Якби не журналістика, то я мав би свій поганий рок-гурт. А в старості – жив би в передмісті, вирощував квіти і все одно мав би поганий рок-гурт.
Я не люблю, коли людям байдуже. Тому іноді зі мною буває дуже важко працювати. Коли мені починає здаватися, що людині, яка щось зробила, було байдуже, у мене починають тремтіти руки. Нецікаво або вважаєш, що тобі недостойно платять, – не берись за цю роботу. Якщо ти вже взявся – вір у те, що ти робиш.
Українська журналістика перетворилась в прес-служби, які називають себе телевізійними каналами, та рекламні агенції, які видають себе за медіа.
The Village Україна – це не про lifestyle, це механічне медіа – city guide. Тут нема колонок. Кожна новина має нести механічну цінність для аудиторії. Сайт для і про людей, які живуть в Україні.
Я дуже радий, коли мені в коментарях пишуть: «Навіщо ви це написали?». Коли з’являється час, я пояснюю в чотири абзаци, у чому саме наш мотив і для кого це написано.
Не можна працювати для людей, яких ти не поважаєш. Дуже багато журналістів сприймають свою аудиторію як нерозумних читачів: їх треба навчити, просвітити, написати простіше та примітивізувати текст. Насправді аудиторія розуміється на багатьох речах краще, ніж ми.
«Фабрика футболу» Джона Кінга – книга, яка мене дуже сильно прокачала. Прочитав її тільки тому, що колись їхав з концерту DevilDriver у порожньому потязі метро, а навпроти мене сидів чувак в абсолютно неадекватному емоційному стані. Він не міг стримати переживань, а все тому, що соліст DevilDriver підписав старий примірник книжки Кінга. Тоді я подумав, що треба її прочитати. Вона дуже жорстка й агресивна, але кожне слово в ній стоїть на своєму місці.
Я паралельно читаю 6-7 книжок, відповідно, вони змішуються в мене у велику кашу в голові. Я чіпляюся за якісь моменти, а не повністю за книжки. Можу дозволити собі недочитувати. За це мене досі мучить совість.
Я червоним маркером в офісі на білій стіні написав фразу, яка мене колись зачепила: «Пасивні новини ведуть читача до відчуття, що він не може дізнатися правду».
Ми здатні пробачати набагато більше, ніж нам здається. Коли ти бачиш колишніх в’язнів Освенцима, які вітаються за руку з колишніми наглядачами СС, ти розумієш, як багато можеш простити ти і що всі твої проблеми нічого не значать.
Фільм про мене був би дуже монотонним. Хто найнудніший режисер у світі? Якби його зняли, то нехай би він був красиво знятий. Наприклад, Антон Корбейн (нідерландський режисер – ред.) міг би його зняти.
Київ живий. Цим він відрізняється від багатьох міст світу.
Коли я побачив очі людей, які приїжджають до Києва з інших міст, побачив, що вони горять, то зрозумів, наскільки тут багато всього відбувається. Просто ми цього не знаємо і не помічаємо, бо звикли.
Українській журналістиці не вистачає журналістики. Це явище, яке має виконувати дуже зрозумілі функції: інформувати, пояснювати, культурно розвивати людей та дозволяти їм комунікувати, а також дотримуватися двох базових принципів – об’єктивності та гуманізму. Все.
Частині мешканців Києва треба відмовитися від агресивного жлобства – зацикленості на власних потребах і ігнорування потреб інших.
У соціальних мережах я намагаюсь не писати того, що я не міг би сказати як журналіст.
Світ сьогодні – це передчуття, бо в наступні роки, я певен, все дуже зміниться. Це така нитка, на якій все висить і може провісити років 10, а може обвалитися через 15 хвилин.
Поблажливість – це погане, дуже зверхнє відчуття. Наче ти сидиш десь високо і даєш комусь право бути недосконалим. Людина, яка себе поважає, навіть не має дозволяти собі такого.
За останні роки я переконався, що міг би пробачити людям майже все, якщо вони розуміють свою помилку.
Текст: Настя Калита
Фотограф: Сергей Васильев