Архітектор Михайло Будиловський живе в старому зеленому районі Чикаго – субурбії Гайленд-Парк. Над його будинком із двосхилим черепичним дахом розкинулася висока північноамериканська ялина. На противагу традиційному екстер’єру дому його інтер’єр зберігає атмосферу mid century modern зразка 70-х. Залите світлом вільне планування, натуральні матеріали слугують тлом для колекції яскравих дизайнерських стільців та блискучого чорного роялю дружини Михайла – Світлани. 1978 року, напередодні нового витка Холодної війни, подружжя Будиловських вирішує різко змінити своє життя. Вони емігрують до США та назавжди залишають Радянську Україну. У Чикаго Михайло робить стрімку кар’єру в офісі архітектора-зірки постмодернізму Гельмута Яна. Сьогодні його американські роботи представлені в експозиції Чиказького інституту мистецтв. Але на центральній стіні оселі Михайла висять дбайливо зібрані під скло його об’єкти київського модернізму: Національна бібліотека України для дітей, комплекс нових корпусів університету імені Тараса Шевченка, Київське державне хореографічне училище та, звісно ж, знамениті житлові будинки «кукурудзи» на Оболоні.
Михайле, об’єкти вашого авторства входять до скарбниці іконічних будівель модернізму України. Поговорімо про «радянське», адже ця течія стала надзвичайно популярним явищем. І водночас чи існує дискусія про коректність узагальнення всіх різноманітних модернізмів під одну рамку радянського? Архітектура, яку ви проєктували в Києві, є радянською?
Невже вона могла бути того часу іншою? Радянський період – радянська архітектура. Річ ось у чім – тоді все фінансувалося державою, субсидувалося вищими органами влади. У СРСР не було індивідуальних замовлень і не було приватної власності. Як наслідок – архітектура була одноманітна. Держава висувала свої програми, свої вимоги – і все це не працювало. Згадаймо типову архітектуру – суто тимчасове розв’язання проблеми. Ніякого майбутнього в неї не було. Хіба може місто бути все однакове?
Однак якщо за певну ділянку відповідала високоосвічена, тямуща людина, то вдавалося зробити те, що ви бачите на цій стінці (показує на свої роботи). Універсам на Оболоні, наприклад (зараз реконструйовано в супермаркет «Велика кишеня», – прим. ред.). Замовник від Київського міськкому прямо мені сказав: «Я нічого не розумію, що ти там понароблював, але я тобі довіряю». Йому вистачило тями довіритися професіоналу. Не було б його – не було б універсаму. Адже видали розпорядження «провести» проєкт, розроблений у Москві. Це був темний, одноповерховий сарай – дуже понурий. Я на це навів як приклад Бессарабський ринок, споруджений у 1912 році. Будівля заввишки п’ять-шість поверхів має єдиний внутрішній простір, залитий сонцем і повітрям, і в ній триває торгівля з 1912 року донині. Я говорю: «Ось — форма радянської торгівлі, а не ці універсами». І він, використовуючи свій вплив, домігся дозволу на індивідуальний проєкт, що неймовірно складно без серйозних зв’язків, енергії та всього іншого. Ідея мого плану мала схожість із задумом Бессарабського ринку. Лишень там архітектура класична, а тут – модерна.
Ви закінчили Київський інженерно-будівельний інститут (КІБІ) у 1953 році. Окрім вас, в Україні відомо багато його випускників: і Наталія Чмутіна, й Авраам Мілецький, і Вадим Гопкало, і Євгенія Маринченко. Чи вплинув хтось із викладачів КІБІ на вас? І що ви загалом думаєте про радянську архітектурну освіту?
Із тих, кого я запам’ятав, особливо контрастно виділявся лише Йосип Каракіс. Він викладав у мене архітектурне проєктування, консультував щодо курсових проєктів. Йосип Юлійович був педагогом «старої школи»: винятково освічена, інтелігентна людина, сповнена інтелекту, що було на той час рідкістю. Решта – так звані висуванці – це такі молоді комуністи, яких взяли на викладати, проте знань вони мали ось стілечки (показує 1 см і сміється). Вони не могли нічого передати студентам, бо самі були «нульові».
