Півторатисячолітню Венецію вже давно ховають на дні морському всі, кому не ліньки. Втім, як справжня красуня і чарівниця, вона має у своєму арсеналі так званий «засіб Макропулоса» (згадаймо п’єсу Карела Чапека). Останні сто років він діє безвідмовно. Називається цей еліксир молодості Венеційська Бієннале – всесвітня художня виставка, що проходить що два роки за участі міжнародного журі й роботи обраного ним куратора. Це своєрідні художні змагання багатьох держав світу й найхаризматичніших митців.
Найвищою нагородою є Золотий Лев. Їх дають декілька:
— найкращій експозиції державного павільйону, – цього року отримав проект Вірменії, який був розгорнений у вірменському монастирі на острові Святого Лазаря;
— комусь з відомих художників за життєвий вклад у мистецтво, - у 2009 це були Йоко Оно и Джон Балдессар; А цього року — митець із Африки Ель Анацуі, а також куратор та арт-менеджер Сюзанн Гез;
— актуальному художнику – за найкращий проект, у 2015 це Адріан Пайпер;
— молодому митцеві або групі молодих митців – за креативнійсть й на перспективу, — дають Срібного Лева;
— отримують Золотого Лева й критики мистецтва, як от у 2007 Бенджамін Бухло…
Але отримати такого Лева шансів дуже небагато навіть дуже відомим і визнаним митцям та кураторам. Найбажанішою нагородою стає можливість заявити про себе, увійти в річище міжнародного сучасного мистецтва, поспілкуватися з колегами високого рівня професійності (бо на ВБ рівень представлених художників найвищий), отримати визнання.
Ці мистецькі перегони проводяться на венеційських островах, переважно вздовж Гранд канала, тобто, в самому серці Венеціі. А серце цієї чарівниці багате й загадкове. За сто двадцять років склад й насиченість чарівного засобу під назвою Венеційська Бієннале змінився кардинально, але тонізуюча дієвість його очевидна.
Поруч з прекрасними старовинними майстерно виконаними й емоційно насиченими художніми творами, що дуже щільно населяють це дивне місто, сміливо й парадоксально з’являються та демонструються нові, актуальні й дуже не схожі на класичні, притаманні Венеції твори. Цей контраст ніби біоревіталізація для втомленной шкіри прекрасного лиця. В старовинних палаццо, серед стін з вицвілими й напівзгнилими шовковими шпалерами, цвілими від вологи, що тягнеться з каналів, розписами плафонів стали вживатися, оселятися авангардні мистецькі твори. ВБ перетворилася на дуже серйозне, вагоме, престижне, амбітне змагання.
Глобалізація – біда й порятунок сучасного людства. І якщо технічні й технологічні стандарти об’єднують світ, то стандартизація культури знецінює та знеособлює життя. Тому ейфорія, пов’язана з цим феноменом минає і активно це проявляється в мистецтві. Про це все голосніше говорить сучасне актуальне. З цієї точки зору цікаво глянути на експозицію 56 Венеційської Бієнале. Тема величезної офіційної виставки цього року — майбутні світи, майбуття світу – « All the World’s Futures», заявлена і втілена куратором Okwui Enwezor.
В основній експозиції виявлена дивна одноманітність досить апокаліптичного світовідчуття й песимістичного погляду в майбутнє дуже багатьох митців різних країн, звичайно презентація цього погляду зумовлена кутом зору куратора Okwui Enwezor, який формував через роботи різних митців власне світовідчуття.
В Джардіні, в національних павільйонах був проявлений погляд на світ більш оптимістичний, там поруч з острахом чи розчаруванням бринить надія, а інколи продемонстровані роздуми, пошуки, рецепти… загадки, таємниці. Венеційська Бієнале такий престижний мистецький форум, що в нього вливається багато паралельних проектів різного рівня.
В старовинних палаццо по всій Венеції розкидані паралельні проекти великих фундацій, таких як Прадо та Піно, а також приватні експозиції.
