Продакшен FILM.UA разом із Українським Інститутом Історії Моди запустили проект "Спадок", у рамках якого публікують серію роликів, присвячених національному святковому вбранню. У цій серії детально показується, як саме українські дівчата прикрашали себе, які костюми носили та як саме їх вдягали.
Ми поспілкувались із Володимиром Щибрею та Ігорем Перевертнюком, колекціонерами із числа тих, чий одяг та аксесуари можна побачити у відео, та сфотографували деякі з найцінніших експонатів у їхніх колекціях.
«Писана» попружка ткана шовковими нитками
Івано-Франківська область, Косівський район, село Бабин
Кінець ХІХ – початок ХХ століття
Експонат із приватної колекції Володимира Щибрі
Як і де колекціонери знаходять традиційний одяг?
Переважна більшість експонатів відшукується у поїздках та експедиціях; в Києві та у великих містах, звичайно, є люди, що продають автентичне вбрання та прикраси, але те, що вони пропонують придбати, досить поширене в Україні, і здебільшого такі експонати у колекціонерів вже є. А їм цікаво те, що майже не відоме: приміром, у Ігора Перевертнюка в колекції є стрій з Луганщини – чи не єдиний такий стрій з приватних колекцій.
Якщо колекціонери їдуть в експедицію у нове місце, то спочатку розпитують людей про те, який одяг в принципі був у вжитку на цій території, а потім шукають старших людей, які готові показати цей одяг й або продати його, або принаймні дати сфотографувати. Інформацію про те, де взагалі може бути подібне вбрання, збирають по крупинках: у музеях, на виставках, у давній літературі.
Запаска парчева
Полтавська область, Лохвицький район, смт Лохвиця
Кінець ХІХ століття
Експонат із приватної колекції Юрія Мельничука
Ігор розповідає, що в селах вже, на жаль, немає культури автентичного одягу, для них він більше не має глобального значення. "Судячи із нашої практики, душевної цінності для селян ці речі не несуть", - додає він. Переважно люди навіть не розуміють, скільки цей одяг або аксесуари вартують насправді; є стереотипи, що все українське і цінне – це яскраве, вишите хрестиком, у квіточках. І такі речі, на думку селян, коштують набагато більше за “це все старе”, часто вишите білими нитками або геометричним складним малюнком - і що насправді є рідкісним і цінним.
Димка (мальованка) – спідниця полотняна, оздоблена вибійкою та вишивкою
Івано-Франківська область, Болехівський район, село Човгани
Кінець ХІХ століття
Експонат із приватної колекції Юрія Мельничука
Зв'язок українського автентичного вбрання із традиціями сусідніх країн
В плані автентичного вбрання нас багато чого поєднує із сусідами – приміром, із Білорусією та Прибалтикою – особливо, звичайно, на прикордонних територіях. На Поділлі та у Карпато-Дністровському регіоні відчувається близкість із Балканами, із румунами та болгарами, а у костюмах Топілля, що у Рівненській області, багато подібного до костюмів поляків. Але центр України мало чим схожий за костюмами з іншими народами - хіба що кроєм сорочок.
Отже, аналогів із сусідніми країнами у одязі у нас дуже багато, проте немає практично жодної подібності із росіянами. Володимир Щибря пояснює це тим, що між українцями і росіянами довгий час була незаселена територія Слобожанщини, і навіть коли цю область нарешті освоїли, українські та російські міста не були пов’язані шлюбами. "Ми їздили і в російські села Слобожанщини на експедиції і з’ясували, що до середини 20 століття росіяни з українцями практично не змішувались. Майже ніколи, - переконує Щибря. - А з іншими народами дуже важко іноді зрозуміти, де, скажімо, закінчується Україна і починається Білорусь.
Намисто камінне
Черкаська область, Чорнобаївський район, село Васютинці
Кінець ХІХ – початок ХХ століття
Експонат із приватної колекції Юрія Мельничука
Суто Україні - якщо судити за її центральною частиною - притаманний специфічний плахтовий матеріал, картата тканина, яку не використовували наші сусіди. Також із питомо українського - полтавські сорочки, які є унікальними з точки зору поєднання швів та композиційних рішень, і корсетки, нагрудне вбрання, що прийшло із Західної Європи, але подібну форму отримало лише у центрі України.
Баламути
Вінницька область, Тростянецький район
Кінець ХІХ – початок століття
Експонат із приватної колекції Юрія Мельничука
Коли починається історія українського автентичного одягу?
"Тканина з-поміж усіх історичних артефактів – річ найбільш нетривка, і дуже важко знаходити приклади її застосування", - пояснюють дослідники, додаючи, що ми можемо здогадуватись про те, що носили до 19 століття, лише за записами археологів, гравюрами та картинами. Звичайно, існують зразки тканин і більш ранніх періодів, але ними мало хто займається, і зробити будь-які конкретні висновки складно. Відповідно, дуже важко сказати, з якого періоду починається український одяг, але сміливо можна стверджувати, що найдавніші зразки вишивки існували щонайменше за часів Київської Русі.
