Мистецтвознавиця, кураторка та колумністка L'Officiel Online Катерина Рай поспілкувалася з Олександром Бабаком, художником, що цінує національні традиції, розуміє колір та відчуває характер українців. Наразі готується книга, що присвячена його новій серії “Місцеві”. Ця серія – ще одна частина великого проекту художньої реконструкції українського села, ще одна спроба привернути нашу увагу до головних цінностей, що бережуть націю від зникнення.
Олександре, чому село настільки важливе для України у ХХI столітті і чому воно варте такої уваги художника?
В першу чергу для мене важливе як для художника. Село – те, з чого все починалося – мова, відносини, мистецтво – як необхідність існування. Там зберігається все те, що ближче до ПОЧАТКУ, все, що оточує і що художньо осмислене людиною. Якщо порівнювати з містом, мені це легко – я киянин, то, звісно, у селі простіше сприймаються люди. Близькість до природи: ми всі з неї вийшли. Тут зберігаютьcя початкові традиції співіснування, сенси існування взагалі. Саме тому для мене воно важливе. На відміну від міста, в якому губишся. Місто – це еклектика у всьому: починаючи з архітектури і до відношень між людьми. Тож для себе я вибрав те, що мені ближче, – це село.
Чому село сьогодні вмирає і що зробити, щоб цього не відбувалося?
Цивілізації зникають, так і села інколи зникають – нічого з цим не поробиш. Якісь, більш придатні до існування, території розростаються, щось менше гине. Це природний процес, хоча він і породжує почуття жалю. Люди йдуть звідти, бо нема інфраструктури, нема зручностей для життя. Треба зацікавити, створити умови. Цим варто займатись на державному рівні. Поки що державі це не потрібно. Можливо, колись візьмуться за розум. Село як явище ще існує. Просто є діапазон – від занедбаних до тих, що процвітають. Проте є і такий феномен, як покинуті села. Власне кажучи, коли я потрапив на Полтавщину, то був дуже здивований – здавалося б, на такій квітучій землі і села мають бути квітучими, але там є й такі, які вже припинили своє існування. Відвідавши їх, художник, на мою думку, не може не висловити свої почуття.
От я і вибрав для своїх художніх досліджень таке село на Полтавщині. Воно називається Лейкове. З ним працюю уже понад 30 років. Мешканці ж полишили його, найімовірніше, ще років за 10 до мого з ним знайомства. Упродовж цього часу я спостерігав за змінами, станом руйнації села як об’єкту, покинутого людьми. Навіть протягом року покинута будівля помітно занепадає. Вона помирає, як будь-який живий організм. Матеріал, з якого зводиться традиційне сільське житло, – це глина, і знову, природно, він йде у землю, зрівнюється з поверхнею, і лише незначний рельєф нагадує про колишнє існування. Тепер, коли минуло майже півсторіччя, природа поступово бере своє. На місці з колишнім інтенсивним сільським життям нині звичайна галявина посеред лісу.
Ти кажеш про витоки, про те, що село – це початок і резервуар різноманітних сенсів, а які саме сенси ти знайшов, працюючи над цією темою?
Дивлячись на хату, наприклад, легко порівняти її з образом самої людини. Це організм з відведеним в ньому місцем для їжі, любові і віри – модель самого себе. При всій однотипності житла всередині обов’язково зберігається його індивідуальність – хочу сказати, якщо взяти сільську хату з її побутовим начинням, можна не лише скласти уяву про людину взагалі, але й реконструювати образ конкретного мешканця до портретної подібності. Тобто сенс моїх досліджень – у художньому осмисленні того, з чим працюю.
А які цінності, на твою думку, помирають разом з селом?
Хотілося б, щоб мова залишилася. Бо мова живе, здебільшого, на цих “сільських узбіччях”, а не на міських проспектах. Мову все ж таки береже село.
Дуже цікавий був проект з серій художніх реконструкцій села. Ти знайшов фотографії колишніх мешканців і робив з них серію портретів на прозорих плівках. Що це за люди?
Початок цьому проекту дали фотографії, віднайдені у цьому ж селі Лейкове. Я не знаю, які долі цих людей, але, враховуючи давність часу, беру сміливість думати, що, можливо, і не всі з них нині живі. Скоріше навіть певно, що не всі, адже на цих фото люди вже не молоді. Справді, з цими образами ми захоплено творчо працювали. Збільшені до реальних розмірів людини, надруковані на прозорих плівках, вперше вони експонувались у виставкових залах Спілки художників. Фотографії були розміщені в просторі на відстані від стін, тобто якщо глядач проходить поряд, то потрапляє в поле зору через цю прозору річ, два образи збігаються – створюється життя.
І діалог.
І діалог. Таке рішення теми пропонує багато варіантів для сприйняття – своєрідний діалог у часі.
А можна сказати, що деякі проекти, пов’язані саме з дослідництвом села, – це певна утопія? Ти реконструюєш утопічний стиль життя, до якого вже ніколи не повернешся…
Є таке. Це момент суму.
Ти був у селах Європи?
Бував, проїздом.
І які в тебе враження?
Якщо чесно, я не зміг би жити в таких селах, дуже все прибрано (сміється). Я люблю, коли так: вийшов, десь закінчується твій наділ, але ти лише знаєш де, бо там далі краєвиди і нема парканів, вони дуже умовні, як і межі між ділянками, в кожному разі візуально.
А який він, характер українця?
