Антон Птушкін. Кінематографія цінностей

Статті
20.09.2024
ТЕКСТ: Єлизавета Бабец
ПОДІЛИТИСЯ
Створення документального фільму відкриває можливість прожити окреме життя, де головними його героями стають раніше не знайомі люди. Водночас режисер виконує функцію оповідача або ж диригента: кадр за кадром він вибудовує картину, фінальна мета якої – знайти свого глядача, надихнути на роздуми чи дії.
ПОДІЛИТИСЯ

Для Антона Птушкіна «Ми, наші улюбленці та війна» став дебютним повнометражним фільмом у кар’єрі. Режисер та відомий тревел-блогер працював над стрічкою понад рік, висвітлюючи тему війни під кутом тих, чиє життя нерозривно пов’язане з нашою відповідальністю. Ми поговорили з Антоном про створення документальної картини, касовий та міжнародний успіх, а також про те, як фільму про улюбленців вдається розповісти більше про людей, ніж про тварин.

Піджак та брюки, MAISON MARGIELA. Футболка, ANN DEMEULEMEESTER. Лофери, MARNI Концепт-стор THE ICON

«Ми, наші улюбленці та війна» – ваш дебютний фільм, який вийшов у кінопрокат. Як це – показати першу стрічку на великих екранах?

Як для людини з ютубним бекграундом це дуже цікаво. Кінотеатр дає унікальну можливість на власні очі спостерігати за реакцією публіки. Я був присутній на близько 25 показах і щоразу дивився фільм з глядачами від початку й до кінця – саме через цей досвід. Чути, як зал сміється або плаче – такого в ютубі не показують.

Створення фільму тривало 1,5 року. Ви перебували в різних містах країни, водночас й у гарячих точках. Що було найскладнішим у документуванні кадрів?

Найскладніше було створювати щось протягом 1,5 року. Я не звик так довго чекати. В ютубі найдовший випуск я робив ну, може, пару місяців. А тут – 18! Доводилося чекати, бо це не ютуб, ти не можеш просто так взяти – і натиснути кнопку Publish.

Звісно, коли ти щось створюєш, хочеться якомога раніше показати це друзям, авдиторії, але в нашому випадку все було по-іншому. Я нікому не влаштовував домашні перегляди, навіть найближчі друзі подивилися фільм тільки за два дні до старту кінотеатрального прокату – на допрем’єрному показі в «Жовтні». Кацурін (Міша Кацурін – український ресторатор та співавтор ютуб-шоу «Їжа». – Прим. ред.), здається, за це на мене досі ображається.

Ваша документальна стрічка розповідає про те, якими є українці: людяними та емпатичними. Ви говорили з десятками українських та закордонних волонтерів, просто власниками улюбленців. Які з цих історій вразили вас найбільше?

Куртка та джинси, EYTYS. Футболка, ANN DEMEULEMEESTER. Брюки, MM6 MAISON MARGIELA. Взуття, PUMA. Концепт-стор THE ICON та магазин SPAZIO

Серед родин, які у 2022-му виїхали з України, до 70% мали принаймні одного домашнього улюбленця – це дані Інституту поведінкових досліджень. Тобто історій, повʼязаних із тваринами, в країні десятки тисяч, тут складно щось виділити та ще складніше було вирішити, що брати у фінальний монтаж, а що – ні. З того, що ми показали, мене досі розчулює історія пса Бахмута. Я бачив її, напевно, разів 100, але все одно в кінотеатрі мене від неї інколи розбирає на запчастини. Я би міг тут розписати чому, але не певен, що всі читачі «L’Officiel Україна» дивилися фільм і зрозуміють, про ще йдеться.

У фільмі розповідається про трагедію в притулку Бородянки, де через недбалість працівниці загинуло багато тварин. Її поява у стрічці викликала певний осуд у суспільстві. Чому для вас було важливо дати їй слово та висвітлити це?

Багато хто із зоозахисників досить негативно відреагував на присутність в фільмі Наталії Мазур. Станом на 24 лютого 2022 року вона виконувала обов’язки директора ветеринарної клініки, якій був підпорядкований притулок для тварин у Бородянці. Тобто фактично вона відповідала за притулок, в якому під час окупації понад 400 собак залишилися зачиненими у клітках без води і їжі, внаслідок чого половина з них загинула.

Ця історія сама по собі жахлива, але в мене не було мети проводити розслідування чи влаштовувати дискусії на екрані між героями. У тому, що трапилося в Бородянці, є досить неочікуваний твіст, яким у фільмі закінчується цей сюжет. Крім того, трагедія тільки підкреслює сміливість працівників інших притулків, які навіть через окупацію й обстріли не покинули тварин, як це зробили, приміром, у Гостомельському притулку. Ці дві історії переплітаються у фільмі, і для мене це дуже символічно.

