Чому Леся Патока розробила авторську гуню, гуцульський верхній одяг? Чи з’явиться в ресторанах Євгена Клопотенка карачун? Які нові фольклорні мелодії відкрила Ната Жижченко? Про це та повернення до автентичних зимових традицій — розповідають в новому епізоді документального проєкту «Запал».
З кожним роком знання про автентичні українські зимові та різдвяні традиції поступово відновлюються в пам’яті людей, відкидаючи в минуле радянські пережитки святкування Нового року. Колядування, вертеп, День Святого Миколая, традиційний одяг — все це перестає бути символічними артефактами з книжок і стає органічними компонентами нашого життя та свят. Водночас залишається ще багато цікавого й, на жаль, забутого в українських звичаях, зокрема зимових.
У документальному ютуб-проєкті «Запал» українські митці — музикантка Ната Жижченко (ONUKA), шеф-кухар Євген Клопотенко та художниця з костюмів Леся Патока — подорожують Україною, щоб дізнатися більше про українську музику, кухню, одяг та декор. Новий епізод проєкту присвячений різдвяним і зимовим традиціям, які ведучі досліджували на заході України. На Франківщині вони віднайшли рецепт різдвяної пшенички, розкривали секрети Яворівських забавок, самобутніх іграшок, а ще грали на дримбі, спостерігали за бетлегемом, вертепом на Закарпатті, і маланкували.
Невідомі різдвяні смаки
Кутя — це вже сталий символ різдвяного столу, хоча в традиції взимку її готували ще на День Святого Василя та на Водохреще. Вона символізувала зв’язок із родиною та предками, а кожен інгредієнт страви мав своє значення: мак відлякував злі сили, зерно уособлювало вічне життя й переродження, мед додавав солодкості життя, а горіхи — здоров’я. Особливістю рецепта, знайденого в «Запалі», є те, що до куті додавали халву замість інших солодощів.
Під час експедицій шеф-кухар Євген Клопотенко досліджував забуті кулінарні рецепти. Зокрема, франківську «пшеничку» (кутю. — Прим.ред.) та український аналог штолена, німецької випічки, що нагадує Христа в пелюшках, або ж італійського святкового хліба панетоне — різдвяний хліб карачун.
Побутує думка, що якщо обрядовий хліб, то це характерно лише для Великодня. Однак на Тернопільщині місцева мешканка познайомила Євгена з карачуном — святковою випічкою, яку готували саме на Різдво. Вважалося, що якість цього хліба визначає добробут родини в наступному році.
Рецептами віднайдених страв Євген вже поділився зі своєю аудиторією у соціальних мережах. А кутя з халвою стала частиною меню до Святвечора в його ресторанах.
«Варто розуміти, що багато років українська кухня була не дослідженою та недоторканою. Тому в ній немає меж. Бери, вивчай і твори, що хочеш, що я насправді й роблю. Колись дуже давно у музеї Олеся Гончара мені сказали дуже важливу тезу — щоб традиція жила, вона має бути вживаною. А щоб вона була вживаною, вона має змінюватися відповідно до змін суспільства. Якби я вам приготував зараз страву чітко так, як написано в автентичному рецепті, то вам би навряд чи сподобався її смак, бо за століття наші смакові рецептори теж еволюціонували. Тому зміни треба вносити, але робити це з великою повагою до історії та традиції. Я вже понад 7 років їжджу в експедиції Україною, і кожна з них дарує мені раніше незнайомі для мене страви, які я залюбки інтегрую у меню закладів», — поділився Євген.
Дизайн, натхненний традиціями
Дизайнерка та художниця з костюмів Леся Патока після знімань епізоду «Запал.Маланка» почала співпрацювати з майстрами українських народних ремесел. «Мені здається, це і є найкращий сценарій: ти їдеш, надихаєшся, переварюєш, додаєш у свою творчість, а потім імплементуєш у проєкти, даючи майстрам можливість заробити, розповідаючи про них усім навколо. Це взаємна підтримка, яка надихає та відкриває нові горизонти. Для мене це величезне щастя — знати цих людей і мати можливість додавати істинно українські традиції в сучасний контекст», — розповіла Леся.