Такий, я думаю, більше споглядальний. Що до себе, можу сказати, я здаюся розважливим і дещо повільним, але коли доходить до роботи, то абсолютно змінююсь. Дуже швидко намагаюсь зробити ту річ, над якою працюю, зафіксувати той момент, який мені сподобався. Ця робота лишається без усіляких поправок. Я не торкаюся її, щоб залишилися ті відчуття, заради яких я починав малювати, заради чого зупинився саме в цьому місці і в цю хвилину. Для мене це принципово. Було б нелогічно розтягувати задоволення від малювання на години, щоб там уже не лишилось нічого живого. Уже потім, переглядаючи в майстерні і зауважуючи деяку некомфортну окові кострубатість та неохайність – природний наслідок експресивного письма, – заново переживаю той стан і впевнююсь у своїй правоті. Для себе впевнений: саме так варто працювати на природі. Не силувати себе, намагаючись робити зрозумілу всім схожість.
Якщо говорити про українське село, які характеристики ти дав би йому?
Характеристика села – це в першу чергу люди, їх вдача.
Чи впливає село на розвиток сучасної української культури взагалі?
Можливо, і впливає. Хоча б збереженням давніх традицій – від дохристиянських і до християнських, вони тут переплетені доволі щільно. Цьому зараджує, я думаю, особливість вдачі. Люди в селі дуже самовпевнені. Наприклад, кияни більш гнучкі в цьому плані, інколи приймають іншу точку зору. А тут вважають, що правду вони вже знають і треба робити так, як вони собі це розуміють. Селяни неохоче приймають зміни, перелаштувати їх на інший лад важко. І це добре. Ну і, звичайно, всі філософи. А як інакше? Пастухи, наприклад, цілий день на природі, зверху небо, навкруги краєвиди, є час – звичайно, це спонукає до роздумів. Люди цікаві.
Зараз художники, особливо молоде покоління, бояться бути фольклорними, бояться бути занадто національними. Вони тяжіють до глобалізації та рівняються на західноєвропейських художників, не дуже замислюючись над тим, щоб зберегти свої традиції. Чи ти погоджуєшся з цим?
Насправді, я і сам не дуже “фольклорний” – в сенсі прямого цитування народного. Я не копіюю народне. Я обираю для цього іншу, свою мову. Хоч і перебуваю багато часу в селі, та все одно споглядаю його ніби з відстані. Я впевнений, що є автори, які серйозно займаються традиційним народним мистецтвом. Для себе ж вважаю, що дуже прямолінійно трактувати фольклорне – надто простий хід. Можливо, ми цим перехворіли, можливо, хворіємо і досі.
Що для тебе є національні традиції?
Хоча б взяти відчуття кольору, його формує середовище, в якому мешкаємо, природа, яка оточує. Знову ж таки, повертаємось до села. Я думаю, художник, який знайомий з цим середовищем, просто не може обійти його стороною. Взагалі, в цьому питанні я довіряюсь почуттям. Сформулювати їх словами дуже важко.
Поговоримо тепер про проект "Місцеві". Наскільки мені відомо, триває підготовка каталогу, присвяченого цьому проекту, який ти створив у Каневі в резиденції “Червоне Чорне”. Це та сама ідея, просто трансформована в новий проект і покликана дослідити жителів села?
Так, тут є певний відгомін. Я потрапив сюди, на околицю Канева, як запрошений учасник до арт-резиденціі. Поряд знаходиться невеличка сільська вуличка. З п’яти садиб, які там розташовані, тепер лише одна живе своїм повноцінним сільським життям. Доля цієї місцевості в дечому співзвучна моїй темі колишніх досліджень. А ще початок моєї, от уже трирічної, роботи в цій резиденції співпав з початком війни, і це, зрозуміло, не могло пройти осторонь моїх думок, моєї роботи.
А що ти шукав в обличчях місцевих людей?
Та нічого не шукав. Які вони є – такі і є. Я лише їх фотографував і трошки додавав через iPad (там є простенька функція для малювання) чогось свого. Використовуючи її, позбавляю ці фото, на мою думку, зайвого. Щоб усе відповідало конкретній людини, її характеру. Хоча і бачиш когось вперше та декілька хвилин, однак враження від зустрічі лишається. Більшою мірою, я позбавляю ці портрети оточення, замальовую фони, і образи потрапляють у таке собі аскетичне середовище, без зайвої лірики гарних краєвидів. Краєвиди ж я виношу окремою темою, вони у мене існують поряд. Роз'єднуючи, тим самим підкреслюю значимість одного і другого. Середовище – пейзаж –важливе для рішення портретів місцевих жителів. Адже спочатку було місце. Про це говорить корінь слова – місцеві. Місце формує людину, її типаж, вдачу, відносини.
Це завжди простежується у твоїй творчості…
Так, намагаюся це робити.
А чому?
Бо те, що слугує тлом і його надміру, відволікає від головного. Від рельєфу обличчя: зморщок, характерних рис, очей. Тому я умисно позбавляю свої роботи спокус відволікатися. До речі, з таких же міркувань ніколи не зображаю людину у пейзажі – навіть невеличкий натяк на фігуру відразу зосереджує увагу на собі.
Ти вважаєш, що мистецькі проекти здатні спонукати людей замислитись над долею села в Україні?
Важко сказати. Насправді оптимізму в цьому мало. Мені просто хочеться створювати, показувати, а далі – як станеться. Я лише провокую думки, а не проводжу туди електромережу, наприклад. Це лише художня реконструкція, а не еквівалентна заміна речей.
Чи продовжуватимеш ти працювати над темою села?
Я не мислю собі іншої теми, мені це надзвичайно цікаво. Щоразу по закінченні чергового проекту знаходиться нова ідея, я захоплююсь – і робота триває.