Чи є сенс у самореалізації, чи ж особистісний потенціал та його реалізація – така сама ілюзія, як і успіх? Чи існує різниця між людьми, які прагнуть, щоб їх почули, і тими, хто проживає життя, не замислюючись про внесок у зовнішній світ, керуючись миттєвою наживою, хвилинною пристрастю, інстинктом або тихо дотримуючись власного морального компаса?
У фільмі «Мотузка» (Rope, 1948) Альфред Гічкок ставив собі питання ідеального злочину і досліджував теорію вищості, рефлексуючи на теми, пов'язані з нещодавно завершеною Другою світовою війною і скоєними під час цієї війни злочинами проти людяності.
Герої фільму, чиї образи натхнені реальною історією двох студентів, які викрали і вбили заради спортивного інтересу підлітка у 1924 році у Чикаго й через вплив свого вчителя, захоплені ніцшеанськими теоріями про надлюдину, убили товариша. Після вбивства, заради остаточного утвердження в собі відчуття належності до категорії надлюдей, вони запросили пообідати до кімнати, де був труп, близьких убитого.
Уперше ідея ідеального злочину була озвучена письменником Томасом де Квінсі в сатиричному есе «Убивство як одне з витончених мистецтв». Цінність убивства в цьому есе розглядалася на підставі його відповідності критеріям: відсутність розкриття таємниці, відсутність видимих мотивів, суспільна значущість злочину та резонанс. Але головна цінність ідеального вбивства – воно має бути скоєне під орудою розуму, а не емоції.
Два товариші у фільмі убивають людину не заради наживи чи емоції. Вони вирішують утвердити себе як вищих естетів, як надлюдей, вільних від пут суспільної моралі, як уберменшів, чиє життя височіє над сірим існуванням обивателів. Їхній інтелектуальний розвиток еволюціонував в уявлення, що вони кращі за інших, а комфорт їхнього життя посилив ілюзію їхньої вищості над тими, хто їх оточує.
Але з кожною наступною хвилиною фільму ми бачимо, що наліт надлюдини з героїв стирається: вони поводяться нікчемно й слабко, видаючи себе й наближаючи до краху – розкриття даремного та безглуздого злочину, який не приніс нічого, лише відібрав єдине, що справді цінне, – життя товариша.
Чи аж так це відрізняється від ілюзії реалізації, якою живуть люди?
Ми, жертвуючи багато чим – часом із сім'єю, друзями, хобі, – створюємо ілюзію цінності своєї діяльності й вже після перших наших успіхів у ній ділимо людей на категорії. Ті, хто гірші, засуджуються або у кращому разі ігноруються. Ті, хто кращі, стають об'єктом обожнювання, їхньої компанії ми шукаємо, їхньої ласки запобігаємо.
У процесі внутрішнього діалогу людина приходить до раскольниковського запитання: «Істота я боягузлива чи таки право маю?» Це запитання людина ставить собі, звичайно, не в контексті ситуації, подібної до обставин навколо героя Достоєвського, проте результат відповіді на це запитання не менш драматичний.
Якщо людина усвідомлює, що вона «істота боягузлива», випадає зі звичного калейдоскопа подій, взаємного петінгу его людей з її оточення та звичних міжособистісних транзакцій, вона розпочинає довгий шлях до життя в реальному світі.
Якщо ж вирішує, що «право має», то, поглинута власною вдаваною вищістю, дедалі більше віддаляється від реалій, втрачаючи коріння, живе в ілюзії, яка руйнується як картковий будиночок, щойно дмухне легенький вітерець змін.
Ілюзії – це не щось помилкове: усі ми так чи інакше живемо в їхньому полоні, але що більше власних ілюзій ми зруйнуємо, то в більш реальному світі житимемо.
Реальний світ говорить нам: намагатися плюнути у вічність – марна справа. Ти не унікальний і канеш у Лету, як би не намагався себе реалізувати або бути почутим, і, як з головних героїв фільму «Мотузка», з ілюзії зовнішньої реалізації та успіху з роками дедалі більше сходить наліт обраності.
Ідеальне життя як ідеальний злочин. Людина, яка прожила ідеальне життя, не буде увічнена, як і та, яка вчинила ідеальний злочин, тому що не залишить слідів і не буде розкрита.
Той, хто проживає ідеальне життя, не намагатиметься вплинути на будь-що, крім себе, крокуючи шляхом розуму. Усвідомлений вплив на зовнішній світ вимагає суперечливих і складних рішень, заради яких часто необхідно йти на угоду з власною мораллю. Кожна така угода – створення чергової ілюзії, яка виправдовуватиме наш вибір, у якій ми обмінюємо золото душевного спокою на скляне намисто миттєвої наживи.
Читайте також:
Keep the balance: Обкладинка весняного номера L'Officiel Hommes UA