Антоніна Самойлова – перша українка, яка піднялася на Еверест. На найвищу точку земної кулі вона зійшла тричі. Вперше – на початку повномасштабного вторгнення, щоб український стяг замайорів на вершині, коли інші українці не змогли взяти участь в експедиції. Вдруге – попри хворобу. Втретє – ставши першою українкою, що за добу підкорила одразу два восьмитисячники. У великому інтерв’ю «L’Officiel Україна» Антоніна Самойлова розповіла про те, як це – бути на вершині світу, страх і авантюризм, а також про найбільшу мотивацію – слова підтримки українських захисників.
Total look, IENKI IENKI
Яке ваше життя поза альпінізмом?
Мабуть, поза альпінізмом моє життя доволі типове. Хоча з такою кількістю мандрівок світом багато хто стандартом це не назвав би. Подорожі займають багато часу: коли я не в горах, то в дорозі. Можна сказати, що базуюся в Києві, але перебуваю там недовго. Саме в столиці моє життя набуває звичайного ритму. Я – співвласниця київського ресторану. Тож під час перебування в столиці певний час приділяю йому. Паралельно намагаюся відновити себе після експедицій.
Потім знов по колу – підготовка до нового сходження, повʼязані з цим клопоти та новий старт. Друзі дивуються, як в мене вистачає сил постійно жити в такій динаміці. Проте, здається, заспокоїтися й осісти в одному місці мені буде складно.
Коли ви вперше захопилися ідеєю підкорення гір?
У 2018 році я піднялася на свою першу вершину – Кіліманджаро (найвища точка Африки над рівнем моря, розташована в Танзанії, висота – 5,895 м. – Прим. ред.). Мені вона далася складно. На шляху до неї я сказала собі й тим, хто запросив мене на сходження, що це моя перша та остання гора. Проте у 2019 році була друга, 2020-го – третя.
Комбінезон, GAUGE81 (SPAZIO)
Водночас альпінізм точно не був тим, чим я нібито «захворіла» або в що закохалася з першого погляду, як часто думають люди.
Справжнє захоплення горами з’явилося наприкінці 2021 року. Тоді я поїхала в Антарктиду, і це була моя перша велика експедиція. Саме з неї починається відлік моєї закоханості в гори.
Чим вас вразила експедиція в Антарктиду?
Ця експедиція відрізнялася від тих, в яких ми бували з друзями. Раніше наша компанія, приміром, з чотирьох людей, що знають одне одного, просто наймала гіда. Це були наче приватні експедиції тривалістю максимум п’ять днів. Тому я зовсім не розуміла, як це – проживати дійсно довгий період у горах з абсолютно різними, незнайомими тобі людьми. Експедиція в Антарктиду тривала майже три тижні. Вона стала першою, в яку я поїхала сама.
Піджак, UMA WANG, жилет, IENKI IENKI, окуляри, власність героїні
Антарктида – це такий собі хаб, де концентруються незвичайні люди. Серед них я знайшла багато нових друзів. Туди потрапляють ті, хто має певний світогляд, історію й досягнення. Звісно, є й такі, як я, скажімо, «новенькі». Й досі вважаю, що Антарктида – найкраща в моєму житті експедиція, хоч я була, наприклад, на Евересті й у Пакистані.
Це особливе місце в аспекті природи: в глибині материка фактично немає життя. Так, на узбережжі є пінгвіни чи якісь птахи. Проте, скажімо, на горі Вінсон, найвищій точці Антарктиди, де я побувала, немає нічого. Це наче інша планета з вічними льодом і мерзлотою, де не живе навіть якийсь жучок.
В Антарктиді ти не можеш залишити жодного сліду своєї життєдіяльності, бо він зостанеться там назавжди. Це регулюється правилами. Пам’ятаю, як одна дівчина порізала руку. Краплі крові залишилися на снігу, але ми мали їх зарити, щоб вони не були помітними, адже за цим стежать. Гадаю, в Непалі ніхто б так не робив. Все це було на той час надзвичайним для мене. Антарктида закохала мене в гори й експедиції.
Що спонукало вас тричі піднятися на Еверест?
Вперше на Еверест сходять тому, що це Еверест. Водночас моє сходження на нього було несподіваним. Так, перед початком повномасштабної війни я була в Північній Америці, підіймалася на гору Орісаба (третя за висотою на материку, найвища в Мексиці, висота – 5,636 м. – Прим. ред.). Коли почалося велике вторгнення росії, я не знала про це, бо не було зв’язку. Дізналася про початок повномасштабної війни через півтора дня від сестри завдяки SMS. Я мала зворотний квиток до України, проте так і не повернулася через початок масштабних бойових дій після 24 лютого.
