Сила мистецтва: 5 картин українських художників, які випромінюють тепло

Спецпроекты
02.04.2018
ТЕКСТ: Валентина Клименко
ПОДЕЛИТЬСЯ
Спеціально для L'Officiel Online мистецтвознавиця та журналістка Валентина Клименко розповідає про 5 картин Національного художнього музею України, які заряджають внутрішні батарейки. Обережно, викликає ірраціональне щастя!
ПОДЕЛИТЬСЯ

Усе вже написано до нас – і про цей авітаміноз, і про неможливість жити в зимі, і депресію без сонця. Український поет-футурист Михайль Семенко 1914 року з усією категоричністю заявив нашу спільну сьогоднішню вимогу: 

Без сонця жити я не хочу.

Стерпіть не можу я холодних ліхтарів.

Я сонцекров люблю, і в крові сонце,

і знову сонце в кровофарбах малярів.

1962 року художник-конструктивіст та дизайнер Василь Єрмілов, запрошуючи друзів на день народження і перераховуючи, чим «будемо пригощати гостей»: млинцями, закусками, пирогами, вином, водою, ситровою рідиною, чаєм, тортом та іншими видами їстівного, – насамкінець додає два постскриптуми: 1. Папір, на якому писаний цей лист, дорівнює за часом моєму віку. 2. Зображення на початку листа «Василь Єрмілов жде весну».

Завдяки Facebook тепер кожну весну ми чекаємо на диво дружно, колективно, одностайно. Якщо вірити твердженню керівника тбіліської археологічної експедиції Міхеїла Абрамішвілі, яке я почула недавно на закритій лекції в НХМУ, що людина по природі своїй, починаючи з примітивних культур до сьогодні, залишається homoaestheticus, тоді логічно, що картина Леонардо да Вінчі коштує дорожче за Boeing і Airbus, хоча собівартість полотна, фарб і зусиль художника об’єктивно в мільйони разів менша за метал, електроніку і колективний труд літакобудівників. Тоді шукати сонце, радість і весну треба йти не в ботанічний сад, а в художній музей.

Якби я запрошувала друзів на екскурсію в Національний художній музей України, щоб «шукати сонце в кровофарбах малярів», я б повела їх до улюблених робіт, які випромінюють чисту радість і до яких я час від часу ходжу «заряджати батарейки».

Спочатку ми б пішли до парних ікон великомучениць Анастасії й Уляни та Варвари й Катерини (перша половина XVIII століття). Багато золота, різьблення й квітів дають відчуття і сакральної радості, і естетичної. Цих святих, вбраних у розкішні шати, гаптовані і розцвічені, з рум’янцем на щоках, вишуканими зачісками, в радянські часи звинувачували в надмірній світськості, адже зазвичай мученики мали вигляд аскетів, далеких від радощів і утіх земного життя.

 

Про мучеництво цих жінок свідчать відповідні символи – пальмові гілки і хрести. Решта претензій – до українського барокко, яке подарувало нам таку кількість святкових ікон, храмів, іконостасів – золотоносних, уквітчаних, пишних, коштовних. Майстри того часу духовну красу виражали через красу матеріальну. Біля бароккових творів у музеї варто затриматися довше.

Бачите, скільки світла і безпричинної радості в картині Миколи Пимоненка «Ідилія»? Стоїть собі боса дівка, соромиться, пелюстки з квітки обриває, до неї залицяється серйозний такий хлопець в чоботях, брилі і свиті. Як на мене, йому мало б бути спекотно, але він тримається. Для чого палка в його руках?

 

Може, щоб відганяти індиків, які праворуч від дівчини теж, схоже, залицяються один до одного, або він – пастух, йшов у справах, зустрів дівчину, яка подобається, і ловить свою мить щастя. Сюжет – сентиментально-романтичний, народницький, а живопис – пречудовий: соковиті барви, декоративність, яку дає можливість втілити народний одяг, реалістичні індики (Пимоненко був вправним анімалістом), чудово передане світло-повітряне середовище, яке ніби обрамлює пару, і цих індиків, і дерева за тином і створює відчуття гармонічного єднання людини і природи. Чуттєвість і щастя тут і тепер, яке нападає на тебе, коли засвітило сонце і посміхнулася приємна людина. Пимоненко мав дачу в селі Малютянка під Києвом, прибудував до хати майстерню і малював своїх сільських сусідів, сцени з селянського життя, обряди, свята, його картини часто друкували на листівках і перемальовували художники з народу. Зверніть увагу на картини Пимоненка «Жнива» і «В затінку» – біля них я теж збираю свої вітаміни радості, як Гаррі Поттер збирав свої кольорові камінці в однойменній комп’ютерній грі.

