, вони обіймають мене і плачуть… Ця раптова солідарність приголомшує мене майже так само сильно, як і сама новина».
Після звільнення Віар опинилася перед незвичною для себе проблемою — вільним часом. Тридцять п’ять років її життя було організоване навколо Chanel: «Це розлитий, тваринний страх людини, яка втратила сенс існування. Титул художнього директора Chanel був не просто титулом: він був призмою, через яку я дивилася на світ».
Тепер цієї професійної призми більше не було. Вона почала свідомо перебудовувати повсякденність: спорт, плавання, англійська, малювання, живопис: «Заповнюю дні, щоб не дати порожнечі заповнити мене».
Але водночас вона відкрила для себе те, на що десятиліттями не мала часу: прогулянки Парижем, кіно, театр, виставки. Її життя поступово перестало бути тотожним роботі. А призначення Матьє Блазі вона прокоментувала у книзі з поясненням, що вона більше не намагається втримати минуле: «Chanel із ним буде іншим. І це мене звільняє».