13 листопада Всесвітня організація охорони здоров’я проголосила Днем незрячих, аби привертати більше уваги до проблем людей, які втратили зір. Ми створили спецпроект, герої якого мають порушення зору, але успішно займаються улюбленою справою і досягають професійних висот. Спортсменка, музикант, програміст і бібліотекарка розповіли L’Officiel про своє навчання і роботу, про життєві перешкоди і їх подолання, про свої мандри, про віру в себе, про своє натхнення і мрії.
Віта Олексюк
Майстер спорту України з тріатлону
У школі через проблеми з зором я була звільнена від фізкультури, тому спорту в моєму житті фактично не було. Кілька років тому, коли я навчалась у коледжі, знайома через соцмережі запросила мене на пробіжку. Я вирішила спробувати, і, як виявилось, її організував спортсмен-параолімпієць Василь Закревський, він спеціально створив клуб Guide Runner для людей із вадами зору. Тренерами там були люди, які тренують і параолімпійську збірну України, якось вони запропонували мені спробувати себе у тріатлоні — і з цього все почалося. Це було усього три роки тому.
Зараз моє найвище досягнення у тріатлоні для параолімпійців — шосте місце на Чемпіонаті Європи і друге — на Кубку світу у Франції.
Насправді, моя головна перешкода не пов’язана із зором, оскільки це моя власна лінь, через яку необхідно переступити, коли потрібно два рази на день йти на тренування, особливо в вихідний. Але, звичайно, іноді мені заважають проблеми із зором, особливо коли тренування проходять увечері, а ти не хочеш бути залежною від когось, щоб тебе неодмінно хтось супроводжував. Я зазвичай їжджу сама, але коли темно, це буває досить незручно.
Оскільки в мене є залишки зору і я можу пересуватись без супроводу, для мене найбільшою проблемою є те, що громадський транспорт не озвучується — тобто ти просто не знаєш номер маршрутки або тролейбусу, який зараз прибуває.
Ще один важливий мінус нашого міста, який для мене дуже значимий, — це відсутність спеціальної розмітки на сходинках в переходах і метро, в деяких місцях ці жовті лінії стерлися або їх і не було. Мені вони дуже допомагають орієнтуватись. Але взагалі-то я вже звикла до всього.
Якось я була в Туреччині, і мене сильно вразило те, що там, як і в багатьох інших країнах, є тактильні плитки для незрячих людей, якими викладені вулиці. У мене є друг, він не бачить, ми з ним разом тоді їздили, і у нього це викликало прямо біль в серці — ось те, що в Україні такого немає.
З усіх моїх подорожей найбільше мені сподобалась Франція. Колись я поглиблено вивчала французьку і дуже хотіла потрапити не в столицю, а в провінційне, невелике місто. Наші змагання проходили в Безансоні, і там мене все вразило: атмосфера, люди, мова.
Головне, про що я мрію, — потрапити на Параолімпіаду і, звичайно, отримати призове місце. Також я мрію створити свою сім’ю і піднятись на ноги, щоб я могла забезпечити себе і допомогти своїм близьким. Мої батьки дуже мені багато дали, тепер для мене важливо їм віддячити і їх підтримати, а також — дуже багатьом людям, які мені в різний час допомагали.
Богдан Хижняк
Музикант-акордеоніст
Я навчався у Київській музичній академії, потім перевівся до Львівської консерваторії, в якій закінчив аспірантуру.
У листопаді минулого року мені вдалося організувати концерт, де я зміг представити акордеонну музику, але не таку, до якої всі звикли, а музику неокласичну, у нас в Україні вона фактично не звучить.
Наша країна чудова, і люди в ній живуть чудові, але, на жаль, дискримінація часто має місце. Наприклад, я є фрілансером саме тому, що неодноразово стикався з тим, що після домовленостей по телефону, коли підходить твій диплом, знання і навики, приходиш на співбесіду і тобі кажуть: «Ви не можете у нас працювати, ви ж не бачите». І все — дискусія закінчена. Я був за кордоном і там із таким не стикався. В нашій країні все ще присутнє стереотипне мислення, і мені прикро це казати, але є і корупція. Якщо, скажімо, незряча людина отримує п’ять тисяч гривень, то в порівнянні з іншими вона зробила свою роботу на сім тисяч. Якщо мені дають концертного виконавця, то я знаю, що різниця в оплаті для нас часто виявляється разючою. Тобі не дають можливості працювати за фахом, як належить. Якщо країна тебе навчила, ти маєш диплом і поки ще маєш бажання працювати на цю країну, чому б тобі не дати цю можливість?