На другому поверсі раджу йти до Олександра Мурашка. Світле і прекрасне «Благовіщення» Мурашка, яке довго експонувалося в музеї, а тепер відпочиває від людських очей у фондах, випромінювало для мене і трансцендентну радість, і естетичну – через кольори, композицію, сонячне світло за шторою, які обіцяє ангел з білою лілією.

 

Але в «залі Мурашка» є не менш прекрасні «Праля», «Портрет Маргарити Мурашко», «Квіткарки», «Селянська родина», дивлячись на які фізично відчуваєш радість Мурашка від вдалих експериментів з імпресіонізмом, модерном, від влади над фарбами і полотном. Повносилий, чуттєвий живопис, але контрольований – в межах реалізму, в межах завдання і програми. Баланс емоційного і раціонального.

У новій експозиції Мурашко ділить «зал Мурашка» із Федором Кричевським – 1917-го вони разом починали Українську академію мистецтва. Ідіть прямо до «Нареченої» (1910) Кричевського, від неї віє такою вітальністю, впевненістю в собі і щасливому завтра, що це діє заразно.

 

Блискучий живописець Кричевський використав сюжет обряду вбирання молодої до шлюбу, щоб реалізувати і реалістичну програму, і декоративну – на етнографічному матеріалі. Приглушені кольори в темній хаті розбавляють золотий, червоний і білий, які потрапляють у світловий сніп з вікна. Художник заніс у вічний архів портрет звичайної полтавської дівчини Христі Скубій, з якої він малював свою наречену.

У залі шістдесятників завжди забирає на себе увагу полотно Тетяни Яблонської «Життя продовжується» (1971). Життя триває попри всі трабли і депресії, і сонце на білій чепурній стіні сільської хати обіцяє втіху і старому дідові, який тримає ціпок у чорних натруджених руках, і молодиці з немовлям. Сонце світить всім однаково, сонце соціально справедливе, перед сонцем усі рівні: старі й молоді, багаті і бідні.

 

До речі, комуністичним начальникам картина не сподобалась. «Де ви бачили такі старі хати, де ви бачили, щоб жінки у нас так одягались? Вони всі десятирічки покінчали, всі у крепдешинах. Чому вони не спілкуються між собою, де єдність поколінь? Чого вони дивляться у різні боки?» – питав у Яблонської секретар ЦК з ідеології Андрій Скаба. І Яблонська зробила другий варіант картини, де й хата була новіша, і жінка з дідом сиділи ближче, і одяг був кращим, але сама бачила, що вийшла просто жанрова сценка, не більше. Після того як московська комісія похвалила перший варіант, Яблонська допрацювала цю картину і вважала її однією з найкращих у своєму доробку.

Яблонська писала в щоденнику: «…В «Жизни» есть живопись, и там нет грусти, а есть именно жизнь. Живопись даёт картине живую тёплую плоть, даёт любовь, даёт ощущение тёплого единства с природой. Ты её близко чувствуешь, ты её любовно ощущаешь через краски, в каждом прикосновении. И это создаёт нерасторжимое единство. Вот, наверное, в этом и суть… В картине «Жизнь» тоже есть живопись, есть среда, и она втягивает человека в свою среду. И зритель чувствует себя в ней. Она делается близкой ему. Ведь если в картине нет среды, единой световоздушной живописной среды, то как можно втянуть в эту «безвоздушную» (неживописную) среду зрителя? Он будет смотреть на эту картину как бы «со стороны», не воспримет до конца. Только живописная картина способна «втягивать» зрителя. Это очень интересно».

ПОДЕЛИТЬСЯ
На сайте доступны аудиозаписи статей, подкасты и рекомендации стилистов в аудио-формате. Такие материалы отмечены соответствующим знаком(слева).