Натомість Каракіс здобув зовсім іншу освіту: середню – ще до революції, вищу – за НЕПу. Вважаю, що дореволюційна форма навчання глибша, а за радянської влади вона деградувала повністю. Освіта контролювалася партійними органами: люди потрапляли на викладацькі посади завдяки своїм партійним заслугам, а не знанням чи професійним якостям. Звичайна радянська система! Її характеризувала здатність погіршувати все до неї дотичне, та й сама вона була схильна до деградації та розпаду.
Ви один із небагатьох архітекторів, які можуть одночасно похвалитися практикою і в США, і в СРСР. Знайомі з роботою як у великому американському офісі, так і в великому радянсько- му проєктному інституті. Як усе почалося, як ви потрапили до Київпроєкту?
(Київпроєкт – один із провідних проєктних інститутів СРСР. Заснований у 1937 році на базі київських архітектурних майстерень. З робіт архітекторів Київпроєкту складається міський ландшафт Києва другої половини ХХ століття. Переживши кризовий період, Київпроєкт втратив свою основну будівлю на Богдана Хмельницького авторства архітекторів Вадима Огура та Валентини Козлової, – прим. ред.).
Через Куйбишев (сміється). Одразу після захисту диплома мене розподілили до цього міста (нині Самара, РФ, – прим. ред.). Мій дипломний проект – Куйбишевська теплова електростанція. То- му, мабуть, у Куйбишев мене й розподілили (сміється). Може, з іншої причини...
Головою екзаменаційної комісії був головний архітектор Києва Анатолій Добровольський. Тоді вперше перетнувся з ним. Звичайно, я знав, що він головний архітектор міста, але жодних персональних стосунків не мав. Він зацікавився моїм проєктом. Річ у тому, що інші студенти працювали ще в класиці. Лише я один подав ескіз не в класичному стилі, а радше в модерному, і досить сильний порівняно з роботами інших студентів. Мене повинні були залишити в Києві: адже набагато слабших за мене випускників розподілили в київські організації. Тому Добровольський і обурився, коли дізнався, що мене скеровують до Куйбишева. Він спустився зі сцени, підійшов до моєї мами, привітав її із захистом сина й сказав, що намагатиметься мене «витягнути». Цей чоловік дійсно написав листа до Міністерства сільського господарства з проханням «відпустити» мене й обіцянкою наступного року надіслати двох інших людей натомість. Ті, звісно, не відповіли навіть на його лист. Тоді Анатолій Володимирович написав: «Кидай усе й приїжджай до Києва». Я приїхав. Пропрацював десь два місяці в Київпроєкті й раптом – виклик до директора. У кабінеті сидять двоє в цивільному, одразу все стало зрозуміло. Директор мені каже: «Тобі доведеться повернутися до Куйбишева, але ми домовилися, що тебе не каратимуть». А за дві години він знову викликає й каже: «Ти знаєш, посидь удома кілька місяців і, думаю, якось домовимося». Вони справді домовилися через вищі органи, і я залишився. Таким чином, пропрацював у Київпроєкті 25 років і 20 років тут, у Чикаго. Виходить, за все життя здійснював діяльність лише в двох «фірмах», хоча в Америці це рідкісне явище, люди втрачають роботу дуже швидко. Особливо, коли відбувається рецесія, яка найбільше впливає саме на архітекторів. У такі періоди будівництво – zero, й архітектори сидять, згорнувши руки.
Коли ви переїхали до Чикаго й опинилися в зовсім іншій культурі проєктної справи, які відмінності для себе виділили порівняно з радянським проєктуванням?
