Олександр Мурашко
1875–1919
Це була тепла червнева ніч суботи, вулиці старої Лук'янівки були порожні. Кияни не виходили на прогулянку, в місті було запроваджено комендантську годину.
Несподівано пролунав постріл, що порушив літню тишу, а на безлюдний провулок, з давно згаслим у вікнах світлом, вибігла злякана дама в чудовій сукні.
Тією жінкою була Маргарита Мурашко – дружина найвідомішого українського художника-імпресіоніста Олександра Мурашка.
Загальноприйнята версія загибелі Олександра Мурашка, яку у п'ятдесяті роки підтверджував міністр внутрішніх справ УРСР на сторінках журналу «Україна»: художника вбили бандити з метою пограбування. Це були серійні вбивці, пізніше засуджені до страти та розстріляні. Але у спогадах дружини художника Маргарити, опублікованих у книзі Дар'ї Добріян, стверджується протилежне. «Це було не пограбування, – розповідає Дар'я, – з Олександра Олександровича нічого не зняли. Золота шпилька, годинник, запонки — все залишилося при ньому, нічого не пропало. Мене це наштовхує, звичайно, на очевидні речі, які все ж таки доводиться розподіляти на складові. Швидше за все, це було політичне вбивство».
Олександр Мурашко у своїй майстерні на Малій Житомирській, 1911 рік
Саша Крачковський (згодом Мурашко) народився 1875 року у Києві — і з цього епізоду народження та раннього дитинства Олександра розпочалася наша розмова з пані Добріян.
«Олександр Мурашко народився у Києві, у сім'ї дочки священника Марії Крачковської, але хто є його батьком — невідомо. — Більше того, — додає Дар'я, — перші дванадцять років життя вважаються абсолютно невідомим періодом у біографії художника».
Зі спогадів його дружини Маргарити ми знаємо лише, що у шестирічному віці Сашка рідний брат матері забрав у свою сім'ю до міста Борзна, що на Чернігівщині.
Коли майбутньому художнику виповнилося вісім, його мати одружилася з Олександром Івановичем Мурашком, власником невеликої іконостасної майстерні.
Як людина вельми прагматичних поглядів, вітчим Олександра переніс свою майстерню до Києва у період, коли там почалося оздоблення одного з найбільших довгобудів міста – Володимирського собору. Разом із сім'єю майбутній художник Саша Крачковський повернувся до свого рідного міста, де він народився і де йому судилося трагічно загинути.
Навчався Сашко погано, зате дедалі більше часу приділяв своєму улюбленому заняттю – малюнку. Вітчим вирішив забрати хлопчика з гімназії та віддати у підмайстри одному з іконописців своєї майстерні. При цьому він мав можливість спостерігати за роботою художників, які брали участь у розписі собору.
Саме тоді Саша – худий і сором'язливий п'ятнадцятирічний юнак, який з ранку і до вечора працював у майстерні помічником, – був помічений і познайомився з відомим у Києві живописцем Вільгельмом Котарбінським і його друзями: академіками живопису братами Сведомськими, двома молодими та сміливими Михайлами – Врубелем та Нестеровим – і, звичайно, з видатним і вже відомим тоді майстром казкового живопису Віктором Васнецовим. Саме вони остаточно визначили подальший шлях молодого Олександра до мистецтва.
Сашко Крачковський вирішив вступати до головного навчального закладу країни імперії – Петербурзької академії мистецтв. Але це все ще були лише мрії, що зародилися під впливом відомих майстрів.
Вдома підлітка чекало розчарування, оскільки його ідея не була сприйнята сім'єю, а особливо батьком. Це стало головною розбіжністю, яка назавжди відштовхнула один від одного батька і сина.
Сашкові йшов шістнадцятий рік, і, не отримавши згоди на свій вибір, він вирішує піти з дому.
«Швидше за все, батько, Олександр Іванович, планував у майбутньому залишити іконостасну майстерню синові – й легковажне рішення сина вибрати життя художника з нестабільним доходом дуже образило його», – робить висновок Дар'я.
