Мине рівно сорок років, і цей молодик переживе нове народження, справжнє народження свого «Я». Фільм «Тіні забутих предків», присвячений столітньому ювілею Михайлу Коцюбинському, буде закінчено і незабаром вийде на великий екран. Геній Параджанова народиться у вересні 1964 року і залишиться безсмертним і вічним, на відміну від того першого Параджанова, тіло якого не витримає катувань долі та відкидання системи.
«Тіні забутих предків»
Молодого студента, який постав перед комісією на випускних іспитах ГІТІСу, було відзначено самим Олександром Довженком і зараз же запрошено для штатної роботи на Київську кіностудію. Вісім років та сім фільмів нічого особливого світу не явили. Самобутня поетична та кінематографічна мова поки не створена, талант не розкритий, час і плівка витрачені даремно.
Унікальний шанс – перший за всю кар'єру режисера – з'явився, коли керівництво кіностудії готувалося до ювілею українського класика Михайла Коцюбинського та запропонувало Параджанову розпочати екранізацію його повісті «Тіні забутих предків».
Майстер дуже серйозно поставиться до підготовчого та знімального процесу створення картини. Задовго до зйомок він поїде у серце Гуцульщини – село Верховина, збиратиме матеріал для картини, знайомиться із традиціями та обрядами місцевих мешканців. Він довго виношуватиме в собі сцени фільму, замальовуватиме кадри і збиратиме реквізит! Пізніше він нікому не дозволить господарювати у картині, навіть найвищим чинам, від яких залежала доля фільму та його персональна життєва та творча дорога.
Режисер стояв на порозі створення нового кінематографічного погляду! Все те, що довгі роки таїлося всередині майбутнього генія, отримало можливість вийти назовні. Самобутність та інша візуальна мова з «ювілейної» картини зроблять світовий шедевр – без перебільшень! Параджанову вдасться не просто увійти в матеріал, а нескінченно розчинитися в ньому, він ніби зуміє розгадати таємний код дивовижного гірського народу – гуцулів! Режисер перейметься глибокою симпатією до героїв повісті, покохає їх, увійде в історію, культуру, обряди та такий близький йому фольклор! Зрозуміє сакральну філософію українських горян. Сценарій ще зазнає певних змін, але мети буде досягнуто – світові з'явиться найкращий український фільм!
Ця картина стане фундаментом розвитку персональної кінематографічної мови режисера, стане опорною точкою для багатьох подальших кіношних експериментів Параджанова. Головне - він зрозуміє, як необхідно працювати з матеріалом, винайде спосіб сфотографувати на кіноплівці невловимі речі! Немов художник, він буде вибудовувати кадр і композицію, фарбувати гори або дерева в синій колір, якщо камера не матиме необхідної передачі кольорів. Використовувати виключно історичний, живий та «дихаючий» реквізит.
Запрошувати на всі сцени фільму не лише професійних акторів, а й місцевих мешканців, і не переламувати їх заради сценарію, а навпаки – дозволяти їм жити у кадрі безпосередньо та звично. Параджанов вигадуватиме складні конструкції для руху камери в одному фільмі, а в наступному зніматиме абсолютно статично, але при цьому приводити в рух все, що вміститься в цей статичний кадр.
Це було кінематографічне народження режисера.
«САЯТ-НОВА, РОЗПОВІДЬ ПРО ВЕЛИКОГО ПОЕТА», АБО «КОЛІР ГРАНАТУ»
Після фільму «Тіні забутих предків» Сергій Параджанов вже ніколи не повернеться до своїх кінематографічних джерел, він глибше увійде до «поетичного кіно» і залишиться в ньому до останнього знімального дня свого життя.
Роботу над картиною «Київські фрески», наступноЇ після «Тіней», буде припинено. Параджанова усунуть від знімального процесу і більше ніколи знімати на Київській кіностудії не дозволять. Метафоричність та самовільна інтерпретація військової теми дозволить верхівці від культури провести кінематографічний трибунал над творцем.
Все, що не вдалося досягти у «Київських фресках», знайде вихід у картині про вірменського поета Саят-Нова, але Параджанов буде змушений залишити Київ. Режисер зрозуміє, що втрачати тепер нема чого, і це остаточно розв'яже йому руки і дозволить сміливіше діяти. Картина розповідає про життя поета, використовуючи лише засоби візуального ефекту.
Вуста будуть беззвучні й німи, але душевні переживання героя виявляться в образах, виразі очей та палітрі чуттєвих сцен. Картина порушить глибинні філософські питання: народження і смерть, любов, шлях реалізації дару, вибір між плотським і духовним, і все це – «параджанівським» способом. Метафоричність та етнографічність із цього часу займе центральне місце у режисерському підході.
Картина, задумана режисером, так і не побачить світ.
Параджанова звинуватять у порнографії та містицизмі, змусять прибрати зганьблене ім'я поета з назви картини, плівку вилучать, фільм, знятий однією лінією, розділять на новели, і доручать монтаж кінотеатральному режисеру Юткевичу. В обмежений прокат картина вийде за назвою «Колір граната».
Мине близько сорока років, і з темних глухих підвалів «Арменфільму» виникнуть епізоди картини, що дивом збереглися. За своїми спогадами їх змонтує асистент режисера Левон Григорян і випустить телеверсію цієї картини під назвою «Спогади про Саят-Нова», присвячуючи її видатному режисерові.
СХІДНА КАЗКА «АШИК-КЕРіБ»
Сергій Параджанов переживав своє третє народження, коли закінчився останній термін перебування у в'язниці, який забрав останні сили, але не самобутність та яскравість таланту. У розбитому хворобами тілі все ще палав східний вогонь і нескінченна дитяча пустота. За роки ізоляції в неволі Параджанову вдасться відкрити в собі талант художника та колажиста. Після звільнення режисер повернеться до свого батьківського дому – тепер уже у Тбілісі і, не маючи роботи, весь вільний час створюватиме колажі та тематичні інсталяції, що підтримуватиме його творчі сили. Будинок він перетворить на салон, що гостинно приймав весь світ західного кіно, моди та літератури!
Свій останній фільм Сергій Параджанов присвятить другові – знаменитому Андрію Тарковському, якого не стане у грудні 1986 року у Парижі. Він не лататиме дах і в момент дощу представлятиме сцени з фільму Тарковського «Дзеркало», зворушливо сумуючи за другом і одночасно віддаючи данину таланту. Параджанов не зможе з ним попрощатися та проводити в останній шлях. Фільм "Ашик-Керіб" стане його прощанням і наблизить самого Параджанова до закінчення земного шляху. Картина вийде яскравою, тріумфуючою, але нескінченно трагічною. Так і сам Параджанов не міг уявити собі безхмарного та нескінченного щастя, завжди приходили поневіряння та втрати. Сергій Параджанов згорить за рік від раку легень, повністю повторивши трагічний догляд свого друга Тарковського.
Нескінченний внесок Параджанова у світове кіномистецтво складно переоцінити та оскаржити. Сергій Параджанов в основу фільму завжди вкладав ген народу, нації, історії, героя чи сюжету. Тому й прозвали його геніальним.