Йдеться про те, що тут залежиш від приватного замовника, не від держави. Тому взаємини архітектора із ним є більш гнучкою формою спілкування, ніж це було в Союзі, коли влада виступала клієнтом. Уявіть, існував лише один замовник – держава! Субсидувала, платила лише вона! Іноді траплялася прогресивна людина, якій органи довірили будувати, а що, коли натрапив на регресивну? Тоді ти нічого не міг робити!
Наприклад, мій проєкт виграв конкурс на нові корпуси університету імені Тараса Шевченка (напроти Національного комплексу «Експоцентр України», – прим. ред.). У цьому ВИШі була дуже регресивна людина – ректор. Він не сприймав модерної архітектури як такої. Але Університет не мав власних сил, аби контролювати будівництво таких великих об’єктів, тому за процесом наглядав ЦК (Центральний комітет Комуністичної партії України, – прим. ред.). А в цьому органі, на щастя, сиділа дуже прогресивна людина. І коли в ЦК мало відбутися затвердження проєкту будівлі, ректор привіз туди зовсім інший ескіз, розроблений у проектному інституті Діпромісто. Тож цей прогресивний чоловік заборонив йому навіть і близько підходити та виставляти свої креслення. І на ЦК затверджувався лише один проєкт, який виграв за конкурсом, – мій.
Що ще обмежувало архітекторів у радянський період?
Обмежувало те, що у владі, яка фінансувала цю справу, сиділи люди тупі, байдужі абсолютно до всього.
Виходить, проблема в особистому факторі, на місцях?
Це особистий фактор, народжений системою. Саме вона породила цих людей. Але в будь-якій структурі є прогресивні представники. Такими в моїй практиці були державні замовники на будівництві вже згадуваного універсаму на Оболоні та Дитячої бібліотеки (Національна бібліотека для дітей, вул. Януша Корчака, 60, – прим. ред.). Тодішня директорка бібліотеки Анастасія Кобзаренко перейнялася, хоча це не означало, що розуміла мій задум. Вона ж креслення не читала. Але ця керівниця довірилася моєму ентузіазму й завдяки її підтримці ми цю споруду збудували. Понад те, Анастасія Степанівна змогла «пробити» фінансування скульптурних виробів в інтер’єрі, а то великі на той час гроші.
У ваших проєктах часто використовується цегла: вона відкрита, іноді навіть палена, груба. Так, у житловому будинку на Дмитрівській (на площі Перемоги, – прим. ред.) масив стіни, гра фактур, кольори вражають. Однак цегла є і в проєкті Дитячої бібліотеки. Завдяки чому ці об’єкти можна було б зарахувати до регіоналізму.
Розкажіть, чому ви вирішили використовувати саме цеглу?
Я дуже любив цей матеріал, навіть не пам’ятаю відколи. Він натуральніший, природніший і недорогий — дешевший за мармур, граніт. З мармуру, граніту теж можна будувати красиво, однак цегла більш демократична. На жаль, бачив, що бібліотеку зараз розписали якимись малюнками, цеглинки розфарбували. Та хто ж так цеглиння розмальовує? Якщо її хотіли зробити більш «дитячою», то скажу так: це найжахливіше для закладу культу- ри – не піднімати людей на свій рівень, а опускатися до їхнього (сміється).
Напевно, вас можна назвати справжнім модерністом?
Так-так, я все життя намагався бути ним! Мені не раз щастило із довірливими замовниками, тож я міг впровадити цю модерну архітектуру. Не існувало б їх у моїй кар’єрі чи були б вони іншими людьми, я б ніколи цього не побудував. Вони – замовники: в їхніх руках гроші, в їхніх руках вплив. А я – виконавець.
Ви пам’ятаєте, як у Києві будувалося багато відомих нині об’єктів модернізму. Якби мали можливість надати одному з них статус пам’ятки національного значення, яку будівлю ви б виділили?
