Через 20 років історія «Подіуму» повертається на екрани, а наша ностальгія робить повний оберт.
Ще пару років тому було неможливо уявити, що хтось із головних акторів, і особливо Меріл Стріп, навіть уві сні погодиться на сиквел комедії про незбагненний світ моди часів великих рекламних бюджетів. Але за ці два десятиліття екранізована майстром ромкому Девідом Френкелом белетристика про досвід молодшої асистентки Анни Вінтур стала справжнім культурним феноменом, який, по суті, й зафіксував у масовій свідомості образ глянцевого бізнесу.
Якщо перший фільм закарбував Меріл Стріп як одну з головних акторок американського кіно, а Емілі Блант та Енн Гетевей дав потужний кар’єрний старт, то довгоочікуваний сиквел уже за перші дні прокату заробив у світовому бокс-офісі понад 230 мільйонів доларів і став найкасовішим фільмом у кар’єрі Стріп.
Авторка літературного джерела Лорен Вайсбергер пропрацювала за столом перед кабінетом Вінтур менше року. За спогадами Леслі Фрамер, яка на той час була старшою асистенткою і, власне, подарувала фразу «Мільйони дівчат готові вбити за цю роботу», а також є прямим прототипом Емілі, Лорен більше контактувала саме з нею, ніж із самою Анною Вінтур. І цього виявилося достатньо для того, що ми сьогодні розуміємо як майже документальний опис цих героїв.
У книзі Вайсбергер описує життя офісу Vogue наприкінці дев’яностих — у час становлення та розквіту індустрії, якою ми знаємо її сьогодні, — і медійну владу глянцю, коли в кабінетах редакторів і справді вирішували, що і, головне, хто буде носити, і не лише на сторінках журналу. Саме цю тоталітарну силу було екранізовано в першому фільмі в середині нульових, коли насправді вона вже починала слабшати — але не на екрані.
Перший «Диявол носить Prada» став настільки художньо переконливим, що ні документальний фільм The September Issue, який вийшов через три роки, ні The First Monday in May у 2016-му так і не переконали нас у реальності світу моди так сильно, як екранна історія асистентки Міранди Прістлі.
У сьогоднішньому продовженні сценаристка картини Алін Брош Маккенна вже описує девальвацію глянцевого світу з його логічною цифровізацією, гуманізацією, тенденцією до різноманітності та іншими трансформаціями, які насправді почалися далеко не вчора. У цих запропонованих обставинах головним героєм уже є не Андреа Сакс — досвідчена журналістка, яка повертається в журнал, щоб допомогти йому своєю «експертизою» та написати книгу про свою керівницю, — і навіть не Міранда Прістлі, яка вже не розкидається верхнім одягом на своїх асистенток, але все одно залишається легендарним деспотом. Головним героєм стає сам «Подіум», який усі мають врятувати заради хепі-енду.
У сиквелі найбільшу трансформацію разом з індустрією переживає і сам образ Міранди Прістлі. У ньому біографічний образ Анни Вінтур поєднується з казковою алюзією на викрадачку далматинців — Круеллу — та стилістичним омажем на головну редакторку Harper’s Bazaar Ліз Тілберіс. Сьогоднішня Міранда розкривається більш об’ємно і, наскільки це можливо щодо неї, людяно, повторюючи кар’єрний шлях свого прототипу. І саме тут важко сказати, наскільки сама Вінтур взяла справу продовження власної кінобіографії у свої руки і, на правах консультанта, вирішила «оживити» вигаданий образ Вайсбергер.
У фінальній частині фільму Міранда, розуміючи, що «нове життя насувається, як лава на Помпеї» і нічого не може бути актуальним вічно, прогулюється нічною галереєю Віктора Еммануїла II в кутюрному зоряному костюмі Armani Privé — це данина Джорджіо Армані та, мабуть, усьому величному минулому моди. А вже зранку вона починає діяти, бо у Міранди Прістлі завжди є план і список…
У хепі-енді, повторюючи сцену з діалогом в автомобілі з першого фільму, Міранда радить Енді все ж не відмовлятися та написати книгу про неї — але правдиву, бо нам усім варто знати, що в усього є своя ціна. І, можливо, саме це є фіналом для кінематографічної історії Міранди і особистим посланням для Вайсбергер від її літературної героїні.