Наша співрозмовниця називає ім'я Адріана Прахова, який зіграв одну з головних ролей у долі художника. Саме він – відомий історик, професор кафедри історії витончених мистецтв Київського університету та куратор робіт з внутрішнього оздоблення Володимирського собору – розгледів в Олександрі задатки великого таланту, не дати розкритися якому означало вчинити величезний злочин перед мистецтвом.
«Прахов мав авторитет і великий вплив на вітчима Мурашка, бо був його замовником для собору, і, за щасливим збігом обставин, свою першу роботу молодий художник отримав також від Прахова. Це був розпис елементів інтер'єру Церкви Святого Миколая на Аскольдовій могилі», – згадує Дарія.
На жаль, у 1938 році Церкву Святого Миколая, як і багато інших храмових споруд, спіткала сумна доля того часу. Саму церкву («для нового робітничого народу») було перетворено на парковий павільйон, замість бані архітектор проєкту Юрченко надбудував наскрізну колонаду – бельведер, а всі фрески та розписи на внутрішніх стінах були майстерно заштукатурені.
Коли настав час і юнак вирішив їхати на навчання до Петербурга, вітчим відмовився навіть обговорювати цей намір. Тоді знову втрутилися впливові покровителі молодого художника: Адріан Прахов, Віктор Васнецов, рідний брат його вітчима Микола Мурашко та інші «соборяни» – художники, які брали участь у розписі Володимирського собору.
Їхній вплив на суворого та норовливого Олександра Івановича дав свої результати — й вітчим погодився на від'їзд Сашка.
З рекомендаційними листами від Прахова і Васнецова худорлявий, з вираженим заїканням, дев'ятнадцятирічний юнак, з густою, недбало кучерявою шевелюрою, вирушив підкорювати Північну Пальміру імперії.
Метою Олександра Мурашка була майстерня уславленого кумира всіх студентів та художників – Іллі Юхимовича Рєпіна.
Однак, незважаючи на впливових патронів юнака та навчання у художній школі дядька, Олександру не вистачило підготовки для зарахування до академії, тому довелося вступати до Вищого художнього училища.
Через два з половиною роки, як відмінник навчання, випускник художнього училища Мурашко став вільним слухачем Академії мистецтв та учнем майстерні Іллі Рєпіна. Але стосунки увінчаного лаврами майстра та його самовпевненого учня, який шукав себе у мистецтві, склалися не відразу.
«Він вважається одним із видатних учнів Іллі Рєпіна», – поспішає заступитися за об'єкт своїх наукових досліджень Дар'я.
«Але Рєпін – передвижник! – продовжує історикиня. – І грубість виконання і сюжету була далека від Мурашка як майбутнього імпресіоніста».
Під впливом рєпінських мотивів, із любові до історії рідної землі, за спогадами з казок про відважних козаків та отаманів, почутих від бабусі у дитинстві, Олександр пише свою дипломну роботу «Похорон кошового». Вона була своєрідною даниною його вчителю і, до речі, єдиним полотном Мурашка на історичну тему. Сюжет картини полягав у наступному: повільно та по-театральному урочисто рухається похоронна процесія; на першому плані – старий козак несе шкіряну подушку з булавою отамана, а за його спиною на плечах молодих побратимів – накрита червоною китайкою труна. Фоном на картині служить густий ліс, з якого виходить процесія. Кожен учасник цього старовинного ритуалу зображує свою роль, свій характер та свою історію у сюжеті. Для Мурашка такий сюжет стане пророчим, де йому буде відведено головну роль.
Картина «Похорон кошового» принесла перемогу молодому студенту – золоту медаль академії та право на трирічне навчання за кордоном за рахунок пенсії академії. Мурашку вдалося перемогти «малявінських баб» – так писатимуть ранні біографи художника, взявши до уваги той факт, що у конкурсі брали участь і його друзі-однокурсники – Борис Кустодієв та Філіп Малявін.
Візитка художника О. О. Мурашка з паризькою адресою
«Коли Олександр Мурашко потрапив до Парижа, він опинився в оточенні, де всі були «заражені» імпресіонізмом, – каже Дар'я. – Звичайно, під цим впливом він починає свій цикл «Парижанок». Парижанки – це окрема тема у біографії художника, – сміється наша співрозмовниця. – У Парижі Мурашко не мав доступу до богемних салонів, де можна було писати дам, з їхнім блиском, розкішшю, гарними прикрасами та туалетами. Олександр – бідний стипендіат академії, тому веселі парижанки з келихом ігристого та філіжанкою кави у вечірньому кафе, зображені на полотнах, найчастіше були дамами легкої поведінки», – зауважує Дар'я.
Про «паризький період» Мурашка відомо мало. Особистих спогадів митець не залишив, і ми не знаємо, у чиєму оточенні він там був, а пізніше — в Мюнхені, з ким зустрічався і з ким дружив — невідомо. Зі скупих відомостей ми знаємо тільки, що в Мюнхені йому пощастило навчатися у приватній майстерні Антона Ажбе, де свого часу отримували уроки майстерності Василь Кандинський, Кузьма Петров-Водкін, Ігор Грабар та багато інших знаменитостей.
Повернувшись на батьківщину, Мурашко зупинився в Пітері, де намагався знайти місце серед «своїх». Олександр вступив до Нового суспільства художників і кілька років виставлявся разом з Кустодієвим та іншими колишніми однокурсниками, але, на жаль, всі його пошуки на цій ниві не мали успіху.
В 1907 художник переїхав до Києва і оселився в особняку свого батька. Сьогодні ця будівля, за адресою Мала Житомирська, 14, знаходиться в аварійному стані.
Саме в особняку батька Олександр Мурашко напише свої найвідоміші роботи. Серед них — полотно «Карусель», доля та місцезнаходження якого сьогодні невідомі.
Мурашко був не лише успішним художником, а й талановитим педагогом. Свою викладацьку діяльність Олександр Олександрович розпочав у Київському художньому училищі у 1909 році та продовжив аж до 1912 року. Там у нього виявилися серйозні розбіжності з Іваном Селезньовим – директором училища та людиною академічних поглядів на мистецтво та викладання, тоді як викладач Мурашко бажав для своїх учнів волі. Вже за рік Олександр Олександрович відкрив свою приватну студію, куди одразу ж вступило понад сто учнів. У 1914 році почалася війна — і майстерня стала потроху пустіти.
Мурашко мав складний характер, був схильний до депресивних станів, неврозів, недовіри до людей. За спогадами сучасників, він багато курив, і доказом тому є фотографії, де він незмінно, завжди й скрізь, тримає цигарку. Веселим та легким Олександр Олександрович ставав лише в оточенні найближчих.
Він був зразковим сім'янином, любив балувати дружину та доньку подарунками й ніколи не шкодував на це ні часу, ні коштів. Донька Олександра та Маргарити була прийомною – Катерину удочерили у 1913 році.
Маргарита Августівна Мурашко, дружина художника, 1901 рік
«Як казав сам Мурашко, він завжди був художником і ніким іншим бути не хотів, – підкреслює пані Добріян. – І коли йому довелося стати одним із засновників Української академії мистецтв, він мріяв, щоб його рідне місто стало ще одним мистецьким центром у Європі».
У листопаді 1917 року плеяда художників – Олександр Мурашко, Георгій Нарбут, Федір та Василь Кричевські, Михайло Бойчук, Абрам Маневич та Микола Бурачек, на чолі з головою Центральної Ради Михайлом Грушевським та тодішнім міністром освіти УНР Іваном Стешенком, – заснували Українську академію. Її першим ректором було обрано Федора Кричевського.
Збереглася фотографія від дня відкриття академії у грудні того ж року. Олександр Мурашко виглядає серед академістів як міський денді: золотою шпилькою з діамантом скріплено шовкову краватку, а модні на той час сірі гамаші доповнюють лаковані туфлі. Історичний факт підтверджує, що, на жаль, йому залишалося працювати в академії менше двох років.
Зі спогадів художника Георгія Лукомського, який емігрував до Франції, відомо, що Олександр Мурашко був причетний до українських партій і можливою причиною його смерті послужила ймовірна приналежність до українських націоналістів.
Але існує діаметрально протилежна версія авторства художника та мистецтвознавця Миколи Прахова. У своїх спогадах він зазначив, що Олександр Олександрович повністю підтримав радянську владу та більшовиків.
