Воювати з книжками, з видавцями, з авторами – безглуздо. Ти можеш воювати з ідеями лише власними ідеями.
Мене от що дивує: ніхто ж не примушує нікого цілувати усіх в десна. Толерантність – це не про пристрасть та не про любов. Це навіть не про повагу. Це просто про терпиме ставлення.
Я не людина новин. Я – людина сенсів.
На мій погляд, 2013 рік дав поштовх правозахисним ініціативам. Вектор на Європу та європейські цінності, на рівноправ’я та рівні можливостi став просто гарним тоном. Є дуже багато людей – сучасних, адекватних людей, – які спроможні щось змінювати для себе та своїх дітей. Зараз вони, нарешті, почали бути активними.
Тема гендеру або фемінізму вже не лякає та не відштовхує здравомислячих людей. Вони починають дивитись глибше. Знаєте, колись і штани на жінці – це був виклик. Зараз ми виходимо з того, чи це зручно і чи це пасує.
Приблизно 3-4 дні на тиждень я веду прямі ефіри на різні теми: від економіки, яка мені менш цікава, до політики та до права, якими я цікавлюся. Цей новинний потік якимось чином забиває джерела творчості, і я відчуваю, що їх потрібно чистити. Правозахисна діяльність та адвокатура не впливають настільки згубно, як це роблять новини. Як це робить щоденне життя в новинному середовищі.
В мене немає відчуття, що люди якось відрізняються одне від одного за своєю природою. На мій погляд, на нас як на істотах соціальних більше відбивається соціум. Тобто говорити, що мозок жінки відповідає за емоції, а мозок чоловіка за логіку, – це просто спрощувати життя.
Інтенсивність, з якою в Україні зараз відбуваються зміни, – це цілком природна штука. Знаєте, як пружинка, накручена на нитку? Коли її починає стримувати аж засильно, вона вистрілює. Це явище, обумовлене соціоісторично: просто часом, місцем, подіями та людьми.
Мені подобаються равлики, вони є дуже специфічними істотами. Це тотально беззахисна тварина: у нього є ріжки, які йому не допомагають, у нього будиночок дуже крихкий, який йому мало допомагає, бо його легко зруйнувати. Він не поспішає, але завжди опиняється там, де йому потрібно. Це якийсь дуже філософський символ. Ну і ще він смішний.
Ти можеш бути колодязем з джерельною водою, але коли-небудь ти зустрінешся з тим, що пересохнеш або хтось кине у тебе отруйного пацюка. Інакше кажучи, ти відповідаєш не тільки за себе, але й за тих людей, котрі сприймають тебе як ресурс.
Я зрозуміла, що таке письменництво, коли переживала досить трагічну подію. Я була повністю включена в неї, але паралельно з цим у мене в голові йшла розповідь про це ніби зі сторони. Мене, до речі, це спочатку злякало. Я згадала історію про художника, що сидів біля ліжка помираючої дитини, у якої поступово змінювався колір шкіри, – вона практично перетворювалась на янгола. З вікна було таке світло, що художник схопив полотно і почав це фіксувати. Це трохи цинічно, але, напевно, творчість – це щось таке, що тебе як людину відтискає на другий план.
Ми, люди, чіпляємося за життя, ми – депресуючі істоти. І з цього стану ти витягуєш себе за рахунок творчості. Отже, скорбота – це певний каталізатор. А щастя – воно, звичайно, розчиняє. Будемо відверті, ми ніколи не сприймаємо щастя пролонговано, бо ми - егоїсти та егоїстки. І виходить так, що ми самі ж його недооцінюємо.
Про щастя треба писати так, щоб веселити людей. Іронізувати, гратися, а інакше людина просто не захоче це читати. Це наша природа, ми такі є. А от про нещастя будуть читати всі, всі у нього занурюватимуться. Хтось буде насміхатися, хтось співчувати, хтось переживати. Чомусь цьому відчуттю нещастя вірить більше людей.
Я не знаю, що в Україні вважається за традиційну родину, для мене це незрозуміло. Якщо по-хорошому подивитися на нашу статистику, то традиційна родина – це матері-одиначки. І що ми з цим будемо робити? Пурпурові літери їм до суконь чіпляти? Зневажати? Зневажати дитину і цькувати її тим, що тато кинув маму? А ще є діти-сироти при живих батьках – яких, до речі, дуже багато. То якщо ми говоримо про сирітство, то треба говорити про нього і як про соціальне явище, коли батьки є, але вони просто не опікуються дітьми або позбавлені прав.
Я не з тих, хто жбурляють людей у воду і так вчать плавати, коли вони цього не вміють. Я розумію, що люди у нас різні і суспільство різне, і я намагаюся поважати усі почуття. Моя книжка “Майя та її дві мами” написана в такому форматі, що я взагалі не знаю, кого вона може образити, принизити або “навчити лесбіянству”, що я теж прочитала на якомусь сайті.
Ми віримо в утопію, коли традиційна та щаслива родина має бути така: мама, тато та дитинка. Відповідно, ми “опускаємо” одиноких матерів та татусів – ніби це нещасливі родини, які треба вивозити за 70 кілометрів або організовувати для них колонію у Карпатах. Далі – ЛГБТ-спільноти, яких в Україні близько 5% людей, – їх туди ж. І з заробітчанами так само: не пускати у країну, дітей забирати. До речі, сироти теж викликають у людей напруження, їх знову ж таки треба ізолювати. Ну от і порахуйте, з чим ми залишимось.
Чому я не йду в Лавру і не розповідаю, що мене там бісить? От, приміром, крамниця. Це ж комерціалізація прекрасного святого місця. Я вже не кажу про диктат стосовно того, хто і як має виглядати. Це, мені здається, абсолютно недопустимо, але це їхній світ. Але чомусь церкві ніхто не заважає прийти на світський захід та почати розповідати, хто що має робити та як має жити.
Після історії з “Майєю…” я зрозуміла: я набагато сильніша, ніж думала. Я і раніше не вважала себе слабкою людиною, але зараз відчула нову силу. Не тільки в собі, а й в людях підтримки.
Добре, коли є з ким розділити емоційне спустошення, але все одно – топити інших в своїх фобіях, занепокоєннях та страхах – це, в принципі, достатньо егоїстично. Тому я не можу сказати людині – мовляв, я така нещасна, мені страшно або погано. Я кажу: ти можеш зробити щось на мою підтримку?
Я всім раджу перед публічними виступами, особливо тим, у кого є напади паніки, дихати, змінювати дихання, збалансовувати себе та гармонізувати. Мені це допомагає. Це дуже корисна штука, вона працює, навіть якщо ви у неї не вірите.
Я хотіла би, щоб людина залишалася людиною, щоб у неї залишалися базові інстинкти, але при цьому щоб агресію ми могли б виплескувати в інший спосіб, не в той, що існує зараз. Наприклад, ми могли б сублімувати її в творчість або в ефективну протидію з владою, боротися з несправедливістю. Для всього цього теж потрібна агресія. Це здоровий інстинкт.
Я завжди намагаюся говорити. Дуже важливо часом просто не мовчати.
Подіум навчив мене завжди тримати спину. Підійматися, якщо ти впала, і йти далі – попри все. А уміння грати в преферанс показало, як тримати лице.