Я живу у Львові, і головне, чого мені не вистачає, — щоб стабільно ходив транспорт і були правильно озвучені світлофори. Насправді, це дуже важливо, часом звукові світлофори чути всього на відстані півметра від них, а не так, як це було задумано. І хотілося б, щоб у різних організаціях та установах співробітники проявляли більше толерантності.
Нот, написаних шрифтом Брайля, Україна не друкує взагалі, єдиний вихід — замовляти їх у польському видавництві. Я навчався в консерваторії, в аспірантурі — там їх не було, я бачив їх тільки в музичному училищі, і то вони були видані ще за радянських часів. Зараз я працюю за такою схемою: я плачу читцям, вони начитують потрібний матеріал на флешку чи диск. Надрукувати звичайний текст шрифтом Брайля непросто, а видати ноти — це архіскладно. Має бути фахівець незрячий, який це робитиме, у нього ще має бути кваліфікований підчитчик, оскільки в нашій справі мінімальне відхилення від ноти — і ти отримуєш вже зовсім іншу мелодію, а в сучасній музиці це взагалі складно, як у вищій математиці. І це все має друкуватися на замовлення і дуже швидко. Скажімо, мені потрібно зараз вивчити певний музичний твір, а мені кажуть: чекайте півроку.
Моя головна мрія — банально мати можливість робити свою справу якісно, щоб не займатися примітивним заробітчанством, бо заробітчанство і мистецтво — це різні речі. Якщо я хочу організувати виступ, то зробити його без перешкод, оскільки свій останній концерт я готував цілих два роки. Уявіть собі: концертний твір триває двадцять хвилин, а підготовка до його виконання — два роки! Два роки я бився лобом об стіну, щоб його виконати. Тому я мрію мати умови, щоб займатися своєю справою професійно, щоб мені не заважали.
Марина Потеляхіна
Співробітниця Центральної бібліотеки імені Островського для незрячих
Я працюю в бібліотеці для незрячих з 2002 року, вже п’ятнадцять років.
За освітою я філолог, навчалася на факультеті української філології в Національному університеті імені Шевченка.
Насправді, в університеті було дуже важко навчатися, аж до відчаю. Особливо на першому курсі, тому що мої батьки зовсім незрячі, тому від них я не могла очікувати ніякої допомоги, окрім моральної. Я вступила у 1997 році, тоді ще комп’ютери тільки з’являлися і для незрячих ще не було спеціальних програм, тому довелося шукати людину, яка б могла мені читати. Це було непросто. Зрештою мені стала допомагати дівчина з нашого курсу.
В моїй роботі виникають різні ситуації. Але найбільша перешкода в тому, що у нас в бібліотеці досі паперові формуляри, а для того, щоб занести їх в комп’ютер, потрібно купити спеціальну програму, яку ми не можемо собі дозволити. Тому мені доводиться запам’ятовувати прізвище людини, яка приходить, а потім співробітник, який бачить, заповнює формуляр.
В місті мені найбільше не вистачає озвученого транспорту, коли ти стоїш на зупинці, під’їжджає автобус, а ти не знаєш його номер і куди він їде. Дуже потрібно, щоб оголошували номер і напрямок руху. Також мені бракує попереджувальних смуг або яскравого означення, де починаються і де закінчуються сходинки.
У різних установах зараз дуже сучасно все обладнано, тобі дають талончик із номером і світиться табло, але я його не бачу і все одно не знаю, коли моя черга, а от якби звучало аудіоповідомлення, то мені було б простіше із цим. Це головна проблема, вона існує скрізь, де є електронна черга.
Мандрувати для мене не важко. Я подорожувала до Польщі і Швеції, де ми були у маленькому містечку, і, відверто кажучи, з усієї інфраструктури для незрячих там був лише один озвучений світлофор. Важко було в аеропорту, оскільки там мало звукових означень. Була ситуація, коли я одна виходила в київському аеропорту, так сталося, що мені не надали супровід, хоча він має бути, і найважче було знайти і забрати свою валізу та й решту процедур проходити самостійно в аеропорту дуже складно.