Коли ми тільки планували знімати, одне із запитань, які я писав собі в зошиті з темами, – чи доречно рятувати тварин, ризфікуючи життям людини. Звісно, це риторичне запитання, на нього не може бути правильної чи неправильної відповіді – люди самі вибирають, як діяти, виходячи із ситуації та своїх цінностей. Власне, це ми й показали в фільмі.

Кадри з евакуацією тварин – знімки на перонах, у потягах, в авто, на кордонах тощо – облетіли весь світ. Які реакції на фільм «Ми, наші улюбленці та війна» ви запам’ятаєте назавжди?

Я майже на кожному показі вибираю собі людину в залі й намагаюся спостерігати за її реакціями на ті чи інші кадри, сюжетні повороти. На показ у Вашингтоні до нас прийшла Катя Лісунова – журналістка «Голосу Америки». Вона суперемпатична людина, яка взагалі не стримувала емоцій в залі, отже, я постійно розвертався на неї, намагаючись вловити зміни в її стані. І в один з моментів, коли в фільмі відбувається сюжетний твіст, я бачу, як Катя спочатку усміхається, а потім її вираз обличчя різко змінюється, вона закриває очі руками і починає плакати. Я дуже добре запамʼятав цю реакцію, цей дуже різкий перехід.

Фільм, який в нас вийшов, – емоційна гойдалка: сміх, сльози, а потім знову сміх – уже крізь сльози. Для мене цей стан резонує з життям під час війни. Твої емоції можуть кардинально змінюватися декілька разів під час умовного сніданку. І так майже щодня. Так само й у фільмі.

Повнометражна стрічка зберегла ваш унікальний стиль та бачення кадру. Проте що відрізняє фільм від інших ваших робіт?

Дякую за «унікальний стиль», сподіваюся, ви мали на увазі шрифт helvetica в титрах із топонімами. Насправді цей фільм більше про історії, ніж про візуальну складову: «політати на дроні» або «зняти красиву природу» одразу було викреслено з планів. Звісно, хотілося інколи «забити» кадри дюжиною коргі, але це був би відвертий читінг у фільмі, тема якого і так певною мірою є читінгом. Зараз я подумав, що тварини – суто візуально – є таким собі підсолоджувачем важкої теми війни. Але ми це побачили ще в лютому 2022 року в соціальних мережах, коли історії з порятунком домашніх улюбленців були ковтком людяності посеред хаосу перших днів війни.

Щодо знімань, то мені було трохи незвично переналаштуватися й розповідати історії не самотужки, а голосами героїв. Це така ютуб-звичка – додавати ГЗК (голос за кадром. – Прим. ред.) де треба й не треба. У фільмі ж усе побудовано на інтерв’ю. Відповідно, потрібно було навчитися їх записувати, ставити доречні запитання, витримувати паузи і от усе це, що є базовими скілами Раміни і Маші Єфросиніної. Я не згадаю, скільки інтерв’ю загалом я записав, але десь близько 50-ти. Більшість із них, звісно, нікуди не ввійшли, й навряд чи їх хтось колись побачить.

З чим ви пов’язуєте касовий успіх фільму?

Нам просто пощастило, що до фільму долучилися спонсори: Visa, monobank, GladPet і сервіс MEGOGO. Без їхньої допомоги ніякого касового успіху не було б. Але те, що люди прийшли в кінотеатри під час війни на фільм про війну – це мене сильно вразило.

Проте треба й додати, що багато хто не відвідав покази фільму, бо знов-таки, це кіно про війну. А люди бояться знову побачити біль, трагедію і все те, за чим вони спостерігають майже щодня у новинах. Я їх розумію, тому що й сам ходжу в кіно здебільшого для того, щоб відволіктися. Але мені здається, що в нас вийшов добрий фільм. Фільм, який дає трохи надії.

Ваш дебютний фільм придбав найбільший мовник США, ви проводили прем’єрні покази стрічки в різних містах світу, щоразу нагадуючи про війну в Україні. Якою була реакція закордонної авдиторії після перегляду картини?

Ми зробили покази у чотирьох містах: Нью-Йорку, Вашингтоні, Торонто й Лондоні. Зали були різні – від 100 до 380 місць, і скрізь був солд-аут. Але потрібно розуміти, що 90% авдиторії, яка прийшла в кінотеатри, – це українська діаспора, і тільки решта були місцевими. Були й ті, хто зовсім не слідкує за українським порядком денним, і прийшли, я гадаю, саме через тему фільму – тварин. Декілька канадців спеціально приїхали на показ у Торонто з Монреаля, а це близько 500 км. Але найбільше іноземців було у Вашингтоні – зокрема тих, хто працює з адвокацією України. До речі, в Нью-Йорку ми зробили закритий показ для Сергія Кислиці – постійного представника України при ООН. Усі ці покази були благодійними.

