У романтичних історіях старого Києва присутні різні сторінки: тут і шалене кохання, і зради, і гріхи. Тодішнє місто мало особливу атмосферу, яка сприяла відпочинку як закоханих пар, так і заплутаних самотніх душ. Хрещатий парк приваблював романтиків і самотніх дам з «високого світу», водночас коли Андріївський узвіз і парк Шевченка відвідували ті, хто за приглушеним світлом ліхтарів намагався приховати свої хтиві наміри. Яким було кохання в старому Києві, редакція L’Officiel поговорила з істориком і лектором Ігорем Кошілем.
Ігор Кошіль
Київ — місто, окутане легендами. Історія яких відомих місць найбільше пов’язана з романтичним життям буржуазії? Чи правда, що парк Шевченка був створений, аби за деревами приховати місця гріхопадіння в районі Шота Руставелі?
Київ багатий на свої пікантні таємниці. Стосовно парку Шевченка, то так, є така легенда, що саме там можна було «купити-продати» кохання. У 1843 році в Російській імперії проституцію було визнано незаконною, але прийнятною в рамках окремих борделів. Так у столиці почали з’являтися «будинки терпимості».
Відомою київською вулицею «червоних ліхтарів» став усім відомий Андріївський Узвіз, що іноді призводило до проблем з настоятелями церкви. Священники звернулися до міської адміністрації, аби заборонити діяльність одного з публічних будинків. Проте його власниця добре читала закони та продовжила свій бізнес — її дім знаходився рівно за 300 м від церкви (саме стільки й було потрібно). До речі, цей будинок зараз — сучасний театр «Колесо». Не знаю, чи є романтика в цьому, але інтимне життя нашої столиці точно не можна назвати «цнотливим», бо Київ не тільки не відставав від тодішніх тенденцій, але й в якийсь момент став мало не в авангарді.
Що точно поєднує старий і новий Київ — романтичні прогулянки містом. У яких місцях найчастіше гуляли та проводили час закохані?
Київ був відомий своєю романтичною атмосферою та прекрасними місцями, які сприяли зустрічам та відпочинку пар. Якщо ми хочемо уявити себе в XIX столітті або на початку ХХ-го, то я б радив розпочати з прогулянки Миколаївським садом (парк Шевченка). Там, серед розкішних фонтанів, форма, яких нагадувала Чорне та Азовське моря і півострів Крим, переважно гуляли місцеві old money. Увечері парк був прекрасно освітленим, можливо саме тому під цим київським напівсвітлом збиралися київські повії. Вважалося, що саме тут у них було місце пошуку клієнтів.
Проте, якщо репутація дорожча, можна було вибрати маршрут справжньої еліти — Купецький сад, який зараз називають Хрещатим парком. Саме там було і сучасне освітлення, і місця для культурного (у нашому випадку “цнотливому”) дозвілля. Дійсно, кращого місця для першого побачення не знайти! Екзотичні квіти, гарні скульптури та культурна програма від закладу «Вокзал», де можна було побачити корифеїв українського театру, наприклад, Марію Заньковецьку або Панаса Саксаганського. А от з першими сутінками вхід в парк коштував 40 копійок. Це було гарантією того, що по дорозі ви будете зустрічати тільки ось ту богему, для якої і поруч з якою, навіть за «подихати повітрям» можна заплати.
Ми знаємо, як свіже повітря пробуджує апетит, далеко йти не треба, адже задовольнити свої гастрономічні потреби можна було в пафосному «Шато-де-Флер». На жаль, до наших днів заклад не зберігся, але я думаю, що у Києві є багато гідних нащадків культового місця, де розливали коктейлі, показували перші фільми братів Люм’єр, а закінчували вечір гучним феєрверком та бенгальськими вогнями.
Які заклади користувалися популярністю в старому Києві? Як і хто міг туди потрапити?
Кінець XIX століття — початок фешенебельної історії Києва, і це пов’язано з готельним бумом. При готелі «Європейський» виник перший ресторан. Зараз на місці цієї будівлі Українського Дому, від готелю та ресторану лише назва площі — Європейська. У різні роки там побували Ілля Мечніков, історик Микола Костомаров, а також його любив відвідувати й Тарас Шевченко. Як ви вже зрозуміли, то все ж таки ресторани — це для заможних, або для тих, хто з ними вмів товаришувати. Інші ж кияни переважно зустрічалися на базарні «балагани», наприклад, на Євбаз або Сінний, приходили не просто за покупками, але і й весело провести час та познайомитися в шинкарнях.