Меморіальний комплекс із крематорієм на Байковому цвинтарі за проєктом моїх друзів архітектора Авраама Мілецького та художників Володі Мельниченка й Ади Рибачук – це справжня пам’ятка! Ідея, композиція споруди, як вона організована, форми – сильна робота! Усе це ще й доповнювалося стіною з барельєфом із вулиці Байкової – тією, яку потім забетонували. Зараз без цього елементу крематорій збіднів, виглядає ізольованим. Але навіть із такою стіною загалом цей комплекс є абсолютно унікальним.
Чому її забетонували? Обивателі проходили повз, а стіна й образи на ній були дуже виразно зроблені: не в прямому реалізмі, а більш символічно. Юрма не розуміла цієї виразності, багато хто почав скаржитися. Й одного дня секретар ЦК Щербицький приїхав, подивився і дав вказівку все забетонувати. То був варварський крок із боку уряду. Якби заштукатурили, то можна було б легко розчистити, але бетон настільки твердий матеріал, що це дуже складна та дорога робота, навряд чи це колись вдасться... Це можливо, але коштує великих грошей, і лише поки Володя Мельниченко живий. Адже він може проконтролювати очищення, відновити те, що в процесі можуть пошкодити. Думаю, що один олігарх із достатнім рівнем культури міг би профінансувати таке розчищення. А якби не один, а два-три, то взагалі б проблеми не існувало. Коли б вони допомогли це зробити, то увійшли б до історії міжнародної архітектури.
(З 2018 року тривають роботи з реставраційного розчищення фрагментів барельєфу стіни під керівництвом Володимира Мельниченка, – прим. ред.).
Від олігархів та СРСР плавно перейдемо до капіталістичного Заходу. Архітектура соціалістична – що в ній такого, чого не було в капіталістичній?
Сталін вигадав тезу, ніби існує якась соціалістична архітектура, що якось відрізняється від капіталістичної. Твердження, яке абсолютно нічого не відображає, крім політичної ідеї. Якісь особливі функції? Якщо будуєш квартиру, то ти будуєш її з усіма вигодами хоч в Україні, хоч в Америці. Звісно, період НЕПу був сповнений утопічних ідей не тільки в галузі архітектури, а й в галузі побуту, життя загалом. Проте вигадування цих проти- лежностей «капіталістична архітектура» й «соціалістична архітектура» – абсолютно штучне. Так їх назвали для посилення боротьби між соціалізмом і капіталізмом.
У радянських архітектурних часописах іноді друкувалися закордонні проєкти. У пізньорадянський період щасливці мали доступ до передплати перекладних європейських журналів, деякі архітектори в певні дні могли їх подивитися в бібліотеках проєктних інститутів. Коли ви ще були в СРСР і вам траплялися ці «західні» проєкти, яка архітектурна течія вам найбільше імпонувала?
У 1960-ті, коли закордонні стилі висвітлювалися в цих журналах – безумовно, японський метаболізм. Але навіть тоді вся ін- формація проходила тільки через державні джерела: журнали, газети тощо. Ми мали дуже вузький отвір. У брежнєвський період зовсім припинили друкувати сучасну архітектуру, і західної вже там не було. Ми не знали, які рухи існували за кордоном, які зоряні архітектори тощо. Уже коли я приїхав сюди, то отримав широкий доступ не тільки до того, що будувалося в Америці, а й у всьому світі. В Союзі було закрите суспільство: ми сиділи і не знали, що там коїться довкола. Зараз це простіше: виходиш в інтернет і можеш усю земну кулю побачити.
Пам’ятаю, з СРСР американська архітектура, природньо, видава- лася мені прогресивнішою. У період Відлиги я дізнався про Луїса Кана. Але річ у тому, що в Америці одночасно співіснувало два напрями. Був модерн (modern architecture) і водночас у 1923 побудували Chicago Tribune Building у готичному стилі. Та я, як ви вже зрозуміли, не прихильник Chicago Tribune Building (сміється).
Ви, напевно, пам’ятаєте перші враження від США після переїзду з СРСР у 1978 році. І першим було саме Чикаго. Що, на вашу думку, відрізняє архітектуру Чикаго від архітектури Нью-Йорка, Лос-Анджелеса або якихось інших міст, у чому її неповторність?