У двох таких розкішних будівлях — в Палаццо Бембо та Палаццо Мора Культурний центр Європи демонструє цікавий проект «Personal Structures. Crossing Borders»- «Особистісні структури. Перетин кордонів». Організаційно його підтримав Глобальний фонд у справах мистецтв з низкою знаних кураторів. На виставці представлений широкий спектр художніх технік у яких виконані твори: відео, скульптури, картини, малюнки, фотографії та інсталяції. Участь взяли понад 100 художників, які походять з різних культур й представляють 50 країн. Теми, висвітлені ними в експозиції — Час, Простір та Існування подані з незвичайних, дуже особистісних точок зору.
Європейський культурний центр вже не перший рік поспіль організує паралельний проект, на який збирає когорту досить потужних молодих художників. Вони, зайнявши простір старовинної будівлі, наповнили її сильними візуальними втіленнями досить перспективних ідей. Так одним з потужних проектів, який привернув увагу професіоналів, став проект української художниці Зінаїди Ліхачевої «Чорне намисто».
В затемненій кімнаті на кількох прозорих полотнищах, розташованих один за одним на відстані півметра проектор висвічує статечну молоду жінку з великим, фантазійно зав’язаним білим очіпком на голові. Сам цей розкішний головний убір викликає в пам’яті й весільні дівочі вінки й святкові очіпки молодиць західної частини України, і важливу для багатьох народів світу тему покритої жіночої голови в заміжжі та в час присутності в храмі.
Сорочка моделі має такий крій і форму, що викликає асоціації з мережаним і вишиваним білим по білому строєм, наприклад, Полтавщини. Знаходиться фігура в якомусь космічному біблійному просторі, де клубочиться туман, де потріскана спрагла земля. Весь візуальний ряд проекту вирізняється стриманою монохромністю, але не безбарвністю.
Ця символічно вбрана молода жінка поволі, ніби виконуючи якийсь ритуал, одягає поверх довгої білої сорочки, низку за низкою, велике важке намисто. Воно зроблене з дерева. Намистини незвично великі, ще й такого нетипового для народного вбрання кольору – чорного; втім є і разки насиченого темного синього. Захоплення красою зображення й дії притлумлюється й драматизується магічною повільністю рухів героїні.
Дуже схоже на те, як вбирають наречену… Але наречену вбирають у червоні й різнобарвні коралі, а героїня відео- перфомансу повільно й медитативно одягає намисто чорного кольору. Його багато, воно починає бути схожим більше на ланцюги і пута, які смиренно й символічно приймає жінка і врешті нагадує обтяжену вантажем статую.
В усьому світі жінки люблять щедро прикрашати себе. У деяких народів чим більше прикрас, тим багатша, а значить щасливіша жінка. Багаті прикраси мають захистити їхню володарку символічно, магічно й матеріально. «Чорне намисто» містить у собі квінтесенцію цих звичаїв. І водночас, його колір – чорний і синій – змінює знаки-полюси: плюс на мінус. Це вже не прикраси, а кола долі, її шляхи й часові та просторові ознаки.
Чорне намисто…Такого в національних звичаях ми не знаходимо, але сама форма й зміст… Це художній жест сучасного митця й він виступає переконливим продовженням неписаних законів людського життя. Увесь образ і месидж проекту виріс з традицій, з народної обрядовості.
Драматичний контраст між білим вбранням і темними разками, які все ж таки прикрашають і навіть звеличують цю відсторонену задумливу жінку, котра з кожним одягненим разком намиста психологічно стає старшою, досвідченішою, мудрішою. Саме парадоксальний колір, як для ситуації вбирання нареченої, наповнює візуальною, формальною і, головне, – духовною інформацією..
На підлозі, довкруж прозорих екранів й далі по всій кімнаті, ніби зірвалися з нитки, розкотилися дерев’яні, чорні, гіпертрофованих розмірів намистини. Вони тепер виглядають великими шарами, які, потрапляють під ноги глядачеві, наче безпорадні загублені діти.
