Полина Жеребцова — писательница-документалист, член Союза журналистов России, член финского ПЕН-клуба. Получила диплом международной премии им. Януша Корчака в Иерусалиме в двух номинациях (рассказ и документальная проза). В 2012 г. получила диплом премии А.Сахарова: «За журналистику как поступок». С 2013 года живет в Финляндии как политэмигрантка.
Маленький Янгол*
*Це оповідання перемогло на Міжнародному конкурсі ім. Януша Корчака 2006 року в Єрусалимі
З давніх-давен тут стоять п’ятиповерхівки. Їх поставили півколом.
Тепер із зовнішнього боку вони дуже розбиті, а в середині, у дворі, мешкають люди.
У нашому під’їзді троє: бабуся Віра з онукою Любусею та я.
І все. Більше нікого. Зате в інших будинках багато мешканців: в одному під’їзді чотири-п’ять сімей! З дітьми.
Моя сусідка Любуся – біленька. Вона сіроока. Кісок дівчинка не заплітає. Волосся вільно летить на всі боки і хвилею б’є в худі плечі. Напевно, як усі діти, вона любить морозиво й танці. Та хто цінуватиме всі ці порухи рук, блискотливі очі? Несподіване кружляння? Хіба що мутне розбите дзеркало?
Дівчинка часто застуджується й хворіє. Бабуся Віра ліків не визнає, відварює трави. «Пенсію затримують, а їсти хоч не хоч треба,» – промовляє моя старша сусідка. Нині вона посадила під своїм вікном цибулю і сказала, що там на грядці і я маю свою дещицю. Завжди ця жінка шукає собі роботу! Дивна якась! Щодня прибирає двір.
Мені – тридцять три роки. Я неодружений і безробітний. Малюки нашого двору розглядають мене мовчки. І лиш Любуся діймає запитаннями:
– Чого куриш? То отрута! А де твої діти?
Бабуся штурхає її й проганяє.
Дівчинка не сподівається на мої відповіді. Її дзвінке «Привіт!» повторюється разів двадцять на день. Ох! Набридла ж вона мені!
Та ось уже днів зо три не бачу маленьке базікало у дворі.
Вітаюся з бабусею Вірою:
– А де онука?
– Температурить, – зітхає бабуся.
Витягаю з кишені свою вечерю – бляшанку згущеного молока. Сусідка Віра хитає головою, дякує. Заходить до своєї кімнати.
Минає тиждень, другий… А у дворі порожньо. Люби не бачу.
Напрошуюсь до них у гості.
– Заходь, – погоджується старенька.
Здивовано дивлюся на вузький лікарняний диванчик. На ньому напівпрозора маленька фігурка, ніби вкутана невидимою ватою.
В руках у дівчинки – фотографії:
– Це мама, це тато, це Сашко, мій старший брат, – Любуся уважно дивиться на мене й мовчить… Чекає, що відповім.
– Не хвилюйся! Вони незабаром повернуться з біженців! – кажу я перше-ліпше, що спадає на думку.
– Ні, – хитає головю Люба, – вони були вдома. А літак у-у-у! Ми з бабусею встигли в підвал. Мама, тато і брат затрималися – брали з собою ковдри, їжу…
Смутний здогад налягає на мої плечі. Бабуся Віра не плаче, просто каже:
– Напряму поцілили. Я нікого не знайшла. Лише шматочки невістчиної сукні та ґудзики.
– Мені снився корабель прибульців! – втручається дівчинка. – Вони всі прилетіли на землю! Вогні! Так гарно сяють, рожевим і голубим!
Я киваю. Мовчки дістаю останні сто карбованців. Брешу, що заробив, плутаюсь, кажу, що повернули заборговану зарплатню.
За два дні Любуся померла. Зовсім непомітно, тихо, у сні.
Бабусю Віру забрала до себе її самотня подруга.
У своєму під’їзді я лишився сам.
Українською книжку переклала Оксана Думанська