Є в Чикаго одна унікальність – Lake Shore drive, що виходить на озеро Мічиган. У Нью-Йорку таких географічних умов не було. У Мангеттені будинки стояли суцільними коридорами, і, щоб трохи дати світла, запровадили закон, за яким верхні поверхи мали «розсуватися» згори. У Чикаго одній стороні міста пощастило – Lake Shore drive. Завдяки озеру вся його забудова виходить на парки. Був такий архітектор Деніел Бернхем. У 1910-ті роки він запропонував весь район, що межує з озером, зробити суцільним парком. На жаль, не все з його генерального плану вдалося зберегти. Наприклад, за задумом одна з вулиць, перпендикулярних до водойми, мала стати величезним широким і зеленим бульваром, забудованим будинками. Але її перетворили на звичайну транспортну магістраль.
Оскільки ми вже встигли поговорити про інтернаціональний стиль, а тепер – про Lake Shore drive, варто згадати і про Міса. Що ви подумали, коли вперше побачили тут будівлі Міса ван дер Рое?
Які будівлі? Хмарочоси? Подумав, що далі від павільйону Німеччини в Барселоні він не ступив ні на крок. Подумав, що ці величезні «скрині» викликають у мене мало інтересу й відразу порівняв із Корбюзьє, котрий пропагував ще більш крайні ідеї, але водночас побудував монастир і Капеллу в Роншані. Тобто, одна річ проголошувати наміри, а інша – їх реалізовувати. Корбюзьє як практик виявився дуже різноманітним. А Місу забракло, мабуть, таланту архітектора. Ну уявляєте, забудувати місто цими нескінченними «скринями», кому вони цікаві? Звісно, є Seagram Building у Нью-Йорку, проте зроблена з бронзи. Матеріал інший – і ось вже інша, «рафінована скриня». Та коли стали повторювати звичайні скрині, це набуло потворного вигляду. Добре, що ця архітектура не пішла далі за два хмарочоси. Хоча ні, там ще в центрі три й іще один десь.
Є ще той, який поруч із вашими улюбленими «кукурудзами» Marina City (хмарочоси-близнюки архітектора Бертрана Голдберга, збудовані у Ч икаго в 1968 році).
Це перший, так. Міс закрив ними «кукурудзи». Вони так гарно створювали водяну вулицю, а він узяв і заблокував її! Це вже щось говорить про нього.
Що саме? Міс закрив Marina City Бертрана Голдберга, а Міса тепер закрив Трамп зі своїм Tramp Tower. Це про відсутність діалогу з середовищем, так?
Абсолютно! Йдеться про те, що в Міса на всі ці будинки був один девелопер Герберт Грінвальд, який субсидував усі ці замовлення. Міс ван дер Рое дуже підходив цьому забудовнику, бо за копійки зводив ці скрині. Вони ж дешеві. Бронзою вже не користувався – тільки метал, скло таке інше. На щастя, забудували ними не все місто. А плани мали на все, та їм не дали. Здійнялася шалена критика проти їхньої «доктрини чорних коробок».
Ви вже багато десятиліть проживаєте в Чикаго і можете говорити про місто як представник місцевого ком’юніті. Крім Міса, яка, на вашу думку, головна містобудівна або міська проблема в Чикаго?
В Америці взагалі є одна серйозна проблема. У всьому світі є генеральні розробки, перспективні плани на десятиліття. Коли я був у Швеції, бачив там макет розвитку міста розміром із величезну кімнату. На ньому, наприклад, вказано висотність майбутніх будівель. Звичайно, позначено й комунікації, які повинні провести до нових споруд, а не просто залишити на когось. На жаль, в Америці дуже бояться так званих regulations. Американці буквально сповнені дикого антагонізму до будь-яких regulations. Але без них держава існувати не може. Ось уявіть собі країну без поліції. Що буде? Суцільна анархія, розумієте? А що таке поліція? Це своєрідні regulations. І в Америці немає таких планів розвитку міст і немає таких regulations. Міста ростуть стихійно. Ось девелопер має гроші й ставить хмарочос там, де не має його бути, й навпаки.