Жилетка, IENKI IENKI
Полетіла знову в Танзанію, адже ще раніше запланувала зійти вдруге на Кіліманджаро: хотіла порівняти нове сходження з попереднім, адже перше було складним. Я пробула там дійсно довго, понад місяць. Після чого зрозуміла, що треба вирішувати, куди далі й що робити. Проте моя сім’я хвилювалася та була категорично проти мого повернення в Україну.
Я завжди мріяла піти в трекінг (піший похід у гори. – Прим. ред.), тож вирішила використати цю можливість. Отож полетіла в Непал, не маючи за плечима сходження, як вважається, на дійсно високі гори. Максимальна висота, на яку я тоді підіймалася, – 6000 м.
Вже тоді в мене була «далека» мрія побувати на Евересті, проте думала, що це станеться десь років у 40 після тривалої підготовки. Все ж для сходження на нього є певна процедура. Люди готуються роками.
До підйому на Еверест мене підштовхнув непальський друг Таші, який є співвласником найбільшої гірської логістичної компанії в Непалі. Він сказав, що цього року не буде українців, які підійматимуться на гору. Не здійматиметься наш прапор.
Тож обміркувавши його пропозицію, через два дні я вирішила спробувати зійти на Еверест, і мені це вдалося. Перше спонтанне сходження виявилося для мене найлегшим. Ця експедиція тривала 28 днів, друга – 42, третя – 35.
Легінси, NATASHA ZINKO (THE ICON)
Друге сходження на Еверест було свідомим, оскільки планувала його безкисневим (лише трохи більше за 200 людей у світі змогли піднятися на вершину без кисневих балонів. – Прим. ред.). Тоді я ще не розуміла, наскільки це складно. Під час експедиції я захворіла на COVID-19, тож фізично не могла йти без кисню. Це було б самогубство. Проте я все одно хотіла зійти на Еверест, що й зробила. Тоді стала першою українкою, яка двічі зійшла на найвищу точку земної кулі.
Третє сходження на Еверест було пов’язано з бажанням встановити рекорд – для себе. За день я зійшла на два восьмитисячники, другою горою була Лхоцзе (четверта за висотою у світі, 8516 м. – Прим. ред.). Таке подвійне сходження називається траверс. Його зробив лише один українець, але цього ще не робили українські жінки. До останнього моменту я не розуміла, чи в мене це вийде. Хвилювалася, проте змогла.
Як це – розуміти, що перебуваєш на найвищій точці земної кулі?
Гадаю, це складно пояснити, якщо ти там не був. Це щось надзвичайне. Ти усвідомлюєш, що стоїш вище за все на Землі, а весь світ – під тобою. Це дуже особливі відчуття. Оскільки на Еверест підіймаються вранці, ти на світанку бачиш величезну тінь від найвищої гори у світі. Це з розряду фантастичного. Поруч інші восьмитисячники, і навіть вони розташовані нижче. Лінія горизонту непряма, там вона загортається. Ти бачиш обрій по-іншому, адже це велика висота. Вбираєш в себе цю неймовірну, неземну, але водночас земну красу. Я подумала: «Невже це я? Тоню, хіба ти тут стоїш? Ти це зробила».
Штани, IENKI IENKI Сукня, THE ATTICO (THE ICON), окуляри, вінтаж (THE ROTTEN BLOOM)
Що особисто для вас найскладніше у підкоренні вершин?
Фізичне навантаження великих масштабів, адже я займаюся висотним альпінізмом. Є таке поняття, як зона смерті – це висота понад 8000 м. У ній через нестачу кисню людський організм неспроможний перебувати довго. Він гине. Саме тому альпіністи під час сходження на високі точки використовують кисневі балони тощо. Нестача кисню – гіпоксія – відчувається наче сильне похмілля, грип або так, ніби на тобі лежить бетонна плита. На високих точках, від 7000 м, складно робити кожен крок.
Проте труднощі в горах – не лише про нестачу кисню. Приміром, інколи штурмовий день (кульмінація експедиції зі сходженням безпосередньо на вершину гори, закінчується зі спуском із неї в один із таборів. – Прим. ред.) триває понад 20 годин без зупинок і сну. Це також про побутовий дискомфорт, бо ти не можеш прийняти душ, для гігієни використовуєш серветки. Ці аспекти у моїй альпіністській діяльності найважчі, проте я не сильно страждаю від них.
Який вигляд має ваша підготовка до сходження? Скільки вона триває?
По-різному. Чесно кажучи, я нетипова альпіністка. Не одержима спортом у звичайному житті. Водночас від природи я витривала людина, тож це мені допомагає. До третього сходження на Еверест готувалася найдовше. Два місяці інтенсивно бігала за певними схемами, бо планувала зробити траверс. Розуміла, що це буде складно.
