Христина Соловій презентувала пісню «Галіція». На її реліз співачку надихнули особисті історії та українська музична сценою 90-х. У кліпі до нового треку глядачі зможуть побачити й відсилки до цього часу — наприклад, до творчості Ірини Білик чи гурту «Океан Ельзи». Редакція L’Officiel Online поговорила з Христиною про трек «Галіція», а також про роботу над музичною платівкою.
Вітаємо з прем’єрою нового треку! Розкажіть більше, у чому було ваше головне натхнення?
Я ніколи не пишу пісню, коли можу її не написати. Натхненням може стати будь що, навіть сік, або особиста історія повʼязана з ним. І це неможливо передбачити. По суті, мої пісні — це особисті історії, заримовані та одягнені в музику. Саме так було із «Галіцією», яка чекала свого часу. Я дуже довго була в бурхливих стосунках із чоловіком, якого сильно кохала. Наше життя було сповнене музики, драйву та подорожей. В одній мандрівці ми зупинилися на віллі у Неаполі біля Везувію. Від краси і захоплення цією місцевістю можна було зійти з розуму. Їдучи мальовничим узбережжям, ми дещо порушили правила і за нами зʼявилась поліція. Я знала, що сиджу поруч із віртуозним водієм, з яким ніколи не страшно, і саме завдяки цьому вдалося уникнути штрафу. Я була дуже схвильована і налякана, але в цей момент зародився рядок із нової пісні.
Поділіться, які відсилки глядачі зможуть знайти в кліпі «Галіція».
Спочатку я з’являюся у зеленому топі — схожому на той, у якому Ірина Білик з’являлася в ефірі харківської передачі «Дело вкуса» у 1997 році. Той момент, де вона говорить «я — жінка», став популярним звуком, і ви точно бачили відео з ним. На тлі постери, де я тримаю букет із ромашок, як на касетній обкладинці альбому співачки «Країна» 2003 року.
Є й відсилки до метафоричного кліпу «Сосни» гурту Океан Ельзи 1998 року — у зелених кольорах, у відчутті дороги, у присутності нареченої в кадрі. І так, у цьому відео я приміряла образ нареченої, але втікачки. Наречена — це дуже впізнаваний архетип, його переживала майже кожна співачка у свій час. Але мені був цікавий саме мотив втечі, як у культовому фільмі кінця 90-х із Джулією Робертс.
На українській сцені, мабуть, найвідомішою нареченою-втікачкою для мене залишається Ірина Білик у кліпі «Любовь. Яд». До речі, дуже чекаю на її україномовну версію цієї пісні — у Білик вони завжди звучать по-новому, але дуже гарно.
Великим натхненням серед представників української музичної індустрії для вас є Ірина Білик. Що захоплює вас найбільше?
Я нещодавно якраз говорила про це з Альбертом Цукренком — як з людиною, яка жила у 90-ті. Мені потрібно було виділити п’ять пісень того часу, і я розділила їх на тематичні категорії. Одна з них — жіноча сцена. І тут дуже багато імен: Наталя Могилевська, Марина Одольська, Євгенія Власова, Юлія Лорд, Руслана, Марічка Бурмака… і, звичайно, Ірина Білик.
Для мене завжди важливий текст, і її текстам я вірю. У них є емоційна чесність, притаманна тільки їй. Я назвала саме Ірину Білик і її пісню «Нова». Це, можливо, не найголовніша її композиція особисто для мене, бо я більше люблю «А я пливу» чи «Франсуа», але саме вона дуже точно передає жіночу оптику 90-х.
Це пісня про внутрішню свободу, про те, як жінка починає дозволяти собі бути іншою — новою. І мені здається, що тоді, у 90-х, це було майже революційно. Саме це мене і захоплює в Ірині Білик: вона була ніжною й сильною одночасно, не боялася бути щирою, не грала, а просто жила своїми піснями.
Ваш новий трек відсилає до української музики 90-х. У які ще б періоди вам хотілося повернутися як артистці?
Я багато досліджую українську музику — шукаю архіви, записи, старі виступи. Наприклад, мене цікавить авторство народних пісень, їхнє походження. Мені б хотілося колись зробити ще один альбом лемківських пісень, бо в дебютній роботі я сказала не все.
Мої музичні пошуки за останні роки привели мене до співпраці з Іриною Білик і «Мертвим Півнем». І саме тому зараз я працюю над альбомом, натхненним українською музикою 90-х. І тут важливо розуміти: 90-ті — це не просто десять років у календарі. Вони не закінчилися у 1999-му. Для нас цей період, мабуть, завершується лише з Помаранчевою революцією. І вже після неї починаються так звані «нульові».
Колись мені б хотілося звернутися й до цього часу — до його глянцевого, трохи гламурного світу. Це епоха контрастів: наївності й цинізму, щирості й штучності. Про неї навіть зараз складно говорити, бо це дуже суперечливий період, але від того ще цікавіший. Мені хочеться знайти в ньому щось справжнє — своє.
Чи плануєте ви згодом представити музичний альбом? Яким він буде?
Так, я планую представити альбом, натхненний українською культурою 90-х. І скажу, можливо, банально, але це правда — він буде дуже різним. Як і самі 90-ті.
Буде багато пісень із новим для мене звучанням — з інтерполяціями, семплами, цитатами. Це своєрідне музичне дослідження. Але не про ностальгію — це про розмову з українськими 90-ми. У 2018 році 90-ті вже були в моді, але здебільшого всі відсилали до російського контексту. А я завжди знала: це не про нас. У нас була зовсім інша сцена, інший світ, інші емоції.
Одночасно, цей альбом не лише про дослідження культури, а й про дослідження себе. Про подорож у власне коріння — у музику, яку слухала я і мої батьки. І знову ж таки, це не про ностальгію, а про саморефлексію. Це як повернення додому, на свою територію, де провів дитинство, уже дорослою людиною — з іншим досвідом, але з тим самим серцем.
Автор фото: Дмитро Грушківський