Тема лихоліття, втрат, тривоги й безнастанної любові…, а також проясненого погляду в майбутнє прозвучала серед коловерті думок, ідей та емоцій Венеційської Бієнале особливою чистою струною, без екзальтації. Такому чистому, подеколи пронизливому звучанню сприяла неподільна частина цього проекту — електроакустична музика непересічного українського композитора, музикознавця й філософа та експериментатора Алли Загайкевич.
Уміння робити синергетичні проекти — особлива риса таланту Зінаїди Ліхачевої. Їй даний саме такий синтетичний талант, коли гостро відчуваючи світ та його модуляції, вона вміє вловити найсуттєвіше, «витягти» головне, глибинне й образно артикулювати його. Як от і в цьому проекті «Чорне намисто», де постать статечної молодої жінки та її рухи нагадують постать Оранти (Пригадаймо мозаїчне зображення Божої Матері в центральній апсиді Софіївського собору). Це відбувається на певну мить і знову перед нами молода жінка, вже не юна наречена, напевне все ж таки молодиця, бо голова покрита. Її рухи статечні, поважливі й статура сильна.
Зінаїда Ліхачева вміє організувати простір мінімальними засобами так, що і у найменшому приміщенні, і у великому цей проект звучить монументально, залучаючи глядача до дійства, заворожуючи рухами й ритмами, проймаючи звучанням світла і музики.
Кілька шарів сітчастої тканини, що слугує екраном, з одного боку надають об’ємності, тривимірності проекції, з іншого, — ефемерності, трохи розфокусовує чіткість зображення, роблячи його схожим на фреску. Це наповнює додатковими смислами й алюзіями, долучає підсвідомість глядача, знайомого з європейською художньою традицією, до досвіду глибини століть. Нагадує про вічні теми любові, надії, віри й софійного (мудрого) їх переживання та збереження за будь яких часів та умов.
Звичайно, художниця має власну виразну громадянську позицію й події саме останніх років в Україні, зміни, що відбулися в країні й у свідомості співвітчизників, підказали їй цей проект. Кожен українець від дитини до старого вимовляють рядки Дмитра Павличка як іманентно властиву власній свідомості мантру: «Червоне — то любов, а чорне — то журба». У поезії-пісні йдеться про символіку вишиваного візерунку, а в проекті художниці ця тема зазвучала ще глибше й тому допомагає образному сприйняттю семантики кольорів властивій людству.
Для сучасного українця проект відтворює тему жалоби за втраченим й молитви за пораненими, поламаними, тими, хто воює й захищає. Він ніби уособив «подовжений», нескінченний гіркий час очікування тих, хто залишив рідну домівку, оплакування тих, хто залишив цей світ. Втім, проявлений сум глибокий та не екзальтований. Образ дихає гармонією, а звідси красою і силою духу. Нібито йдеться про біль сьогоднішній, а тема — вічна й «звучить» вона не апокаліптично, а філософськи. Пригадується біблійне про те, що «Всьому свій час, і час всякій речі під небом: час народжуватися і час помирати, … час розкидати каміння і час збирати каміння; … час війні і час миру».
Символіка кожної деталі проста й надзвичайно глибока. Її простота звернена до архаїчних форм й архетипових образів, а художнє вирішення – гостре, сучасне, — спрямоване на глибокі роздуми та асоціації з явищами, що існують в історії та культурі більшості народів світу.
Уособлені в прекрасному й елегійно драматичному жіночому образі, ідеї художниці зрозумілі й близькі кожному, хто має найменший культурний та духовний досвід. Мисткиня національно свідома українка, знайома з культурою рідної країни й водночас звернена обличчям і душею до цілого світу.
Перша презентація твору Зінаїди Ліхачевої «Чорне намисто» відбулася в Україні, в київській галереї «Ботега»восени 2014 року, а міжнародна презентація і визнання відбулися у Венеції, на весні 2015 року, в рамках участі в паралельному ВБ-2015, дуже вдалому й амбітному проекті європейських кураторів у старовинному палаццо Бембо.
Текст: Олеся Авраменко, Ph.D.in Art Criticism