Ґарда бісерна
Вінницька область, Літинський район
Перша половина ХХ століття
Експонат із приватної колекції Володимира Щибрі
Диференціація одягу: за областями, за віком та за приводом
За відмінностями у національному одязі виокремлюють три великі області: це північ, Подільська зона, Південно-Західна – Карпато-Дністровський регіон, і Центрально-Східно-Південна. Вони, у свою чергу, поділяються на дрібніші, бо раніше одна культура та один тип одягу об’єднували буквально 3-4 селища. На території одного конкретно взятого району могли існувати часом зовсім різні традиції. Таким чином вишивка, приміром, могла бути унікальною для одного селища, а загальнорегіональні ознаки – крій або колір – залишались одними й тими ж.
Як виходить, що традиція вишивки могла виникнути та зберегтися на території тільки одного селища? Володимир пояснює, що зазвичай, коли колекціонерам вдається знайти подібне село, вони припускають, що раніше це було місто із Магдебурзьким правом. Пізніше з певних причин населення зменшувалось, місто перетворювалось на село, а традиція зберігалась.
Дукач із бантом та з хрестом «яблучний спас». Срібний, оздоблений скляними скельцями
Луганська область
Середина ХІХ століття
Експонат із приватної колекції Ігоря Перевертнюка
На території Слобожанщини, у Східній Україні, жили переселенці, що були вихідцями із Полтавської, Чернігівської та Київської губерній; одяг та стиль, що виникли у них, з'явились саме на основі традицій цих трьох областей. А південь країни заселявся ще пізніше і завжди був великим промисловим центром, мав доступ до моря та жваву торгівлю - через це традиційний костюм там вийшов з ужитку дуже рано, ще на початку 19 століття.
Дуже велика різниця існувала між повсякденним та святковим вбранням: буденний костюм – це, як правило, мінімальна або й зовсім відсутня вишивка, а святковий – це ошатно "зашиті" рукава, манжети та пазухи. Те ж стосується поясного та набедреного одягу. Також багато про що каже якість вовни, складність орнаменту та прикраси: так, на Полтавщині у свята жінки вдягали парчевий очіпок, а в будні – ситцеві, простенькі. Що важливіше релігійне свято, то ошатніше треба було вдягнутись, проте спеціального одягу на різні свята не існувало, хіба що на Різдво додавався ще й верхній одяг: свити, жупани.
Спідниця з домотканої вовняної тканини, оздоблена різнокольоровим тканим орнаментом
Чернігівська область, Городнянський район
Кінець ХІХ – початок ХХ століття
Експонат із приватної колекції Ігоря Перевертнюка
На західному Поліссі, у селах Білорусі й України, у Волинській і у Брестській областях існувало обрядове вбрання, яке вдягали свахи на весілля. Свахами були усі жінки з боку молодого та молодої. Їхні костюми були не вишиті, не ткані, а "апліковані". Також у них був дуже цікавий головний убір – з пір’ям, і його вдягали поверх намітки.
Існувала також вікова диференціація одягу – у дівчат дошлюбного віку і щойно одружених жінок було найсвятковіше та найяскравіше вбрання, найошатніше оздоблення, найскладніша техніка. А потім – що старше, то скромніше одягались: Ігор пояснює, що костюм старшої жінки, як правило, був все-таки не зовсім буденний, але дуже стриманий – і кольори темніші, і крій простіший.
Тайстра вишита із тканою ручкою
Чернівецька область, Заставнівський район, село Василів
Кінець ХІХ – початок ХХ століття
Експонат із приватної колекції Юрія Мельничука
Чоловічий одяг
Жіночого одягу збереглося більше, аніж чоловічого. Крім того, жіночий костюм довше зберігав традиційну форму: на фотографіях 20 століття ми бачимо, що жінки повністю одягнені у традиційний стрій, а чоловіки переважно позують тільки у вишитій сорочці. Втім, з чого все-таки складався комплект чоловічого одягу? Це вишита сорочка, широкі штани, пояс, чоботи, шапка і свита або кожух із домотканого сукна. Без головного убору здебільшого не ходили взагалі: влітку – бриль, а у інші пори року - шапки. У Центральній Україні сорочки були вже трохи видозмінені – з’явилась, приміром, манішка, хоча до того вони мали традиційний прямий розріз і вишивку по обидва боки від нього.
Хустка «на два роги», вишита занизуванням
Житомирська область, Новоград-Волинський район
Початок ХХ століття
Експонат із приватної колекції Ігоря Перевертнюка
Аксесуари
На Полтавщині, – тепер це Черкаська область – у селищі Вереміївка, раніше був великий осередок золотарства. У цьому селі та у сусідніх існувала традиція, за якою хрещений батько дарував доньці двадцятикопійковий дукач на 16 років. Але він був трохи меншим від повноцінного, наче дитячий. Дукачі взагалі вважались однією з найбільш вишуканих традиційних прикрас; їх зазвичай робили із монет – або рубля, або п’ятидесяти копійок, або двадцяти п’яти. На Поділлі також носили баламути – це скам’янілий перламутр, на Гуцульщині – венеціанські скляні намиста, вони ще називались писані пацьорки. В околицях Києва носили бурштин з гранями, і на Слобожанщині також носили бурштин.
Пояс тканий вовняними нитками
Івано-Франківська область, Снятинський район, село Русів
Кінець ХІХ – початок ХХ століття
Експонат із приватної колекції Юрія Мельничука
Плахта ткана вовняними нитками
Чернігівська область, Куликівський район
Кінець ХІХ – початок ХХ століття
Експонат із приватної колекції Володимира Щибрі
