Події картини розгортаються у липні 2014 року на Донбасі. Молоде подружжя готується стати батьками. Попри постійні сварки, чоловік і брат головної героїні прагнуть одного — евакуювати вагітну жінку. Та вона відмовляється їхати, навіть коли село захоплюють озброєні угруповання. Тим часом у небі над ними збивають цивільний літак. Головну роль виконала Оксана Черкашина, акторка театру й кіно та володарка Премії кінокритиків «Кіноколо» за найкращу жіночу роль у фільмах «Погані дороги» (2020) та «Клондайк» (2022). Ми зустрілися з Оксаною, щоби поговорити про кіно під час війни та війну у кіно.
Ваша кар’єра розпочалася в Харкові, у драматичному театрі ім. Шевченка. Згодом ви перейшли до театру «Прекрасні квіти», а потім стали менторкою акторської школи. За кілька років неймовірний стрибок – і ви вже у трупі Київського театру на лівому березі Дніпра, ви співпрацюєте з польськими театрами, з Українським культурним фондом і Гете-інститутом. Розкажіть, як ви досягли цих творчих точок?
Я думаю, що секретом мого творчого становлення є передусім моє майже обсесивне захоплення мистецтвом, театром і акторством зокрема. Ще під час навчання, замість вихідних або канікул, я їздила на додаткові майстер-класи, акторські резиденції або літні школи по всій Європі нон-стоп. Я шукала. Коли мені стало затісно в рамках академічного театру, я почала робити незалежне й альтернативне мистецтво у Харкові. Створюючи разом з театром «Прекрасні квіти» вуличні перформанси, сайт-спесифік, перформативні лекції чи вистави з непрофесіоналами. Нам хотілось більшого: ми мріяли створити нове мистецьке ком‘юніті — і якоюсь мірою нам це вдалося. Коли я прочитала уривки п‘єси Наталі Ворожбит «Погані дороги» для кастингу у виставу Тамари Трунової, я собі сказала: «Оксано, ти просто мусиш зіграти в цій п‘єсі. Цей текст назавжди». Я пройшла кастинг і отримала роль. Щоб грати в цій виставі, я згодом переїхала жити в Київ. Тоді я навіть уявити не могла, що зовсім скоро зіграю у фільмі Наталки і так почнеться моя кінокар‘єра. До речі, Марина Ер Горбач теж вперше побачила мене на сцені саме в «Поганих дорогах». Дивлячись трохи назад на своє життя, я думаю, що моя пристрасть завжди прокладала мені дорогу. Пристрасть та інтуїція. Цих двох речей мене навчила мама, як, зрештою, і любові до мистецтва.
Один з ваших проєктів, створених разом із Польщею, – «Мапи страху. Мапи ідентичності» про європейські наративи ідентичності. Він був створений 6 років тому. Але нині це питання постало з новою силою. Розкажіть про ваш досвід у цьому проєкті. Що нового ви відкрили для себе?
О, це проєкт, який повністю змінив моє життя. І артистичне, і приватне. По-перше, я познайомилася з кураторкою проєкту Йоанною Віховською. Я не перестаю повторювати: «Якби тоді я не зустріла Йоанну, акторки Оксани Черкашиної не було б». Ну тобто саме такої Оксани, була б якась інша, але точно не та, ким я є зараз. Мені здається, Йоанна не тільки здійснила постдраматичний поворот в українському театрі, але й відкрила ціле покоління українських митців і мисткинь: Роза Саркісян, Діма Левицький, Олена Апчел, Анастасія Косодій, Ірина Гарець, Люба Ільницька, Антоніна Романова, Ніна Хижна. І це далеко не повний список. Це художники та художниці, які від самого початку війни вміли і не боялися працювати зі складними темами ідентичності, історичної пам‘яті, білих плям історії та відповідальності митця та мисткині. Ми дійсно дуже багато співпрацювали з європейським театральним простором, тоді нам було важливо засвідчити свою перспективу на події в Україні, нам було важливо створювати критичне мистецтво і спільне поле для діалогу зі світом, нам було важливо мати політичний вплив на західні ком‘юніті, нам було важливо, щоб журналісти після наших вистав називали війну війною.
У 2020 році вийшов фільм режисерки Наталки Ворожбит «Погані дороги», у якому події розгортаються на тлі війни на Донбасі. Ви зіграли там роль медикині Тетяни. Того ж року режисерку нагородили премією «Кіноколо», а вас Київський тиждень критики назвав найкращою акторкою. Розкажіть про вашу роботу у фільмі.
Я навіть почну з кастингу. Коли Оля Савіна (Клименко) прислала мені текст для проби, я ледве не збожеволіла від захвату. Це була моя улюблена новела «Машина». Тому я готувалася до кастингу так, начебто це вже моя роль і я вже іду на зйомки. Я пам‘ятаю, що навіть не спала дві доби перед першими пробами, щоб моя героїня виглядала достовірно. Таке «самозатвердження» на роль спрацювало. Невдовзі я мала зіграти солдатку і її історію під час війни, зовсім не конвенціональну історію, неочікувану, місцями шалену. Насправді я завжди, коли працюю над новою роллю, впадаю в якийсь різновид шаленства. З холодним носом роль не зробити. Акторство — це ризик всім тілом. Я маю стати іншою. Саме тому я люблю акторство, для мене стати іншим/іншою — це передусім етична категорія, а вже потім естетична. Якість і деталі з‘являються в процесі методичної підготовки. Спочатку треба радикально прийняти історію іншого/ої, а щоб зіграти іншу — частково відмовитись від себе. Моє акторство таке — безжальне до себе і відкрите до світу. Наталка подарувала мені незабутню подорож, а також можливість вдруге працювати з її геніальним словом.
Наталка Ворожбит називала «Погані дороги» «жіночим поглядом на російсько-українську війну», а що нового відкрив цей фільм для глядачів, на вашу думку? І що відкрили ви?
Так, дійсно, репрезентація війни в мистецтві більше тяжіє до геройських, маскулінних наративів. Що, у свою чергу, є виправданим у певні моменти історії. Наталці ж вдалося змістити вектор і звернути увагу на неочевидні історії героїнь, які зазвичай не такі видимі. Я взагалі люблю грати маргіналок, мені здається, що тільки на маргінесі й можна знаходити правду. Потім «Погані дороги» — це, авжеж, кіно, яке уважно досліджує траєкторії насилля під час війни, тут немає виключно жертв або катів, тільки колообіг насилля і відчайдушні спроби вирватися з цього кола. Декілька років тому, коли ми робили фільм, ми ще мали простір для рефлексій і напівтонів, мали простір для критичного осмислення війни. Після 24 лютого ми позбавлені цього простору, сьогодні все однозначно.
Цьогоріч на екрани виходить фільм «Клондайк», режисеркою якого стала Марина Ер Горбач. Ви у головній ролі. Ваша героїня — у центрі війни на Донбасі. Сьогодні війна прийшла до вашого рідного міста: Харків став одним з найбільших зруйнованих росіянами міст. Розкажіть, що спільного відчувають ваша героїня та Оксана Черкашина?
Так сталося, що мій наступний фільм «Клондайк» теж працює з темою війни і насилля, породженого війною, а також практик спротиву цьому насиллю, що важливо. Після початку повномасштабного вторгнення я пережила подібне до сюжету фільму пекло, коли моя родина відмовлялася евакуюватися з Харкова. Тільки тоді я, мабуть, по-справжньому зрозуміла знерухомленість чоловічих персонажів «Клондайку», мого чоловіка і брата. Взагалі, на перший погляд, може здатися, що це фільм про сильну жінку, яка протиставлена не завжди асертивним і рішучим чоловікам. Але це не так. Для мене фільм позбавлений цієї поверхневої дуалізації, а мистецький погляд Марини Ер Горбач в рази глибший. Так, моя героїня бореться і навіть, можна сказати, змагається з війною, але не в зовсім очевидний спосіб. Вона не використовує практик боротьби, які маркуються як сильні чи відважні. Її стратегії спротиву — це турбота, домашня праця, навіть обсесивна вірність щоденному довоєнному ритму життя, дому. Ці практики зазвичай вважаються репресивними щодо жінок і зазвичай такими є, але у фільмі Марини набувають протестного звучання, стають практиками непокори й незгоди з логікою насилля. Ось що мені сподобалося, коли я вперше побачила кіно. А мене особисто ця праця і роль навчили ніжності й вразливості, яким, на жаль, немає місця у воєнних реаліях. І тому це трагічна роль.
«Клондайк» має вийти цього листопада. Українське кіно вже має декілька сильних фільмів про війну на Донбасі. Цьогоріч війна стала повномасштабною. Критики відмічають, що Марина Ер Горбач проводить аналогію між «золотою лихоманкою» та «воєнною лихоманкою» у східних регіонах України. Що нового відкриє цей фільм?
Фільм Марини Ер Горбач «Клондайк» — це один з найцікавіших антивоєнних фільмів, які я бачила. Тому що він не репродукує героїзованих образів війни, не дає можливості «захоплюватися» стражданням. В ньому насправді більше про те, яким чином війна впливає на долі людей і змінює нас назавжди.
Читайте також:
Як отримати безкоштовну психологічну допомогу від Міжнародної організації з міграції