Мені складно розповідати про реакцію закордонної авдиторії, тому що я спілкувався з обмеженою кількістю людей, і моє враження не буде репрезентативним, але сам факт, що наш фільм показали на каналі PBS з дуже великою авдиторією в США та Канаді – гадаю, це можна назвати успіхом.

За день до премʼєри ми спілкувались із Фредом Кауфманом – виконавчим продюсером програми Nature, у межах якої PBS презентував фільм. У Фреда – дві статуетки «Еммі» та 19 номінацій, він займається телебаченням і документалістикою більше, ніж я живу – 42 роки. Коли ми спілкувалися з ним із приводу шляху, який подолав Saving animals of Ukraine (таку назву має фільм у міжнародній версії), щоб стати частиною серії Nature, я відчув у його словах гордість за цей проєкт. Гадаю, стрічка певною мірою була особистим викликом для нього як для виконавчого продюсера програми, бо це нетиповий для них формат. Але він погодив картину, тому що, мені здається, відчув її важливість та необхідність показати авдиторії. І знаєте, це сильно надихає.

Взагалі, я дуже вдячний Елліоту Галперну та Елізабет Троян, нашим колегам з YAP FILMS, канадського продакшну в копродукції, з яким ми створили цю стрічку. Саме вони вели перемовини з PBS, і те, що фільм вийшов на американському каналі, який до цього зробив премʼєру «20 днів в Маріуполі», – це великою мірою їхня заслуга.

Тож «Ми, наші улюбленці та війна» – фільм про тварин чи людей?

Коли ми почали знімати цей фільм у 2022-му, у мене було сильне почуття провини через те, що всі навкруги знімали фільми про людей, а я – про тварин. Тоді мені здавалося, що я займаюся чимось неважливим і другорядним. Зараз, коли позаду кінотеатральна премʼєра в Україні й покази за кордоном, я розумію що два роки тому ми все зробили правильно. Бо тварини – це точка входу.

Насправді це фільм про людей і людські цінності.

Ви продовжуєте роботу над проєктом, створеним із ресторатором Мішею Кацуріним. Ютуб-шоу відіграє роль у розвитку гастроподорожей країною і спонукає до збереження української кухні та дослідження культури меншин. Починаючи цей проєкт, чи очікували ви отримати таку реакцію від глядачів?

У 2021-му, коли це шоу починалось, ми знімали російськомовний контент, планували подорожувати світом і отримати золоту кнопку за рік. Знаю, це зараз дико звучить, але це правда.

Станом на 2024 рік ми відзняли, здається, 10 випусків про різні регіони України, поліпшили знання української мови (особливо Кацурін), повідкривали для себе десятки нових місць, людей і страв. Концепція, яку ми у 2021 році самі собі вигадали, – «розповідати про культуру через їжу» – виявилася дуже доречною в Україні в період, коли збереження культури стало одним із пріоритетів. Щодо кухні, то в нас дійсно є що показати.

Що для вас означало б повернутися до знімань тревел-фільмів?

У 2021 році, десь за дев’ять місяців до вторгнення, я забронював на січень 2023-го подорож до Антарктиди, це моя давня мрія і єдиний континент, де я не був. Влітку 2022 року мені написали організатори із запитанням, що я вирішив з поїздкою, і це була одна з найшвидших відповідей у моєму житті. Ми всі сильно змінилися за ці два роки, і я не виняток. Не знаю, чи зможу колись повернутися до попереднього формату знімань.

Єдине, на що мене зараз вистачає, – зʼїздити раз на рік в Карпати й сходити на хайкінг. Торік я взяв із собою камеру: вийшов такий собі ASMR-випуск, де я нічого не говорив. Мені взагалі зараз менше хочеться говорити, власне, тому я відповідаю на ваші запитання письмово.

Якби ви знімали художнє кіно, про що б воно було?

Я б зняв щось про відкриття аеропорту «Бориспіль» і про перший рейс із нього. Але так, щоб це був документальний фільм, а не художній. Сподіваюсь, колись у мене буде така можливість.|

 

Фото: ВІКТОР БАКІН
Стилістка та продюсерка: ЄВГЕНІЯ БАКУМЕНКО
MUAH: ОКСАНА ЧЕРЕПАНЯ

ПОДІЛИТИСЯ
РІЧ ДНЯ
19.11.2024
Bevza
Ялинкова прикраса «Щедрик»
На сайті доступні аудіозаписи статей, підкасти і рекомендації стилістів в аудіо-форматі. Такі матеріали відмічені відповідним знаком(зліва).