Після того як Росія почала повномасштабну війну з Україною, двом художницям Spilne Art, Олені Штепурі та Ксенії Дацюк, довелося покинути Київ. Через постійний стресовий стан та часті переїзди мисткині не мали можливості продовжувати художню діяльність. Наталія Ткаченко, засновниця платформи сучасного мистецтва Spilne Art, знайшла для дівчат тимчасовий прихисток в Австрії — двері свого будинку та майстерні відкрила художниця Еріка Навас, яка залюбки прийняла у себе українських мисткинь та створила безпечне й затишне середовище, в якому Олена та Ксенія знову почали малювати. Впродовж трьох місяців художниці працювали разом у майстерні й створили експозицію Stages.
Олено, Ксеніє, розкажіть, будь ласка, про день знайомства та перше враження від студії Еріки.
Ксенія: Багато турботи з перших хвилин знайомства. Від зустрічі на вокзалі. Еріка максимально допомагала і прислухалась до нас. Перше враження — що все складеться душевно і якось по-сімейному. А коли опинились в студії — потрапили в нову реальність з фільму або картинки. Адже в такій студії вперше.
Олена: Як тільки я зайшла до студії, в мене одразу навернулися сльози крізь посмішку. Я нарешті змогла працювати на зручних для мене форматах, з можливістю відійти від полотна більше ніж на два метри.
Еріко, розкажіть, будь ласка, про свій шлях як мисткині. Ви 20 років працювали як художниця з костюмів — чому вирішили зайнятись живописом?
Еріка: Я народилась у Мехіко і провела свої перші 6 років на птахофермі в Куернаваці. Коли я приїхала до Відня, то не могла сказати ні слова німецькою, тільки іспанською. Я виросла у дуже скромних умовах із мамою, і, на жаль, про моє дитинство та юність навіть не хочеться згадувати. Попри всі труднощі, я завжди прагнула однієї мети — стати мисткинею, але свою професійну діяльність я почала у сфері моди. Спочатку я навчалася у Вищій школі моди та технології одягу, а потім вивчала сценічний костюм у Віденському університеті прикладного мистецтва. Здобувши визнання як художниця з костюмів, я зрозуміла, що для мене важливо повернутися до малювання, і ось я вже 7 років займаюся лише живописом.
Мої картини дуже різні. Я намагаюся розповідати історії, настрої та емоції, іноді виразні, іноді спокійні та медитативні. Мене часто запитують, чому я, художниця з костюмів, завжди малюю оголену натуру. Відповідь доволі проста: «Голі люди усі рівні». Мій перший учитель з малюнку сказав, що мені не варто намагатися малювати як Егон Шіле. Тоді я ще не знала про австрійського митця, мене просто дуже цікавило людське тіло.
Є якась спільна риса в українському мистецтві, яку ви спостерігаєте зараз, під час війни?
Ксенія: Думаю, ця війна змінила всіх. В тому числі митців. Частина художників перестали працювати. Бо «музи мовчать», і це нормально. Частина — почали документувати-ілюструвати війну. Буквально. Події, місця, люди. І це важливо і повинно бути теж. Частина — почали працювати, заглиблюючись у себе, переосмислюючи різні вічні теми, але через досвід теперішніх подій. Я спостерігала, що творити художники почали більш усвідомлено. Більш чесно.
Олена: Зараз неможливо ігнорувати те, що відбувається. Звісно, кожен сам особисто рефлексує на події й зображає свої емоції та свої теми в контексті війни: хтось — через побутові ситуації, хтось — через концептуальні образи, хтось — ілюструє. Але абсолютно все пронизано болем та тяжким посиланням.
Еріка: Загалом в українському мистецтві я спостерігаю багато смути й темних кольорів. Інколи полотна навіть кричать від болю. Перша робота, яку я почала створювати після того, як Олена і Ксенія прийшли до мене в майстерню, була в сірих тонах, але з часом картина ставала все яскравішою, і тепер в ній з'явилося блакитне, чисте небо.
Розкажіть про процес створення експозиції. Скільки годин ви малювали, як йшла робота? Ви відчували необхідність малювати чи, навпаки, вам було складно знов торкатися полотна?
Ксенія: Скучила за полотном. З перших днів війни не було можливості працювати на полотні й на масштабі. Поїхавши до Львова, я малювала у скетчбуці. Оскільки якісь теми, актуальні ще вчора, втрачали смисли, почала просто малювати те, що мене оточувало, або те, що відчувалось на цей час. Так виник щоденник у картинках. Тому, добравшись до полотна, хотілось творити. Це таке певне відчуття свободи у процесі творчості. Коли ти необмежений у медіа та часі. Коли малюєш, це ж не так, як на роботу прийти, відпрацювати й піти. Буває, майже весь день на одному диханні можна пробути в процесі, а буває — нічого не йде й раптом о 12 годині ночі відчуваєш, що непереборно хочеш створити щось.