Я була на South Side. Мені здалося, у цьому районі багато проблем.
(South Side – історично район афроамериканців у Чикаго, одне з найвідоміших у США гетто, що утворився у повоєнний період відповідно до ліній державної сегрегації темношкірого населення. Має репутацію найкримінальнішого та найбіднішого району міста, соціально-культурні проблеми якого не розв’язуються десятиліттями. Вихідцями із South Side були різні знаменитості, зокрема, колишній президент США Барак Обама. Сучасна джентрифікація витісняє бідні кольорові верстви населення ще далі на південь від центру міста, – прим. ред.).
South Side – одна велика проблема, яку американці ніяк не мо- жуть розв’язати. В Америці школи субсидуються by real estate (за нерухомістю, – прим. ред.). Якщо будинок на South Side коштує, припустімо, 500 доларів і школа субсидується із цих грошей, то, по суті, шкіл там і немає. На такі мізерні копійки ці заклади існувати не можуть. Я вважаю, що всі мають однакове право на медицину та освіту! У всьому світі, крім Америки, ці галузі субсидуються державою. І водночас Америка найбагатша країна.
Я відвідала експозицію Чиказького архітектурного бієнале вже після того, як з’їздила на South Side. І здивувалася, чому молоді архітектори, урбаністи, міські мислителі зовсім не дивляться туди? Мені не вдалося знайти жодного проєкту, присвяченого South Side, проте я знайшла кілька про колишній соцтабір. Виходить, певною мірою, South Side ніхто не бачить?
Про те, що я вам розповів, і сам не знав ще рік-два тому й буквально випадково знайшов в інтернеті. Більшість населення уявлення про це не має. Держава, звичайно, в курсі. Але кого цікавить, що там діється? Вбивства нескінченні та інше! А ось чим вони спричинені? Ніхто не допитується! Адже загалом система тут по-своєму хороша, а що там на South Side погано – натовп не хвилює. А мене тривожить? Ні, мене ж усе влаштовує, адже в моєму районі школи хороші. Ще Альберт Ейнштейн у своїй промові проти расизму в Лінкольнському університеті сказав, що темношкірим допоможе вирішити це питання лише доступ до освіти. Якщо вони зможуть навчатися, як інші, усі ці вбивства самі ліквідуються.
Якщо помріяти: вам випала нагода розробити генеральний план Чика- го. Чи могли б ви розв’язати проблему South Side як архітектор?
Я нічого не зможу змінити, доки не буде переінакшена система субсидування. На папері нічого не вдієш. Я не можу забезпечити хорошими школами, хорошими лікарнями, а урядовці можуть. На жаль, архітектор нічого не може змінити, доки цього не переломить держава.
Отже, ми повернулися до того, з чого почали: наскільки великий вплив має державний чи приватний замовник на архітектуру. Але якщо замовник хоче те, що є неетичним і, водночас, не бажає того, що розв’яже проблеми, які бачить архітектор? Тоді паперова архітектура – це єдиний вихід для архітектора, щоб зберегти себе. Здається, це чекає на багатьох в Україні...
Абсолютно! Справді, архітектура вимагає величезних субсидій, капіталовкладень. І якщо вона не субсидується замовником, то нічого так і не станеться. Тоді все залишиться на папері. Хіба мало існувало «паперових» проєктів? Певна річ, можна нафантазувати. Але якщо немає чим субсидувати цю фантазію, вона й помре як фантазія. І це буде вже не архітектура, а папір!
Матеріал підготовлений за підтримки проекта «Енциклопедія архітектури України», реалізованого Urban Forms Center у 2020 році за фінансової підтримки Українського культурного фонду та Zagoriy Foundation.
Читайте також: