Один із найяскравіших прем’єрів української сцени, Олексій Тютюнник, за свою десятирічну кар‘єру вже встиг взяти участь у головних світових класичних та модернових балетах, а також став справжнім зірковим балетним артистом України.
Після 24 лютого Тютюнник разом зі своїми колегами вийшов на європейські сцени у благодійному турне, аби привернути увагу до українського мистецтва, а також надати можливість нашим балетним артистам залишатися затребуваними на творчій сцені за допомогою фонду The United Ukrainian Ballet.
Ми зустрілися з Олексієм поміж репетиційного графіка й поговорили про зміни у творчому житті, про вплив російської культури на Європу та про колегу з Нацопери, що сьогодні боронить нашу Батьківщину.
Спеціально до цього інтерв’ю Олексій позував для знаменитого французького портретиста Франсуа Руссо.
Олексію, де ти зустрів 24 лютого?
Я зустрів його в Нідерландах. За кілька місяців до війни ми з моїм колегою з Нацioнальної опери Станіславом Ольшанським були запрошені на творчий проєкт з нідерландською балериною Ігоне де Йонг. Через ковідні обмеження ми мали різні труднощі з проведенням вистав, тому повністю запустити цей проєкт вийшло лише наприкінці січня цього року. Так за три тижні до війни я опинився за кордоном.
Напередодні, 23 лютого ввечері, ми закінчили спектакль та пізно повернулися в готель. Я довго не міг заснути і тому сидів у телефоні. Десь о 4 ранку я побачив, що моя подруга, котра була в лікарні після важкої операції, онлайн. Мені це здалося дивним, я написав їй, та вона відповіла, що прокинулася від п’яти потужних вибухів. Я почав моніторити новини та соцмережі і побачив, що багато киян пишуть про вибухи в місті. Тоді я зрозумів, що почалася війна.
Був жахливий стан, я не міг зрозуміти, що робити, як допомогти. Єдине, що міг, — це контролювати дії та пересування моїх рідних та друзів, займатись їхньою евакуацією.
Мені довелося вмовляти свою маму, аби вона виїхала з Києва, і вона на це наважилася лише через 1,5 місяця, коли її будинок неподалік Міністерства оборони потрапив під обстріл ворожої ДРГ. Потім вона евакуювалася в Київську область, але поряд був військовий аеродром, який щодня бомбили. Згодом вона все ж поїхала в Київ на вокзал, але тоді не змогла потрапити на свій потяг Київ — Варшава, тому їй довелося сісти на потяг до Львова. У цей момент ми були на зв’язку, вона була схвильована, через повітряну тривогу потяг не рухався зі станції, і тут я чую вибух. Секунда тиші – і роздається крик людей у вагоні, зникає зв’язок. За 10 хвилин мама передзвонює — усі в паніці, але живі. У той день наша ППО збила ракету, і уламок впав у районі Центрального вокзалу. Усе ж їй вдалося виїхати, зараз вона зі мною у Нідерландах.
Твоя професія – культура та творчість. Зараз йдуть великі дискусії щодо кенселінгу російської культури, вказуючи, що це важіль пропаганди, який несе агресор. Як балетне мистецтво вплинуло на розвиток руху підтримки України в Європі?
Безумовно, зараз у театральному світі люди розділилися на два табори: культура і мистецтво поза політикою та навпаки. На жаль, будь-яка суспільна діяльність не може бути поза політикою. Це стосується як культури та мистецтва, так й інших видів діяльності в соціальному середовищі.
Росія активно та досить успішно використовувала і продовжує використовувати високе мистецтво (оперу, балет, оркестр, живопис, драматичний театр) задля впливу на міжнародній культурній арені, схиляючи до себе переважну частину різних соціальних прошарків світового суспільства високим рівнем як театрального, так і інших видів мистецтва, маючи можливість таким чином впливати на певні політичні моменти, особливо в таких країнах, як Італія, Франція, Австрія.
На жаль, в Україні культурний сектор не надто розвивався в період незалежності. Більшість представників мистецтва нашої країни їхали працювати за кордон, не маючи вдома елементарних умов для комфортного існування та творчого розвитку. Балет та опера в нас не популяризовані. Це мистецтво недолюблене державою.
В той час як у країні-агресорі в культуру та мистецтво вкладалися мільярди доларів як з державного бюджету, так і від меценатів, театри ставали міжнародними брендами, наприклад Bolshoi, Mariinsky, а театральні артисти підносилися до рівня світових зірок, у нас не могли знайти навіть гроші на тренажерний зал для артистів балету та на фізіотерапевта. Я вже не кажу про гідні постановки міжнародного рівня. Рівень гастрольних турне наших театрів був як у маленьких приватних труп.
За роки незалежності наш балет жодного разу не давав виступи на провідних сценах світу Ла Скала, Роял Опера, Метрополітен. Однак окупанти сьогодення не вилізали з топових площадок, усе більше популяризуючи себе як країну з «високим рівнем культури». Тому, коли ще у 2014 році Росія окупувала Східну Україну та анексувала Крим, більшість іноземців навіть не звернула на це особливої уваги. Адже повірити в те, що країна, котра поставала перед усіма як один із центрів світового мистецтва, може почати збройний конфлікт та бути відповідальною за смерті десятків тисяч людей, для них було досить важко. В України, на жаль, такого впливу на міжнародній культурній арені не було. Бо в нас навіть усередині країни театральне мистецтво мало на що впливало.
Після початку повномасштабного вторгнення світ все ж таки побачив справжнє обличчя російської культури. У багатьох країнах розпочався кенселінг усього, що пов’язано з Росією, хоча і з великим небажанням. Не раз чув від європейських імпресаріо та глядачів, мовляв, як же ми без російських балетів та опер?
Наразі ми маємо можливість та мусимо робити усе, що нам пропонують обставини, щоб зайняти провідне місце на світовій мистецькій площині, показавши високий рівень наших артистів та створюючи нові постановки з іноземними іменитими хореографами та театральними компаніями, котрі відкриті до співпраці з Україною.
Так, наші танцівники, співаки та музиканти, які мають змогу працювати за кордоном, почали привертати увагу до війни в Україні за допомогою своєї професії.
У нас в балеті досить великий вклад робить Катерина Кухар, гастролюючи зі своєю трупою по світу, Ольга Морозенко та Алла Скоренька, які роблять усе можливе для підтримки наших молодих артистів з Київського хореографічного коледжу.
Ми з моїми колегами з Національної опери України разом із нідерландськими партнерами Senf Theaterpartners створили фонд United Ukrainian Ballet з резиденцією в Гаазі. Наш проєкт має благодійні цілі: він спрямований на допомогу та підтримку артистів балету з України. Але одна з найголовніших цілей фонду – популяризувати український балет у Європі та світі.
Адже в багатьох країнах люди мало знали про український балет і були здивовані, побачивши досить високий рівень вистав та майстерності виконавців.
Наразі у колаборації з провідними хореографами з Нідерландів, США та Італії, серед яких Іржі Кіліан, Олексій Ратманський, Пол Лайтфут, Сол Леон, Саша Ріва і Сімоне Репеллє, ми маємо можливість виступати на провідних міжнародних сценах із найкращими постановками.
За останні два місяці ми провели виступи з українською «Жизеллю» Ратманського у Королівському театрі «Каре» в Амстердамі, у найбільшому театрі Роттердама «Новий Люксор» та в Англії, в лондонському Колізеумі.
Після Лондона в артистів фонду відбудуться гастролі в Австралії та Сингапурі. І там ми також даватимемо вистави на топових майданчиках.
Уперше в історії незалежної України наш балет виступає на такому високому рівні та на таких сценах.
Наші вистави відвідують члени королівської сім‘ї Нідерландів. Наприклад, принцеса Беатріс, котра є патронесою нашого фонду.
На прем‘єру «Жизелі» в Амстердамі до нас завітали посли з одинадцяти країн. Про наш проєкт пише провідна західна преса, а виступи отримують найвищі оцінки найприскіпливіших критиків.
І це дуже надихає, адже таким чином ми привертаємо правильну увагу до України, до нашого мистецтва та популяризуємо нашу культуру. Паралельно з балетними виставами ми також робимо арт-перформанси та інсталяції.
Наприклад, у Лондоні ми зробили інсталяцію посеред Ковент Гарден, навпроти Роял Опера, у вигляді монумента мішків з піском та з балериною нагорі. Адже саме такий вигляд зараз мають культурні об‘єкти та споруди в багатьох містах України через загрозу їхнього знищення під час обстрілів.
Сказати, що місцева публіка була здивована, — це нічого не сказати. Одне діло — бачити подібне на картинках та відео, інше — наживо.
Кожен раз, коли ми виступаємо, робимо інсталяції, даємо інтерв’ю, ми нагадуємо світовій публіці, що війна в Україні досі триває.
Яка була ідея створення вашого фонду?
Ідея створення належить нашим нідерландським партнерам, керівнику продюсерської компанії Senf Матайсу Бонгертману та зірці балету Ігоне де Йонг. Коли почалося повномасштабне вторгнення, вони були дуже стурбовані долею нашої країни й артистів, тому запропонували мені та моєму колезі з Національної опери Станіславу Ольшанському створити фонд для допомоги та підтримки артистів балету з України, аби ті мали можливість працювати над створенням проєктів та балетних постановок, котрі привертали б увагу світової спільноти до війни в Україні та відстоювали б інтереси нашої країни на культурному фронті.
Було досить важко організовувати все офіційно. Нідерланди – бюрократична країна, тому ми мусили зібрати купу документів для нашої фундації, а також знайти партнерів та меценатів.
Також серйозним квестом став вивіз наших артистів балету з України.
Ми два місяці чекали на дозвіл про відрядження для наших артистів. Пояснювали, що ці чоловіки принесуть більше користі Батьківщині, представляючи її інтереси за кордоном, адже оскільки проєкт благодійний, то планувалося, що частина зібраних грошей йтиме на «Велику реставрацію» – проєкт міністра культури Ткаченка, спрямований на відновлення зруйнованих під час війни пам’яток культури.
У результаті в Гаазі було створено резиденцію на базі Королівської консерваторії, де зараз знаходиться наша трупа, котра складається з 60 артистів балету. Більшість з них приїхали зі своїми сім’ями, тому забезпечувати житлом довелося набагато більшу кількість людей, ніж передбачалося на початку.
Коли про створення фонду стало відомо широкому загалу, до нас одразу звернулися представники одного театрального фонду, засновником котрого є Іржи Кілліан, всесвітньо відомий хореограф, чиї постановки йдуть у провідних театрах світу.
Вони запропонували нам свою допомогу зі спектаклями та репетиціями. Адже для Іржи ця ситуація з війною досить близька, оскільки колись йому самому довелося покинути свій дім через воєнне вторгнення СРСР на територію Чехословаччини, що було спрямоване на придушення лібералізації чехословацького суспільства. То була Празька весна.
Згодом до нас звернувся Олексій Ратманський, хореографи зі США та Nederlands Dans Theatre, Пол Лайтфут і Сол Леон. Після того як фонд офіційно розпочав свою роботу, головою наглядової ради було призначено Першого посла Королівства Нідерландів в Україні Роберта Сері, який є одним із провідних дипломатів та також експертом з питань України на дипломатичній арені.
Партнерами фонду стали сучасний театр «Амаре» в Гаазі та Королівська консерваторія, а також багато впливових нідерландських діячів та меценатів.
Патронеса нашого фонду – принцеса Нідерландів Беатріс.
Проєкт також підтримує Посольство України в Нідерландах та наше Міністерство культури.
Ми часто жартуємо, що цей фонд створив нам голландсько-українську сім‘ю, — настільки міцними стали відносини та стосунки між нашими країнами завдяки цьому проєкту.
Який благодійний виступ за цей час для тебе був найважливішим?
Усі виступи складні та відповідальні для мене. Ми представляємо Україну, у нас немає права на низький рівень виступу, тому кожен з артистів викладається на максимум. Тим паче, як я вже казав, ми виступаємо на великих сценах під пильною увагою найприскіпливіших критиків – усе це не дає мені розслаблятися.
Окрім нашого фонду, я беру участь в інших благодійних проєктах, які присвячені Україні.
Дуже добре пам’ятаю свій перший благодійний виступ, що був у Мілані, в театрі Арчімбольді, який ми закінчували па-де-де з балету «Корсар» Адольфа Адана. Я виносив у верховій підтримці балерину Євгенію Коршунову, яка, до речі, є дружиною Олексія Потьомкіна, з прапором України в неї в руках. Зал вибухнув від овацій.
Також були благодійні виступи задля збору коштів на гуманітарну допомогу в Мюнхені та Гамбурзi з німецькими артистами балету. Наприклад, у Нідерландах мої друзі-скрипалі організовували музично-танцювальні вечори з проведенням аукціонів, на яких продавали різноманітні твори мистецтва та музичні інструменти зі своєї приватної колекції, а зібрані гроші переказували в різноманітні фонди на допомогу Україні.
Яка географія твоїх виступів? Що буде далі?
Виступи були в Нідерландах, Італії, Німеччині, Великій Британії, Австралії. В Австралії, а точніше в Новій Каледонії, ми виступали разом з артистами Гранд-опера.
Наразі я в Амстердамі, де готуюся до нового проєкту з Ігоне де Йонг, який було заплановано ще торік, окремо від нашого фонду.
Паралельно веду перемовини з Ксандером Перішем, який відкриватиме нову балетну компанію у Каліфорнії. Він довгий час працював у Маріїнському театрі, але після 24 лютого він покинув театр і розірвав усі відносини з Росією. Він принципово просить, аби не вказували, що він колись представляв Маріїнський театр, адже, як він каже, це ганебне тавро для нього.
Твій колега, прем’єр Національної опери, Олексій Потьомкін після початку повномасштабного вторгнення змінив театральні костюми на військове обмундирування. Чи тримаєш ти з ним контакт?
Ми тримали і тримаємо контакт і з Льошею, і з його дружиною Євгенією Коршуновою. Разом із балериною зі США Кірстен Ален ми ініціювали збір коштів для закупівлі військового екіпірування для його підрозділу ТрО. Ми закуповували все: від броників до солодощів. Кірстен відправляла нам все в Амстердам, а потім ми перенаправляли це до України. Наприклад, один тактичний шолом коштує 700 доларів.
Нещодавно ми відправили нашим хлопцям три бокси з плитоносками та активними навушниками, а також газові маски.
Пам’ятаю, як ми шукали якісні бронепластини. Це був ще той квест. Було багато браку, фальш-пластин. Ми вийшли на постачальників з Ізраїлю, що привозили їх в Гаагу для поліції Нідерландів, але перевірити їх, відстріляти, було майже неможливо, тому повноцінно перевірити їхню якість змогли вже в Україні наші друзі.
В Україні та світі є дуже багато волонтерів, які допомагають з екіпіруванням. Це дуже круто, адже більша частина ТрО на волонтерах. На жаль, держава не може забезпечувати всіх усім необхідним. Навіть на початку війни до мене зверталися люди, які потребували допомоги з шоломами, жилетами. Аби зібрати одного військового, повністю «скомплектованого», потрібно мінімум 5-6 тисяч доларів. Шоломи, форма, взуття, магазини, окуляри нічного бачення, приціли – це лише маленька частина, однак і вона коштує великих грошей.
Перше, що ти зробиш після нашої перемоги?
Ми вже перемогли, адже ця війна об’єднала всіх українців, зробивши нас ще сильнішими та незалежними, зміцнивши код нашої нації. Коли ми переможемо нашого зовнішнього ворога, звичайно, я буду дуже сильно радіти, це буде неймовірне свято. Я зможу повернутися до Києва. Проте поки я маю можливість допомагати Україні, перебуваючи за кордоном, я буду це робити. Коли відчую, що мої можливості поза межами дому вже вичерпані, я повернусь, аби допомагати зсередини. Навіть якщо війна ще триватиме. Я вірю, що ми переможемо, адже тепер ми єдині, як одна велика сім‘я.
Читайте також:
Історія української жінки, яка вивчає астрофізику, пише книжки й майже усе життя мешкає на хуторі