Що ж стосується, як то зараз кажуть, мідл-класу, то вони вже збиралися на філіжанку кави та смачне тістечко у кондитерську “Жорж”, побудовану німцем Жоржем Дортенманом в останній тихий рік життя на Хрещатику (далі там будують Міську Думу та почне вирувати життя).
Як тільки в Києві з'явилася телефонна станція, власник кав’ярні Бернард Семадені придбав унікальний номер — «1». Таким чином, його кафе «Семадені» стало першим закладом, де було можливо забронювати стіл за допомогою телефонного дзвінка. Тобто, спланувати побачення заздалегідь. Щодо кулінарних насолод, кафе вразило своїх відвідувачів такими хітами, як каштани в сиропі, американські ананаси та м'ятні карамельки «Кеті-Бос». Також у таких закладах можна було познайомитися з іноземцем, наприклад, Ференцом Лістом, який влаштовував музичні вернісажі у київських ресторанах (більшість таких знайомств були на одну ніч, але зато яку!)
Говорять, залицяльники, які мріють справити враження на даму не будуть скупитися. Які подарунки дарували та отримували киянки?
У ХIХ і ХХ століттях подарунки, які дарували та отримували киянки, варіювалися залежно від соціального статусу, культурних традицій і звичаїв того часу. Якщо вже ми з вами згадали про old money, то тут класикою були ювелірні вироби. Звісно, що Фаберже намагалися бути монополістами у цьому сегменті, але кияни перевагу віддавали київському ювелірному Дому Йосипа Маршака, який конкурував не тільки з Фаберже, але й з Картьє. До речі, надихнула та матеріально підтримала коштовний талант Йосипа його дівчина Лілія. Після освічення їй з першої майстерні на Подолі Маршак дуже швидко перебрався на Хрещатик.
Як любили кияни? Розкажіть найромантичніші історії.
Таких історій багато. Відразу пригадаю декілька схожих історії кохання, де за таку «романтику» зараз би могли застосувати «культуру відміни». Усі ми знаємо, що шкільне кохання складне, але коли воно виникає між вчителем та ученицею, то стає ще й суспільно-обурливе. Історика Миколу Костомарова попросили стати викладачем в одній з київських жіночих гімназій, де він припав до уваги 15-тирічної Аліни Крагельської.Дівчина зізнавалася: «Хіба можна не звернути увагу на блондина».
Їхній флірт переріс вже в більш яскраві та очевидні почуття, коли Аліна закінчила навчання. Костомаров шляхетно «турбувався» про колишню ученицю. Вона мала талант до гри на фортепіано, це навіть відмічав вже вищезгаданий Ференц Ліст, проте батьки були проти цього захоплення. Лише коханий Костомаров підтримав дівчину й навіть у подарунок їй надіслав з Відня рояль. Ось він подарунок долі, але далі «роздираюча сцена»: весілля та арешт, і все в один день.
Жандарми забрали Костромарова з-під вівтаря на один рік у Петропавлівську фортецю, де він живе лише однією надією про одруження з коханою, проте тепер він не професор історії, а політв’язень з сумнівним майбутнім, якого вже не бажали батьки Аліни. Костомарова відсилають до Саратова тоді, коли без Аліни саме життя на планеті — це вже заслання. Раптом до Саратова приїжджає (збігаючи від батьків) його кохана. Він, не бажаючи псувати юній дівчині життя, відсилає її назад.
«Аліна дала обітницю вірності не злочинцю й ізгою, а вільній та успішній людині, а тепер ситуація змінилася, і він повинен звільнити і від цієї обіцянки».
Розбита горем Аліна, під тиском матері виходить заміж за поміщика, з яким вона буде до самої його смерті, коли через 26 років після їх останнього побачення з Костомаровим вони знову зустрінуться і більше не розлучаться. Миколі Костомарову — 58, а їй — 45. Вони одружилися. 10 років щасливого життя і останні хвилини якого видатний вчений був разом з нею. «Добра моя жінка! Ти догледіла мене до смерті, заплющ мені очі», — говорив Микола. «Я виконала бажання мого друга: закрила йому очі», — напише пізніше Аліна Костомарова.
