Найщемливішими здобутками української літератури можна назвати листи Василя Симоненка до своєї дружини Люсі. Щирим та чистим коханням, яке, здається, буває тільки в книжках, пронизаний кожен рядок на кожному з аркушів паперу. Василь з особливим трепетом ставився до своєї коханої, а пізніше – до обожнюваного сина Олеся. До трагічної смерті Симоненка в віці 28 років письменнику вдалося відчути ті рідкі почуття, порівняні з даром долі.
Ранні роки та молодість
Василь Симоненко народився 8 січня 1935 року. Зроставши лише з матір’ю та дідусем, молодий поет з дитинства вчився бачити прекрасне навіть в повсякденних речах. Окрім високих почуттів, Симоненко мав жагу до правди та справедливості, що стало поштовхом до його вступу в Київський національний університет ім. Т.Г. Шевченка на факультет журналістики.
Радянська цензура змушувала письменника займатися самвидавом, заклавши початок руху опору. Твори Василя Симоненка ставали сатирою на тодішній політичний устрій, підіймали проблеми керуючого деспотизму, шовінізму та важкого життя українців, зокрема селян. Цикл збірок шістдесятника («Є тисячі доріг», «Задивляюсь у твої зіниці» та інші) присвячені патріотизму та любові до України.
Як кохав Василь Симоненко
Після закінчення університету Василь працював в обласній газеті «Черкаська Правда» і «Молодь Черкащини». Там молодий поет познайомився з кур’єркою на ім’я Людмила, про яку пізніше всі дізнаються як Люсю. Дівчина закохала в себе не тільки Симоненка, але й його товариша Станіслава Буряченко. Повернувшись з відрядження Станіслав почув такі слова Василя: «Славко, можеш мене вітати. Одружуюсь». Так стало зрозуміло — Симоненко «більше припав до серця» (Рядки з листа Буряченко — прим. Ред).
Сам же Василь зізнався Людмилі в коханні такими словами: «Люся! Люся! Я боюся, що влюблюся!». Через військову службу пара не бачилася доволі часто, тому палкі почуття передавалися листами. Рядки вчать нас кохати так само щиро, як вмів це Симоненко.
- «Чому ти цілуєш мене крапками? Соромишся? А я ні, і цілую мою одну-єдину, мою дорогу Малюсю мільйон разів. З голови до п’ят».
- «Цілую твої пальчики, щоб вони скоріше взялися за ручку і написали мені хоч двоє слів»
- «Тепер для мене існуєш тільки ти».
- «Прошу тебе тільки, не забувай, що для мене ти значиш більше, ніж всі дівчата на світі. Це – щиро»
- «Цілую з першого рядка, бо до останнього не втерплю - дуже скучив».
У своїх листах та віршах Василь Симоненко звертався до Люсі словами «Мила моя дівчинко», «Малюся», «Кнопочко» та іншими. У таких теплих почуттях виховувався й син пари — маленький Олесь. Василь обожнював свою дитину, для котрого написав казку «Цар Плаксій та Лоскотон». Письменник так хотів потішити Олеся, що створив твір за одну ніч, аби вже наступного вечора прочитати її сину.
Письменницька кар’єра та сімейне щастя Василя Симоненка були зруйновані в 28 років. Поет помер від раку нирок — за офіційною версією. Незадовго до цього Симоненко потрапив до в’язниці, де отримав численні побиття та синці. Також після звільнення письменник жалівся на болі внутрішніх органів.
Не бажаю я нічого, хочу тільки одного:
Стуку серця дорогого біля серденька мого.
Хай мене, немов пилину, носить доля по землі,
Подаруй мені хвилину — і забудуться жалі.
І минуле зло розтане, ніби привиди сумні,
І лице твоє кохане буде сяяти мені.
Василь Симоненко. 09.11.1956