Якби я могла, то замовила б багато сучасної літератури, надрукованої шрифтом Брайля. Мені дуже не вистачає книг, які тільки з’являються у продажу, всі мої друзі їх купують, читають і обговорюють, а у мене немає можливості їх прочитати.
Я мрію, щоб у нашій країні було комфортно всім людям і фізично, і морально. Я не можу сказати, що в Україні відсутнє розуміння наших потреб, але хочеться, щоб суспільство було більш толерантним.
Олексій Cадовий
Програміст, керівник групи розробників компанії ZEO Alliance
Питання вибору професії для мене перестало бути актуальним ще в шостому класі: мені пощастило, сусід віддав мені старий комп’ютер, і, оскільки в мене був поганий зір, я не міг, як всі діти, грати в ігри, але мені було цікаво і я дізнався про програмування, почав читати книги, мене це захопило, і тоді я зрозумів, що це і є моє покликання.
Я закінчив Києво-Могилянську академію за фахом «Програмна інженерія», до цього я навчався в спеціалізованій школі. «Могилянка» — це особливий вуз, і ставлення викладачів до студентів там дуже відрізняється від того, що я чув про інші університети. Спеціальних підручників не було, тому що їх просто не існує, я скрізь на парах був із ноутбуком, з диктофоном, багато методичних матеріалів викладачі надавали мені в електронному вигляді, якщо мені було щось незрозуміло, після пари я завжди міг підійти до викладача і ще раз прояснити матеріал. Університет я закінчив з відзнакою.
Я не можу сказати, що в моїй роботі є перешкоди, оскільки я працюю в сфері інформаційних технологій, яка дає можливість людині бути на рівних з усіма.
Після четвертого курсу протягом трьох місяців я працював в компанії Microsoft в США, у Силіконовій долині, це не була якась спеціальна програма, все було на загальних підставах. І, насправді, якщо розглядати самостійне життя незрячої людини, то там жити, наприклад, без машини нереально, громадський транспорт дуже погано розвинений, таксі коштує дуже дорого, а працюючи в Україні, я не маю із цим проблем. Дома, коли я був студентом, то багато ходив — із навігатором, із тростиною, навіть вночі, коли почав працювати, зміг їздити на таксі, а в Силіконовій долині це нереально.
У місті найбільшою допомогою незрячим стали б озвучені світлофори. Я не люблю жалітися, я нещодавно переїхав у нове помешкання і думаю, що світлофор біля мого будинку, мабуть, мені доведеться обладнати за свій кошт, але я навіть не думаю, що потрібно до когось піти і просити.
Мені дуже подобаються наші нові станції метро, в яких є тактильна плитка і зараз поставили звукові індикатори, які озвучують, де є вхід в метро, — це дуже добре, якби так було скрізь, це було б круто. У великих торговельних центрах немає тактильних означень, щоб там орієнтуватись, але це приватний бізнес, і зрозуміло, що це власникам не принесе кошти, але це було б важливо і для іміджу, і для багатьох людей.
Я мрію про дуже прості речі. З часом мені хотілося б організувати свою власну справу. Коли мені було 22 роки, я мав гарний технічний досвід, але мені хотілося отримати і менеджерські навики. У нас в компанії була школа лідерів, для нас проводили тренінги, воркшопи, і це був важливий досвід, якому, на жаль, нас не навчають в університетах. Але найбільше я мрію сісти за кермо власного авто. Зараз різні компанії розробляють self driving cars — технології, які дозволяють їздити без участі водія. І якщо такі авто запустять, то це було б саме для мене.
Для того щоб допомогти незрячим людям, приєднуйтесь до ініціативи L’Officiel Україна і банку ПУМБ: купуючи гід «Україна для вас», ви автоматично перераховуєте гроші на купівлю сучасного принтера, який зможе швидко і якісно друкувати книги шрифтом Брайля.
Автор ідеї, текст: Наталя Васюра
Продюсер: Діана Мельникова
Стиль: Євгенія Скварська
Фото: Ярослав Бугаєв
Асистент стиліста: Ярославна Бондаренко
Макіяж: Наталя Василієва
Зачіски: Тетяна Калініченко
Дякуємо за допомогу в організації Юлії Сачук