Класик українського мистецтва, член Наукової ради Громадського об’єднання «Музей сучасного мистецтва» Тиберій Сільваші поділився з L’Officiel Hommes своїм баченням періодизації мистецтва ХХ-XXI століть і майбутнього музею, якого потребує Україна.
Десь на початку 1990-х були перші спроби проектування Музею сучасного мистецтва. Це був «Совіарт» Віктора Хаматова з невеликим числом запрошених — навіть не знаю як назвати - експертів чи ентузіастів. І першим завданням було окреслити дефініцію «сучасне» — що таке «сучасне» в поєднанні з «мистецтвом». Тоді ми знайшли дуже просту формулу, яка звучала так: «Є мистецтво сучасників і є сучасне мистецтво».
Ця різниця в найменуванні вказувала на суттєві відмінності між предикатом і його положенням в історії. Ми знаємо, що цей радикальний злам стався на початку ХХ століття, хоча відлік ми маємо вести за століття до цього, з ХІХ-го, — його ім’я модернізм. В той час, як злам, що стався на початку ХХ століття, змінив саме поняття мистецтва, його розуміння і відношення до нього. Так само як і різницю між модернізмом і Авангардом.
Все що сталося потім, є, до певної міри, підтвердженням або розвитком тих ідей, конфронтацією з ними або повтором у нових умовах. Не думаю, що формула яку ми запропонували тоді релевантна нинішній ситуації і тим задачам які стоять перед новим, все ще майбутнім музеєм. Хоча, різниця між мистецтвом сучасників і художниками, що займаються сучасним мистецтвом нікуди не ділася.
Національні музеї, що виникли в ХIХ столітті, в період формування нових національних держав, були відображенням епохи ідентичностей. В тому числі і естетичних норм і пріоритетів. І появи нового виду і виміру публічного. Так, в музеї ми маємо форму особливого функціювання публічного простору. Музей учить бачити і відчувати різницю — в культурах, мові, формах, кольорах, жестах. В музеї може відбутися подія спадкоємності; де сталість зустрічається з подальшим і де «живе» може зустрітися з живим. Музей — це такий наратив людства про себе. Чимось це схоже на оповідь «Тисяча й одна ніч», яка ніколи не закінчується, — так само як і бажання людини зрозуміти себе, дивлячись у дзеркало культури.
Згідно з Борисом Гройсом, явище музею виникає після Французької революції разом із новим персонажем - глядачем. Дух Просвітництва окреслює зону раціонального і видимого, а зону невидимого-нерозказаного залишає для часу, коли людській розум зможе прояснити і актуалізувати непроявлене. Чи не так є і з музеєм? Невидима частина музею завжди більша за ту, що показують. І, чи не так працюють механізми історичних змін?
Для Авангарду заперечення класики було жестом легітимізації невидимого. Звичайно, в цьому жесті було розуміння того, що європейська культура, пов’язана з методом репрезентації, знаходиться в кризі. Без цього жесту заперечення не міг відбутися Авангард, але якраз завдяки цьому жесту, він твердо і назавжди пов’язаний з класичним музейним простором. Музей це про те, як невидиме стає видимим.
Зараз віртуальний світ, з його невидимою- видимістю уже стукає в двері реального музею, як це робив Авангард на початку минулого століття. Тому Авангард цілковито пов’язаний з класичним музеєм - як форма заперечення. Для України, яка не мала своєї епохи Модернізму, або, скажімо так, мала її в певний, специфічній формі, Авангард слугує в двох іпостасях і як фінальна стадія класичного музею і як початок для нового Музею сучасного мистецтва. Бо з цієї епохи починається відлік мистецтва некласичної доби.
Термін «музей сучасного мистецтва» з’явився після Другої світової війни, хронологічно відокремлюючи мистецтво класичне і модерністське від мистецтва після катастроф. Пітер Осборн, англійський теоретик мистецтва, вважає, що Музей сучасного мистецтва — це інституція, яка не тільки показує сучасне мистецтво, а і творить Сучасність. А це значить, що Сучасне мистецтво творить сама інституція, певним чином демонструючи невидиме; показуючи механізми, які приховані від ока. Музей сучасного мистецтва є інструментом для розуміння Сучасності, і саме тому ця інституція конче необхідна. Сучасне мистецтво створює контексти для пустот для розміщення сенсів, що формують розуміння Сучасності.
Тут важливо розуміти, як ми використовуємо певні терміни, що залишилися нам в спадок від класичної доби. В Сучасному мистецтві уже немає поняття «шедевру», тому що немає поняття «норми» яку перевершує chef d'œuvre. Замість цього функціонують безліч «зв’язків», що виникають в пустотах контекстів. Простір — пустий і заповнений; об’єкти найдені і рукотворні; картини, предмети мистецтва і промислові товари; різні медіа — все це утворює систему пов’язаних між собою, невидимих, але упорядкованих куратором частин висловлювання про навколишній світ.
На зміну залам класичного музею з «шедеврами» на стінах приходить простір, в якому функціонують «зв’язки» — це суттєва різниця у розумінні мистецтва, його функції в минулому і ролі сьогодні. Культура — це якраз «зв’язки» і їх артикуляція. Так було завжди, а зараз і поготів. Можливо, проблеми сучасної України пов’язані з тим, що відсутній важливий інструмент для розуміння і пояснення Сучасності. Нам би не запізнитися. Бо якщо не буде створено музею саме Сучасного мистецтва, нашим нащадкам прийдеться створювати Музей постсучасності.
На мій погляд, в новоствореному музеї перший зал (реальний або віртуальний), має починатися з робіт художників, які започаткували цей мистецький злам, працювали на наших теренах і продовжують впливати на художній процес наших днів. Ясно, що в нашому майбутньому музеї навряд чи вдасться повісити на стіну їх роботи, які давно розкидані світом та іншими «стінами», але принаймні на наших стінах повинні бути їхні імена — як точка відліку. 10 імен — може більше, може менше, але вони є фундаментом тих ідей, з яких виростає проект «сучасне мистецтво». Він буде розвиватися, його можна заперечувати, сперечатися з ним, продовжувати. Але ми мусимо позначити цю точку зламу.
Мій список такий:
Брати Давид та Володимир Бурлюки, сестри Синякови
В роботі над концепцією майбутнього музею ми починаємо відлік колекції з 1953 року. І тут маємо зробити для себе деякі уточнення, враховуючи історичні і політичні особливості того простору, в якому жили. Чи можемо ми брати за взірець і калькувати те, як розвивалося модерністське і сучасне мистецтво на Заході? Їх періодизацію? Чи повинні враховувати різницю розвитку мистецтва в суспільстві ринкової економіки і суспільстві планової економіки? Особливості розвитку мистецтва в закритому суспільстві? Все-таки в нас були дуже різні контексти, і тепер нам треба знайти знаменник який допоможе пояснити схожість у несхожому і знайти різницю у похожості.
Читайте також:
До 30-ї річниці незалежності в кінотеатрах України покажуть найкращі сучасні українські фільми