Олена: Насправді я накинулась на полотно, бо була така потреба, я цього чекала два місяці, перебуваючи без можливості працювати в майстерні. Роботи писались імпульсивно, з різним темпом та напругою.
У своїх роботах через рух тіла або, навпаки, відсутність руху ви описуєте відчуття, пов'язані з пережитим. Олена Штепура нещодавно сказала, що цей танець болю має бути прожитим. У вас було якесь відчуття катарсису після закінчення експозиції?
Ксенія: Закінчення немає. Тобто роботи з’являються і далі. Якщо є що сказати — продовжуєш малювати й після експозиції. Коли певну тему буде прожито до кінця — вона закінчиться серійно, й тоді можна говорити про якийсь катарсис. Для мене тілесність в картинах — спосіб розповісти про емоції й почуття. Тому що жести пальців чи пози тіла без слів розповідають про пережите. В нових роботах почала поміщати тіла у незручні пози, замикаючи їх в оточенні, де вони почуваються чужими. Такий хід композиції з’явився якось інтуїтивно, сам собою. Для мене важливо бути відвертою з глядачем. І говорити про пережите особисто. Мабуть, тому часто називаю свої роботи «станами». Адже кожна картина — певний прожитий стан.
Олена: Я ще не сказала все, що мене бентежить, і планую продовжувати роботу над початими темами. Наша виставка називається «Етапи» — я живу в етапі війни й зможу з нього вийти, мабуть, тільки після перемоги. Це при тому що ми знаходимось в безпеці. Відчуття тривоги постійно присутнє, воно вже стало звичним.
Які щоденні ритуали допомагають вам відчути повноту життя?
Олена: Як би це не було банально, але дійсно елементарні речі: ранкова кава, обов'язково повільно пити з чимось солоденьким — це мені завжди допомагало віднайти себе й заспокоїтись, ще до часів війни.
Ксенія: Насправді, як не дивно, але в моєму випадку війна допомогла зрозуміти, що повнота життя — це і є саме життя. Війна зупинила все. І коли ти бачиш, якою крихкою є теперішня реальність, хочеться просто проживати всі моменти по-справжньому, усвідомлено. В майстерні — величезні вікна, і певний ритуал — слухати дощ. Або ввімкнути музику на повну. Або приготувати красиву їжу чи вийти на пробіжку й бігти разом з оленями й зайцями (їх тут багато, тому часто бігаємо разом). Або зупинитись і просто дивитись, які красиві сьогодні хмари.
Еріка: Я намагаюсь перебувати у моменті. Я насолоджуюся різнобарвними рослинами та своїм садом. Мені подобається бути біля води, я обожнюю світанки. Я намагаюся змінити все, що мене турбує. Та приймати те, що я не можу змінити. Мені подобається допомагати людям. Це все для мене і є радощі життя.
Яка робота всесвітньо відомого майстра для вас є абсолютом краси?
Еріка: Мене вразили роботи Мікеланджело, особливо Сикстинська капела. Він був не тільки геніальним художником, а й скульптором. Його мужність, сила та наполегливість є для мене взірцем для наслідування.
Ксенія: Складне запитання. Бо періодично міняються вподобання. Пам’ятаю, як, опинившись перед невеликою роботою Ботічеллі в Штеделівському художньому інституті у Франкфурті-на-Майні, «Портретом Симонетти Веспуччі», не могла від неї відійти. А потім ще і ще поверталась. Думаю, такі роботи, які через багато століть заворожують глядача, були по-чесному прожиті самим автором. Інакше б це не працювало. А ще зараз я під враженням від робіт Девіда Хокні.
Олена: У мене це постійний процес, все ділиться на періоди, й в кожному періоді я щоразу зачарована різними митцями. Сьогодні я люблю більше Шіле, а завтра працюю над іншою роботою і мене більше цікавить, наприклад, Пікассо. Але в роботах мене не завжди приваблює краса як така — це часто композиція, живопис чи настрій. Причому це може бути краса специфічна, бридкий сюжет чи якісь жахи, але естетика твору мені буде імпонувати.
Також послухайте подкаст галериста Альберта Жешутека з усіма учасниками виставки Stages.
Читайте також:
У Базель Арт Центрі відбудеться презентація виставки українських художників