Під час експедиції на Яворівщину, Івано-Франківська область, вона відвідала виробництво української гуні — традиційної шуби. Колись гуцули вірили, що вона має цілющі властивості. Нею застеляли ліжко, клали її на підлогу, використовували як ковдру, носили на собі, а ще — передавали з покоління в покоління, як і інші вовняні предмети, до прикладу, ліжники.
Процес виготовлення гуні містить багато етапів та починається ще на схилах гір, адже від догляду за вівцями залежить якість їхнього хутра, отже, і гуні. Після стрижки, помиту та висушену вовну «граблюють» або ж розчісують. Далі з неї роблять нитку за допомогою спеціального веретена, щоб з нього вже випрядати виріб. Після цього гуня потрапляє на валиво — такий собі прообраз пральної машини. Там виріб перуть в холодній воді, виварюють, збивають, завдяки чому він може змінювати колір, розмір, фактуру.
Леся Патока говорить: «Зараз під замовленням для одного проєкту я викупила у майстринь чотири гуні. Зовсім скоро вони стануть окрасою одного з різдвяних спектаклів у Києві. Або ось соломкарі зробили для мене на замовлення неймовірні й вироби, іграшки для іншого проєкту». На Волині Леся познайомилася з майстринею, яка понад 40 років займається соломкарством — одним із давніх українських ремесел. У давнину на зимові свята українські хати прикрашали солом’яними павуками, дзвіночками та коралями з соломи. Такий павук був не лише прикрасою, але й вважався оберегом житла та родини. Його підвішували на балки під стелею, виріб крутився від найменшого руху повітря і в такий спосіб створював на стінах, стелі темну павутинку. За повір’ям, він впливав на енергетику та здійснював захист. Після свят павука спалювали: вірили, що з ним згорає все погане й нечисте.
«На мою думку однозначно потрібно поєднувати традиційні ремесла із сучасним декором і дизайном. Це спосіб підтримати наших майстрів, дати їм роботу та водночас показати, що така краса не просто є, але й доступна в Україні. Це не треба шукати десь у Китаї чи Європі: у нас тут є значно багатше й більш автентичне та оригінальне. Люди, які бачили вироби з соломки, постійно мене питають: “Вау, де це купити?”. Теж саме стосується яворівської іграшки — мені писали люди, які бачили її в серії “Запалу”, замовляли. І часто не для дітей, а як унікальний подарунок за кордон, бо що це щось справді унікальне, таке, що хочеться передавати», — розповідає Леся.
Відродження музичної спадщини
Фронтвуменка гурту ONUKA, Ната Жижченко, в епізоді «Запал.Маланка» досліджувала українські різдвяні мелодії та унікальні музичні інструменти. На Тернопільщині Ната зустрілася з народним ансамблем української пісні «Земляки», які ще з 80-х років шукали, зберігали, самостійно відтворювали забуті козацькі, стрілецькі та повстанські пісні. Звісно, серед них були й колядки, адже якби не складалися події на території України, Різдво залишалося святом і в криївках, і на фронті.
Важливою компонентою українських народних мелодій були й інструменти. Бота, дримба, громовиця — їх навряд сьогодні почуєш на якомусь фестивалі. Хоча, наприклад, дримба, невеликий металевий кишеньковий музичний інструмент, до XX століття була поширеною всією Україною. А ось в селі Довге, що на Закарпатті, з ботою — дерев'яною балкою на яку прикріплені металеві кришечки від пляшок — сучасна молодь ходить колядувати.
«Зробити сталим навчання з виготовлення автентичних інструментів дуже непросто. Хіба, можливо, через втручання держави та якось централізовано. Але дуже радує, що й так є велика кількість майстрів, які ще зі “старої школи”, і велика кількість молодих людей, які навчаються. Цей ланцюжок досвіду дуже тоненький, але його не надірвали, і мені здається, що зараз ми його нашаровуємо. Усі культурні проєкти, які навіть просто показують цих майстрів, вже додають багато чого. Усі українські музиканти, які використовують ці інструменти на сцені, у своїх відео, також роблять велику справу у їхній популяризації. Маленькими цеглинками ми зараз будуємо оцей сталий процес, який так нищився цілеспрямовано. Але мені здається, що в наших руках — зараз це зберегти й цей процес хоча б тригернути», — поділилася Ната Жижченко.
Читайте також: Відродження власного: дідух та інші традиційні українські різдвяні прикраси для оселі