Кохання може бути й трагічним, про що, наприклад, точно знають такі особистості, як Лесь Курбас чи Марія Тарановська. Історія якого драматичного кохання киян вражає найбільше?
Драма є всюди. Мені здається, що це як складова кохання. Леся Українка якось казала, що її любов навчила її ненависті. Так, пані мала й одержиме кохання з Мержинським, і «дружній» шлюб з Климентом Квіткою, і навіть щось платонічно-лесбійське (а може і ні) з Кобилянською.
Проте, наприклад, драматичніше виглядає для мене любов, а не кохання, Олени та Михайла Теліги. Якось Олена напише: «Тільки така любов гарна, як у нас, коли вона не обов’язок, а світле, радісне, вільне щастя! Тільки будьте завжди щирим, а я знаю, що я для Вас єдина». Далі вона поїде за кордон і там «почнуться флірти» з іншими чоловіками. Наприклад, з фундатором українського націоналізму Дмитром Донцовим. Донцов питав її, як вона складає ці іспити моральності поки знаходиться з ним, а не з законним чоловіком. Водночас Олена в листах до подруги пише: «Мене мучає одне: при всій моїй великій любові до Михайла у мене нема до нього кохання. Життя є дуже тяжким для нас обидвох, а зокрема для мене, бо я з любові до Міші стараюся не показати йому брак кохання».
Любов, але не кохання… ось вони системи координат київських романтиків. Проте, Донцов покинув Київ під час війни, а Олена залишилась тут і працювала на націоналістичні кола. У лютому 1942 року почалися арешти націоналістів. Нацисти готові були відпустити Михайла Телігу, але він кохав її доки смерть не разлучила їх. У тому ж місяці їх було розстріляно у Бабиному Яру. Вона померла за ідею, її чоловік — за неї! Що це було: любов чи кохання, або як писала сама Олена Теліга:
«Не любов, не примха й не пригода – Ще не всьому зватися дано! Ще не завжди у глибоких водах. Відшукаєш непорушне дно…».
Через політичні обставини відомі кияни були змушені емігрувати в інші країни. Якщо Серж Лифар вів аскетичне життя та мав одну супутницю по життю, які інші захоплюючі любовні історії киян в еміграції варто знати?
Так, життя нашої еміграції не завжди складалась. Якщо ми поринули в недооцінений жанр пліток, то стосовно Сержа Лифаря їх було багато. Хтось казав, що його кар’єра складалась завдяки роману з Коко Шанель, яка відповідала тоді за весь гедонізм Парижу. Також існують інші плітки про зв‘язок Лифаря з Дягілєвим, який відповідав тоді за «російський» балет в еміграції. Можливо, це було заради кар‘єри, бо Серж відомий своєю компромісністю, якщо з того буде користь.
Наприклад Винниченко під час життя в Києві був знаним прихильником «вільного сексу». Він не бачив сенсу в серйозних відносинах, як і не бачив сенсу цих стосунків лише з однією жінкою. Якщо почитати його листи, які є справжнім шедевром епістолярного жанру, там він і зізнавався, що хотів лише «статевих стосунків», а не кохання, там він прощався та вітався з новими захопленнями. Проте в еміграції він був з тією, яка полонила його серце: Розалія Лівшиць, його люба Коха, як він пестливо називав свою кохану дружину, з якою навіки пов'язав своє життя.
У 1916 році Винниченко писав: «Всяка краса для мене є Коха. Без Кохи нема краси. Я знаю, що це немов перебільшення, але не знаю, чи жив би, коли б не стало Кохи…». Потім у щоденнику з‘явиться запис: «Кошмар тягнеться. Коха в лікарні. Невідомо й досі, що в неї». Річ у тому, що Розалія була при надії та мала ризик викидня. Вони разом пережили багато чого і це все віднайшло відгук у творчості письменника. У 1951 році Винниченко помер, а Розалія написала: «Радість… Я забула, як вона виглядає. Всіма силами викликаю її в пам’яті, але відчути не можу». Вона щодня ходила до нього з квітами та шанувала пам‘ять того, хто її покохав на все життя.