Здавалося б, Печерськ — духовний центр Києва, де головна домінанта — Лавра, дзвони якої відганяють гріховні думки. Але якщо змінити кут огляду, можна було помітити вулички, де вогники червоних ліхтарів мерехтіли частіше, ніж лампадки в монастирі. Власне, там і розташовувалися ті самі «хрестові» дівчата — повії, які працювали неподалік духовних осередків.
Печерські Хрести у XIX столітті швидко набули статусу першого, нелегального та головного місця нічних утіх Києва. Повії мешкали тут компактними групами, а їхні послуги користувалися шаленою популярністю серед різних верств населення: від студентів та дрібних чиновників до високопосадовців та офіцерів. Усе як має бути: ієрархія, сервіс, навіть свій «кодекс честі». Правда, неофіційний. У 1843 році в російській імперії проституція отримала офіційний статус. Внаслідок цього «хрестові дівчата» перемістилися в будинки розпусти на Андріївському узвозі. Попри специфіку своєї професії, вони дотримувалися певних ритуалів: кожного клієнта зустрічали з частуванням або накривали на стіл те, що приносили самі клієнти (горілка, риба, м’ясо, хліб), а сам робочий процес починався лише після цього. Щоправда, усі розважальні заходи закінчувалися разом із першими дзвонами Лаври, бо навіть у розпусти має бути свій графік.
Деякі з вулиць кияни охрестили «вулицями сирен» (Нижній Вал, Еспланадна, Мала Васильківська (Шота Руставелі), Предславинська, Ямська, Козиноболотна (тепер провулок Шевченка), Жандармська (Саксаганського), Андріївський узвіз). Адже саме з цих вулиць доносилися звуки, що свідчили про напрям діяльності в цих будинках.
Якщо ви думали, що смертельний випадок у публічному домі — це сюжет для дешевого роману, то даремно. У 1885 році міський губернатор Сергій Гудим-Левкович відправився до борделю на вулиці Еспланадній (за іншими даними інцидент стався у будинку на перетині Михайлівського провулку та Малої Житомирської) — аби перевірити, як йдуть справи. Він настільки занурився в атмосферу, що серце не витримало — помер прямо під час сексу. Це — легендарний випадок, який київська влада тоді намагалася зам'яти, обростаючи чутками швидше, ніж будь-яка офіційна заява.
Похорон, звичайно, був пишний, повний сліз і співчутливих промов, але найцікавіше — це присутність вихованок пансіону графині Левашової, яким опікувався губернатор. Сергій Гудим-Левкович — вдень люблячий сім'янин та спонсор пансіону для дівчат, а вночі — обожнювач еротичних забав. Влада, яка і так нервувала через скандал, вирішила, що досить цього неподобства в центрі міста, і почала розробляти план «терпимої дезінфекції» Києва.
Вулиця Ямська — перша успішна програма реновації, у якій влада офіційно заробляла на сексі. Інфраструктура покращилась, а містяни стали багатшими. Усі борделі, що до цього знаходилися на центральних вулицях, вирішили перенести подалі. І тут на авансцену виходить Ямська: до скандалу з губернатором найбідніша, занепадаюча вулиця з ґрунтовою дорогою без освітлення.
Міська влада кинулася шукати нове місце, але виявилося, що це не так просто — відповідно до «Правил утримувачок борделів», такі заклади не могли розміщуватися ближче ніж на сто кроків від церков, шкіл та судових установ. І тут жителі Ямської вирішили, що їхній час настав. Вони написали колективного листа до управи, поскаржилися, що залізниця викинула ямщиків з міжміських маршрутів, а ремонт возів вже не приносить прибутку. Рішенням було легалізувати тут борделі — і нерухомість знецінюватись не буде, і гроші з'являться.
Вулиця, яка ще вчора нагадувала богом забуту провінцію, за лічені місяці перетворилася на центр нічного життя. «Всі вікна сяють, — писав один із відвідувачів, — звідусіль чути скрипки й роялі, візники під’їжджають і від’їжджають, двері навстіж відкриті — крізь них видно різьблені сходи, довгий коридор і зелені стіни, розписані якимись альпійськими пейзажами».
Ямська розквітла — тут працювали три категорії закладів. «Трирублеві» — для поціновувачів розкоші, де були дзеркала в позолочених рамах, дорогі маскарадні костюми (рибачки, гімназистки — вибір на будь-який смак), і навіть жива музика. «Дворублеві» — скромніші, але все ж зі своєю атмосферою: прості сукні, старенькі меблі, а музика — від студентів консерваторії. «Рублеві» — без претензій на комфорт: ліжка матрацами, набитими сіном, обшарпані стіни, а музика від старого тапера, який добряче фальшивить.
Так, тепер всі будинки терпимості масово з'являлися саме тут. Вулиця швидко перетворилася на офіційний «червоний квартал», де все було законно, під контролем і навіть з регулярними медоглядами — турбота про клієнта, так би мовити.
Окрему касту серед представниць найдавнішої професії складали «кокотки» — не зареєстровані в поліції секс-працівниці, освічені, одягнені за останньою паризькою модою, вони були незмінними гостями салонів і театральних лож. Для заможних чоловіків кокотка була статусним аксесуаром — з нею можна було похизуватися перед друзями, але водночас легко залишитися без статків, якщо не пощастить у карти.
На протилежному кінці соціальної ієрархії стояли «мінерашки» — жінки, які працювали в підпільних закладах, що маскувалися під торгові павільйони з мінеральною водою, квасом чи дрібними крамничками. Вдень це виглядало як цілком пристойне місце, де можна було випити склянку води, а ввечері за тією ж ширмочкою клієнти отримували дещо більш інтригуюче, ніж просто освіжаючий напій. Дешево, швидко, без надмірностей – економ-версія задоволень для тих, хто не міг дозволити собі розкішних кокоток.
Попри всі спроби міської влади то контролювати, то забороняти борделі, одне залишалося незмінним — попит на них. Київ кінця XIX століття жив за своїми подвійними стандартами: вдень молитви, ввечері розваги. І хоч місця змінювались, а епохи залишали свій відбиток, людська природа залишалася стабільною. Тож історія київських борделів — це не просто розповідь про окремі вулиці чи губернаторів із слабким серцем. Це історія про суспільство, яке завжди балансувало між мораллю і хтивими бажаннями. Та як показує час — балансувати йому виходить поки що вдало.
Текст: @etnovlad