Тренування для мене дистанційно розробив фахівець. Часто в мене запитують, яка найкраща підготовка для сходжень. Це біг.
Також кажуть, що найкраща підготовка до гір – це самі гори. Хочеш зійти на високі – тренуєшся на нижчих. Організм повинен звикати до висоти й величезних навантажень.
Якщо ж «потренуватися» в горах немає можливості, варто займатися кардіонавантаженнями, до яких належать біг, велосипедний спорт або заняття на орбітреку (тренажер для тренування дихальної й серцево-судинної системи. – Прим. ред.).
Чи відчували ви страх, коли підіймалися на небезпечні вершини?
Я відчувала страх на К2, яку також називають Чогорі, – це друга за висотою гірська вершина у світі. Її називають «горою-вбивцею», і вона повністю відповідає своїй назві. Проте це не був страх висоти.
На Чогорі часто відбуваються каменепади, коли каміння на великій швидкості летить з усіх боків. Саме тому сходження на цю гору надзвичайно небезпечне. Є ризик травмуватися або померти. Коли я сходила на Чогорі, з нами йшов шерп (представник народності на сході Непалу. – Прим. ред.), на якого впало це каміння. Він був на волосині від смерті.
Тож на К2 страшно навіть найдосвідченішим, тому що це як рулетка, в якій від тебе нічого не залежить.
Топ, вінтаж (THE ROTTEN BLOOM), спідниця, COPERNI (SPAZIO)
Що переважає під час таких експедицій – страх або ж авантюризм?
Якби переважав страх, то ніхто б не підіймався в гори. Він може з’являтися, але ситуативно. Альпінізм завжди про авантюризм, але в міру. Кажуть, найкращий альпініст – це живий альпініст. Тож найгірше, коли люди розмірковують «або зійти, або іншого варіанту немає». Це здебільшого рано чи пізно призводить до смерті. Авантюризм повинен бути, проте в певному дозуванні.
Підкорення вершин вимагає внутрішньої сили духу та цілеспрямованості. Це природні риси вашої особистості?
Гадаю, що так. Кожне сходження – це випробування, а вони своєю чергою роблять людину сильнішою. Ось чому я займаюся альпінізмом. Перш за все я йду в гори, щоб загартувати свій дух.
Свої два останні сходження на Еверест ви присвятили Україні. Що символізує піднятий вами синьо-жовтий стяг на вершині світу?
Він означав: ми тут і боремося. У такий спосіб я транслюю те, що попри складні випробування треба досягати вершин. Для нас вершина – це перемога. Я знаю, що людям моя діяльність відгукується, бо вони про це пишуть. Їхні слова мотивують. Підкорення вершин надихає інших людей боротися, і лише заради цього я можу це робити й продовжуватиму.
Якою є ваша найбільша мрія альпіністки? Чи є рекорд, якого ви хочете досягнути?
Загалом у всіх альпіністів є мрія зійти на всі 14 восьмитисячників. Це програма під назвою «Корона Землі», що вимагає дуже багато зусиль та часу, щонайменше два чи три роки. Це як відречення від свого нормального життя, а також чималий негативний вплив на здоров’я та небезпека. Я не маю мети зробити «Корону Землі» зараз, проте якщо завершу програму через декілька чи багато років – здійсниться моя мрія.
Комір, IENKI IENKI
Я також маю «менші» цілі, які легше «реалізувати». Хочу зійти на гору Альпамайо в Південній Америці – одну з найкрасивіших у світі, на мою думку. Є ще програма «Сніговий Барс» – це п’ять семитисячників у Киргизстані й Таджикистані. Підкорити їх вважається неабияким досягненням.
Крім того, я маю не гірську мрію – дійти до Північного полюса. Експедиції до нього надзвичайно складні, їх зараз не проводять. Проте якщо хтось їх робитиме, я обов’язково долучуся.
Що спонукає вас не зупинятися на досягнутому й рухатися до нових вершин?
Спонукає запитання: «А чи можу я більше й наскільки більше можу?» Також мотивують слова людей, які мені пишуть. Наприклад, на Еверест я взяла прапор 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс». Їхній стяг був порваний, побитий війною. Я зробила захисникам привітання з вершини. Їхній пресофіцер надіслав мені радісне аудіоповідомлення, що надзвичайно надихає, зі словами: «Ви не уявляєте, як для нас це важливо». Я можу частково не розуміти, чому моя діяльність така значуща. А втім, мабуть, наразі це найбільша мотивація для мене – робити те, що надихає наших воїнів.|
Фото: АНДРІЙ ГРЕЙ
Стилістка, продюсерка: ЄВГЕНІЯ БАКУМЕНКО
MUAH: ОКСАНА ЧЕРЕПАНЯ
Гафер: ОЛЕКСАНДР МІЩЕНКО