Причина такого розходження версій може бути в тому, що Георгій Лукомський був в ізоляції від подій в Україні та помер 1952 року у Ніцці. А Микола Прахов усе своє довге життя прожив у рідному Києві, пережив багато змін влади, з якою, швидше за все, навчився домовлятися.
Зі спогадів Прахова відомо, що за місяць до вбивства Мурашка було заарештовано ЧК. В одному з кабінетів через прочинені двері він побачив Михайла Бойчука, який сидів на допиті.
Саме Бойчук прийшов у гості до Мурашка за кілька днів до вбивства. Два художники недовго про щось сперечалися, потім Бойчук просто вибіг із дому Мурашка, залишивши на столі «три цвяхи», які дуже налякали художника та його дружину. Наступного дня Бойчук повернувся і, перепросивши, що забув у господарів цвяхи для підрамника, схопив свій пакунок, попрощався і швидко покинув будинок.
З опублікованих пізніше спогадів Маргарити Мурашко відомо, що в суботу, 14 червня 1919 року, на початку другої години ночі Олександр Мурашко з дружиною поверталися від гостей до себе додому, в один із тихих провулків Лук'янівки (тепер це територія кабельного заводу на вулиці Багговутівській). Олександр і Маргарита почули шум квапливих кроків і брязкіт амуніції на протилежному боці дороги – шлях їм перегородили троє. «Патруль», — вирішив Мурашко. Але йому було видано перепустку, якою дозволялося в такий пізній час виходити за межі будинку. Перевіривши документи, матрос повідомив Олександра, що йому доведеться проїхати з ними. Мурашко попросив Маргариту якнайшвидше йти додому, пообіцявши незабаром у всьому розібратися і повернутися. Його останніми словами було: «Дивись, щоб Катюша не злякалася».
Тієї ночі Олександр зрозумів, що його ведуть не на Липки, не в бік ЧК, а до виїзду з міста. Подумавши, що зможе втекти від своїх конвоїрів через яр і щілину в сусідньому паркані, він кинувся в той бік. На жаль, поділ піджака зачепився за залізні прути огорожі і цих кількох секунд йому не вистачило, щоб урятуватися. Наздогнавши Мурашка, переслідувачі випустили кулю в потилицю художнику.
У вівторок, 22 червня 1919 року, під академією розгорнувся сюжет дипломної роботи художника. Накриту червоною китайкою труну виконувача обов'язків ректора Олександра Мурашка несли студенти та викладацький склад від будівлі Академії мистецтв через густі київські липи на Лук'янівському цвинтарі.
Доля сім'ї Мурашка склалася трагічно, і знову багато залишилося таємницею.
Маргарита продовжувала пошуки вбивць свого чоловіка, писала листи, ходила на допити до ЧК, переконувала їх порушити кримінальну справу. Згодом її старання дали плоди: слідчий зміг назвати Маргариті ім'я вбивці чоловіка, але наполегливо порадив припинити цікавитися цією справою і зізнався, що не може далі вести розслідування, тому що у справі замішані вищі чини.
Всі картини, що були у Маргарити, було передано або продано Художньому музею.
Через кілька років Маргарита Мурашко вийшла заміж за архітектора та переїхала до Севастополя. Прізвище першого чоловіка міняти не стала.
1936-го її було заарештовано.
1938-го Маргарита Августівна Мурашко померла в колонії.
1937-го було звинувачено у націоналістичній діяльності та розстріляно Михайла Бойчука разом із дружиною Софією та деякими його учнями. Роботи Михайла Бойчука та його послідовників – «бойчукістів» – почали виставляти лише з 1991 року.
Катерина Мурашко рано вийшла заміж та переїхала до Москви.
Приїжджала до Києва лише одного разу, 1962 року, на першу та єдину велику виставку свого прийомного батька.
За словами пані Добріян, яка випустила книгу спогадів Маргарити Мурашко, що збереглися, до шістдесятих років одна з головних вулиць у центрі Києва носила ім'я матроса Полупанова, героя громадянської війни, який вистрілив тієї ночі в потилицю художнику Олександру Мурашку.
Фотографії люб'язно надані Дар'єю Добріян